— От і… все,— повторив я безглуздо дерев’яним голосом. У голові мені шуміло.— Але… але ж станція… До чого тут станція… До чого тут станція?

— Ти що, прикидаєшся?— буркнув Снаут, пильно дивлячись на мене.— Я ж весь час товчу про Соляріс, тільки про Соляріс і ні про що інше. Я не винен, якщо це так разюче відрізняється від того, що ти сподівався почути. А втім, ти пережив уже достатньо, щоб принаймні вислухати мене до кінця. Ми вирушаємо в космос, готові до всього, тобто до самотності, до боротьби, до страждань і смерті. Із скромності ми не кажемо про це вголос, але іноді думаємо самі собі, що ми незвичайні. А тим часом… тим часом це не все, і наша готовність — тільки поза. Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж. Одні планети мають бути пустельні, як Сахара, інші — вкриті кригою, як полюс, ще інші — жаркі, як бразильські джунглі. Ми гуманні й благородні і не збираємося підкорювати інші раси, ми хочемо тільки передати їм наші цінності й натомість перейняти їхні. Ми вважаємо себе рицарями святого Контакту. Це друга облуда. Ми не шукаємо нікого, крім людей. Нам не потрібні інші світи. Нам потрібне наше відображення. Ми не знаємо, що робити з іншими світами. З нас досить і цього одного — ми ситі ним по саму зав’язку. Ми хочемо знайти свій власний, ідеалізований образ; це повинні бути планети з цивілізаціями, досконалішими, ніж наша; в інших ми сподіваємося знайти модель нашого примітивного минулого. А тим часом по той бік є щось таке, чого ми не приймаємо, від чого захищаємося. Але ж ми принесли з Землі не тільки дистилят чеснот, не тільки ідеал героїчної Людини! Ми прилетіли сюди такими, якими є насправді, а коли друга сторона показує нам нашу реальну суть — тобто те, що ми замовчуємо,— ми не можемо з цим примиритися!

— Що ж це врешті таке?— запитав я, терпляче вислухавши його.

— Те, чого ми хотіли: контакт з іншою цивілізацією. Ось він, цей контакт! Збільшена, ніби під мікроскопом, наша власна страхітлива потворність, наше блазенство і ганьба!!!

Голос Снаута тремтів від люті.

— Отже, ти вважаєш, що це… Океан? Що це він? Але навіщо? Механізм його дії для мене зараз неважливий, але, заради Бога, навіщо? Ти справді думаєш, що він хоче потішитися з нас? Або покарати нас? Але ж це всього-на-всього примітивна демонологія! Планета захоплена якимсь велетенським дияволом, який задля свої сатанинської забави підсовує членам наукової експедиції коханок! Ти, мабуть, і сам не віриш у цей цілковитий ідіотизм?!

— Цей диявол не такий уже й дурний,— буркнув Снаут крізь зуби.

Я вражено глянув на нього. Мені спало на думку, що, зрештою, його нерви теж могли не витримати, навіть якщо все, що коїлося на станції, не можна пояснити божевіллям. «Реактивний психоз?..» — майнуло мені в голові, коли він почав майже беззвучно реготати.

— Ти ставиш мені діагноз? Не квапся. Ти поки що зіткнувся з цим у такій легкій формі, що й досі ще нічого не розумієш!

— Ага. Диявол змилостивився наді мною,— кинув я.

Ця розмова почала вже дратувати мене.

— Чого ти, власне, хочеш? Щоб я розповів тобі, що замишляють проти нас ікс більйонів частин метаморфічної плазми? Можливо, анічогісінько.

— Тобто як?— запитав я, вражений.

Снаут знову посміхнувся.

— Ти мусиш знати, що науку цікавить тільки те, як щось відбувається, а не те, чому воно відбувається. Отже, як? Ну, все це почалося через вісім чи дев’ять днів після того експерименту з рентгеном. Може, Океан відповів на наше опромінення якимсь іншим, своїм опроміненням, може, прозондував своїми променями наші мозки й видобув звідти інкапсульовані певні психічні процеси.

— Інкапсульовані?

Це мене зацікавило.

