– Гаразд, – мовив Айртон, – мені здається, ми повинні зробити все, щоб розшукати нашого невідомого покровителя. Можливо, він дуже самотній? Може, страждає? Може, потребує нашої підтримки й допомоги, аби почати нове життя, як потребував цього я? Ви щойно самі сказали, що я також його боржник. Це він, звичайно, не хто інший, як він, відвідав острів Табор, побачив там відоме вам змучене нещасне створіння і повідомив, вам, що того бідолаху варто б урятувати!.. Отже, дякуючи йому, я знову став людиною. Я ніколи цього не забуду!

– Вирішено, – сказав тоді Сайрес Сміт. – Ми відновимо пошуки, як тільки це стане можливим. Ми не залишимо недослідженою жодну часточку острова. Ми перекопаємо його згори донизу, проберемося в найпотаємніші закутки, і хай простить невідомий друг нашу нескромність, викликану добрими й щирими намірами!

Наступні кілька днів колоністи заготовляли сіно й жнивували. Перш ніж вирушити в експедицію у недосліджені краї острова, вони хотіли завершити всі невідкладні роботи. Змолотивши хліб, вони взялися до городів, – настав час зібрати овочі, вирощені на острові. Урожай знесли у величезні комори й засіки Гранітного Палацу, де помістилися б усі острівні багатства. Припаси колоністів було гарно складено рядами в доступних місцях, усі вони добре зберігалися у природних сховищах, куди не могли пробратися ні чужинці, ні звірі. Масивні гранітні стіни не пропускали вологи. Кілька природних печер, розміщених у верхній частині коридора, було розширено чи розчищено кайлами або порохом, і таким чином у Гранітному Палаці з’явилися величезні склади, де тепер зберігалася провізія, боєприпаси, інструменти і посуд – одне слово, все майно колоністів.

Що ж до прекрасних, відлитих зі сталі гармат, знятих із брига, то Пенкроф попросив колоністів підняти їх за допомогою лебідок і талей у Гранітний Палац; між вікнами пробили бійниці, й незабаром з амбразур виглянули довгі блискучі жерла. З такої височини гармати тримали під прикриттям усю бухту Єдності, перетворюючи її на маленький своєрідний Гібралтар, і тепер жоден корабель не міг підійти до острова проти волі колоністів.

– Пане Сайресе, – якось сказав Пенкроф (то було 8 листопада), – тепер, коли встановлено батарею, конче треба випробувати її в дії і визначити, як далеко б’ють наші гармати.

– Ви впевнені, що це справді доцільно? – запитав інженер.

– Це не тільки доцільно, це необхідно! Без такого випробування ми не знатимемо, на яку відстань долітають оці гарнесенькі ядра!

– Що ж, спробуємо, – згодився інженер. – Тільки мені здається, що для дослідної пристрілки краще користуватися не звичайним порохом, аби не марнувати його припасів, а піроксиліном, – його нам ніколи не бракуватиме.

– А чи витримають наші гармати вибухову силу піроксиліну? – запитав журналіст, якому не менше, ніж Пенкрофу, хотілося випробувати далекобійність батарей Гранітного Палацу.

– Гадаю, витримають. А втім, – додав інженер, – ми будемо діяти обережно.

Сайрес Сміт зразу визначив, що їхнім гарматам ціни немає, – неспроста він був знавцем артилерійської справи. На їхнє виготовлення пішли найкращі ґатунки сталі, заряджалися вони з казенної частини, стріляли великими ядрами, а отже, били на далеку відстань. Як відомо, далекобійність гармати тим більша, чим довша траєкторія польоту ядра, а довжина траєкторії залежить від початкової швидкості снаряда.

– А початкова швидкість, – пояснив Сайрес Сміт друзям, – пропорційна закладеній кількості пороху. Таким чином, при виготовленні артилерійських гармат найголовніше – якість металу, який мусить мати максимальний опір, а сталь, безумовно, найтвердіша з усіх металів. Тому я вважаю, що наші гармати без ризику витримають розширення газів піроксиліну і покажуть себе з найкращого боку.

– Гаразд, перевіримо. Може, й справді так, – відповів Пенкроф.

Нічого й казати, що всі чотири гармати утримувалися в чудовому стані. Відтоді, як їх витягли з води, Пенкроф, не шкодуючи сили й часу, натирав їх, змащував жиром, полірував, чистив затвори; замки, затисні ґвинти. Тепер гармати блищали так, ніби стояли на борту морського фрегата Сполучених Штатів.