— Атож, процеси, відірвані від усіх інших, замкнені в собі, пригнічені, відокремлені, якісь запалені осередки пам’яті. Він сприйняв їх як рецепт, як проект якоїсь конструкції… Ти ж бо знаєш, які схожі між собою асиметричні кристали хромосом і тих нуклеїнових сполук цереброзидів, що становлять основу процесів запам’ятовування… Адже спадкова плазма — це плазма, яка «запам’ятовує». Виходить, Океан видобув усе це з нас, зафіксував, а потім… ти сам знаєш, що було потім. Тільки для чого він це зробив? Ха! У всякому разі, не для того, щоб нас знищити. Це він міг би зробити значно простіше. Взагалі при таких технологічних можливостях він може, власне, все. Наприклад, заслати до нас двійників.

— Ага!—вигукнув я.— Ось чому ти так злякався мене в той перший вечір, коли я прийшов до тебе!

— Так. А втім,— додав Снаут,— може, він так і зробив. Звідки ти знаєш, що я і справді той добрий старий Щур, який прилетів сюди два роки тому…

Снаут тихо захихикав, немовби моя розгубленість бозна-як його потішила, і враз споважнів.

— Ні, ні,— промимрив він,— і так усього аж занадто… Може, відмінностей між нами набагато більше, але я знаю тільки одне: і мене, і тебе можна вбити.

— А їх ні?

— Не раджу тобі навіть пробувати! Це жахливе видовище! .

— Нічим?

— Не знаю. В усякому разі, ні отрутою, ні ножем, ні вірьовкою…

— А якщо атомним випромінювачем?..

— Ти б спробував?

— Не знаю. Якщо є певність, що це не люди…

— Якоюсь мірою це все-таки люди. Суб’єктивно вони люди. Але зовсім не усвідомлюють свого… походження. Ти це, мабуть, помітив?

— Звісно. І все-таки… Як це відбувається?

— Вони регенерують у неймовірному темпі. В неможливому темпі, просто на очах, повір мені, і знову починають поводитись, як… як…

— Як що?

— Як їхні образи в нашій уяві, ті записи в пам’яті, на підставі яких…

— Так. Це правда, — підтвердив я, зовсім не звертаючи уваги на те, що мазь стікає з моїх обпечених щік і капає мені на руки.— А Гібарян це знав?..— запитав я несподівано.

Снаут пильно глянув на мене:

— Чи знав він те саме, що й ми?

— Так.

— Я цього майже певен…

— Звідки ти знаєш? Він тобі щось казав?

— Ні. Але я знайшов у нього одну книжку…

— «Малий Апокриф»?!— вигукнув я і підхопився з місця.

— Так. А ти звідки про це знаєш?— запитав Снаут і занепокоєним поглядом уп’явся в моє обличчя.

Я заперечно похитав головою.

— Спокійно. Ти ж бачиш, що я обпечений і зовсім не регенерую. Він залишив мені листа.

— Та невже?! Листа! І що ж у ньому написано?

— Небагато. Це, власне, не лист, а записка. Бібліографічна довідка до «Соляристичного додатка» і до цього «Апокрифа». Що це таке?

— Давня історія. Може, вона й справді має до всього цього якесь відношення. Тримай.

Він вийняв з кишені оправлений у шкіру, потертий на ріжках тоненький томик і подав мені.

— А Старторіус?..— запитав я, ховаючи книжку.

— Що Сарторіус? У такій ситуації кожен поводиться, як… може. Він намагається бути нормальним — для нього це означає бути офіційним.

— Ну, знаєш!

— І все ж таки це правда. Якось я вскочив з ним в одну халепу… Не вдаватимуся в подробиці, скажу лише, що на вісьмох у нас зосталося п’ятсот кілограмів кисню. Ми поволі збайдужіли до своїх щоденних справ, під кінець ходили всі бородаті, тільки він один голився, чистив черевики — така вже в нього вдача. Але тепер, звичайно, все, що б він не зробив, буде облудою, комедією або злочином.

— Злочином?

— Ну гаразд, хай не злочином. Можна придумати для цього якесь нове визначення. Наприклад, «реактивне розлучення». Краще звучить?

— Ти дуже дотепний.

— А ти волів би, щоб я плакав? Запропонуй щось інше.

— Ет, дай мені спокій.

— Ні, я цілком серйозно. Ти тепер знаєш приблизно стільки ж, скільки й я. У тебе є якийсь план?

— Звідки?.. Уявлення не маю, що робитиму, коли… вона з’явиться знову… Вона неодмінно повинна з’явитися?

— Найімовірніше, що так.

— Як же вони потрапляють на станцію? Адже вона герметична. Невже обшивка?..

Снаут похитав головою:

— З обшивкою все гаразд. Уявлення не маю як. Найчастіше ми бачимо гостей, коли прокидаємось, а спати хоча б уряди-годи треба.