Отож того дня у присутності всіх колоністів, а також дядечка Юпа і Топа було випробувано по черзі чотири гармати. Їх зарядили піроксиліном, урахувавши його вибухову силу, а вона, як ми вже казали, в чотири рази перевищує вибухову силу звичайного пороху; снаряди мали конічну форму. Пенкроф, тримаючи запальний шнур, готовий був діяти.

За знаком Сайреса Сміта прогримів постріл. Ядро, пущене в бік моря, пролетіло над острівцем і зникло десь удалині на відстані, точно визначити яку не було змоги.

Другу гармату навели на крайню точку мису Знахідки, і ядро, ударившись об гострий виступ скелі на відстані близько трьох миль від Гранітного Палацу, рознесло його на шматки.

Цілився і стріляв Герберт, який тепер дуже пишався своїм першим пострілом. Тільки Пенкроф пишався тим пострілом ще більше за нього! Ще б пак, його улюблений хлопчик, майже рідний син, зробив такий постріл!

Третє ядро, випущене цього разу в напрямку дюн, що стелилися понад берегом бухти Єднання, поцілило у пісок на відстані чотирьох миль від Гранітного Палацу, потім рикошетом відскочило і впало в море, піднявши фонтан води.

Готуючись до четвертого пострілу, Сайрес Сміт поклав трохи більше піроксиліну, аби випробувати максимальну далекобійність гармат. Потім колоністи відійшли вбік на випадок, якщо гармату розірве, і підпалили гніт довгим шнуром.

Пролунав оглушливий гуркіт, але гармата витримала; колоністи кинулися до вікна й побачили, як ядро, зрізавши верхівку скелі на мисі Щелепи миль за п’ять від Гранітного Палацу, шубовснуло в Акулячу затоку.

– Ну, пане Сайресе, – вигукнув Пенкроф, чиї могутні крики: «Ура!», певне, не поступалися гучністю перед гарматними пострілами, – що ви тепер скажете про нашу батарею? Хай до Гранітного Палацу з’являються хоча б і всі пірати Тихого океану! Жоден із них не висадиться на острів без нашого дозволу!

– Ой, Пенкрофе, – відповів інженер, – повірте мені: краще б нам не довелося випробовувати нашу батарею в ділі!

– До речі, – раптом згадав моряк, – як ми поведемося із тими шістьма мерзотниками, котрі досі блукають островом? Невже ми їм дозволимо тинятись нашими полями, лісами й долинами? Всі ті пірати – справжні ягуари, і, я вважаю, до них треба ставитись так само, як до ягуарів! Як ви, Айртоне, гадаєте? – запитав моряк, обертаючись до товариша.

Айртон відповів не зразу, і Сайресові Сміту стало шкода, що Пенкроф трохи по-дурному поставив йому це питання. Він навіть схвилювався, почувши, як Айртон знічено сказав:

– Я був таким самим ягуаром, пане Пенкрофе, і не мені про це судити.

І по цих словах Айртон повільно вийшов із кімнати.

Пенкрофові дійшло.

– Який же я непроторенний дурень! Бідний Айртон! Але я тільки хотів почути його думку – він має право висловитись, як і кожен із нас!..

– Атож, – озвався Гедеон Спілет. – Однак його відмова взяти участь в обговоренні такого питання робить йому честь. Ми не повинні нагадувати Айртону про його прикре минуле.

– Слухаюсь, пане Спілете, – відповів моряк. – Більше маху я не дам! Краще проковтну язика, ніж завдам прикрощів Айртону! Однак повернімося до піратів. Як на мене, та сволота не має права на найменше співчуття, і ми повинні якнайшвидше очистити від них острів.

– Ви так вважаєте, Пенкрофе? – запитав інженер.

– Тільки так!

– І ви так само вважаєте, що всіх їх треба знищити, не чекаючи, поки вони самі почнуть ворожі дії?

– А хіба мало того, що вони вже накоїли? – не розуміючи вагань Сайреса Сміта, запитав Пенкроф.

– Але ж вони могли змінитися на краще, – заперечив інженер. – Вони могли навіть покаятись…

– Вони?.. Покаятись?.. – моряк тільки здвигнув плечима.

– Пенкрофе, згадай Айртона! – сказав Герберт, беручи за руку моряка. – Він знову став чесною людиною!

Пенкроф по черзі подивився на друзів. Йому й на думку не спадало, що так сприймуть його слова. Його пряма натура не могла змиритися з тим, що можна церемонитися з бандитами, які висадились на острів, вступати в переговори із поплічниками Боба Гарвея, каторжанами і вбивцями з екіпажу брига «Швидкий»; він вважав їх гіршими за диких звірів і, не задумуючись, без найменших докорів сумління винищив би їх до ноги.