У промисловій практиці для виробництва сірчаної кислоти потрібне досить дороге обладнання. Необхідні цілі заводи із спеціальними лабораторіями, приладами з платини та камерами із свинцевими стінками, які не піддаються дії кислоти і в яких відбуваються всі хімічні процеси і таке інше. Інженер, звичайно, нічого того не мав, зате знав, що у Богемії, наприклад, сірчану кислоту виготовляють простішим способом, що дає навіть кращі наслідки, – одержують кислоту вищої концентрації. Саме так добувають так звану кислоту Норхаузена.

Щоб отримати сірчану кислоту, Сайрес Сміт мав здійснити лише одну операцію: розпекти у закритій посудині кристали залізного купоросу, аби сірчана кислота виділилася з них у вигляді пари, а пара, конденсуючись, перетворилася на сірчану кислоту.

Для перегонки послужила вогнетривка глиняна посудина, куди всипали кристали, і піч, завдяки якій мало відбутися дистилювання сірчаної кислоти. Перегонку й конденсацію колоністи робили бездоганно, отож 20 травня, через дванадцять днів після початку всього процесу, інженер дістав дуже сильний реактив, який він планував використати з різною метою.

Але навіщо йому знадобився той реактив? Насамперед, аби одержати надалі ще й азотну кислоту. Тепер це було неважко: обробивши сірчаною кислотою селітру, він – також шляхом дистиляції – домігся виділення азотної кислоти.

Та, врешті-решт, для чого йому потрібна азотна кислота? Цього товариші ще не знали – він досі не розкрив їм остаточної мети усіх здійснених робіт.

Тим часом інженер неухильно наближався до мети, і останні його досліди дали нарешті ту речовину, для одержання якої всі вони поклали стільки праці.

Одержавши азотну кислоту, інженер долив до неї гліцерину, попередньо згустивши його шляхом випарювання у водяній бані, і дістав, навіть не використовуючи охолоджувальної суміші, кілька пінт жовтуватої, схожої на олію рідини.

Завершальну операцію Сайрес Сміт здійснив сам-один на значній відстані від Комина – існувала небезпека вибуху – після чого прийшов до товаришів, несучи в руках посудину з добутою речовиною, і коротко заявив:

– Ось нітрогліцерин!

Справді, він добув жахливу речовину, вибухова потужність якої, можливо, в десять разів перевищує силу дії пороху і вже викликала безліч нещасливих випадків. Та все ж відтоді, як знайдено спосіб перетворювати її на динаміт, змішуючи з такими пористими речовинами, як цукор чи глина, що можуть убирати в себе цю страшну рідину, її використання стало безпечнішим. Проте на той час, коли колоністи опинилися на острові Лінкольна, динаміт іще не був відомий.

– І оце цією водичкою ви маєте намір висадити в повітря скелі? – досить недовірливо запитав Пенкроф.

– Так, друже, – відповів Сайрес Сміт. – І потужність цього нітрогліцерину зросте ще більше через надзвичайну твердість граніту та його великий опір вибуховій силі.

– А коли ми це побачимо, пане Сайресе?

– Завтра, щойно продовбаємо шурф для вибухівки, – відповів інженер.

Наступного дня, 21 травня, зі сходом сонця мінери вирушили на східний берег озера Гранта, край якого був лише за п’ятсот кроків від морського узбережжя. У цьому місці плоскогір’я було нижче рівня води в озері, і її стримував тільки високий гранітний берег. Не викликало сумніву, що, коли, висадити його в повітря, води озера ринуть у вилом і утворять потік, який, пробігши пологою площиною узвишшя, поллється водоспадом на морський берег. Внаслідок цього знизиться загальний рівень води в озері і відкриється отвір теперішнього стоку води, а це й було кінцевою метою колоністів.

Отже, Сайрес Сміт мав намір висадити в повітря гранітний берег. За його настановами Пенкроф, озброївшись кайлом, точними й сильними ударами став довбати шурф у кам’яній стіні. Граніт почали довбати біля горизонтальної основи берега, і шурф спрямували навскоси таким чином, щоб його дно опинилося значно нижче від рівня води в озері. Сила вибуху, розбивши скелю, повинна була дати воді широкий вихід і помітно знизити її рівень. Робота тривала довго, адже інженер хотів улаштувати надзвичайно потужний вибух, використавши для цього не менше десяти літрів нітрогліцерину. Проте Пенкроф і Наб, працюючи по черзі, довбали скелю з таким запалом, що до четвертої вечора мали готовий шурф.

Залишалося вирішити, як викликати спалах вибухівки. Зазвичай для цього застосовують запальні патрони з гримучої ртуті, що й викликають вибух нітрогліцерину. Тобто для вибуху потрібен поштовх, а якщо нітрогліцерин просто запалити, то він горітиме, але вибуху не станеться.

Сайрес Сміт, звісно, міг виготовити запальні патрони. Гримучої ртуті він не мав, та завдяки азотній кислоті міг одержати речовину, подібну до пороху, з бавовни. А досить було опустити в нітрогліцерин патрон із тим порохом і підпалити його ґнотом, як він, спалахнувши, викликав би вибух.

Але інженер знав, що нітрогліцерин може вибухати від удару, і вирішив використати цю його властивість, а якщо не пощастить, удатися до іншого способу.

Справді, варто налити кілька крапель нітрогліцерину на камінь, вдарити по них молотком – і станеться вибух. Та той, хто вдався б до такого досліду, сам став би його жертвою. Отож Сайрес Сміт вирішив установити над шурфом із нітрогліцерином козли і причепити на мотузці важкий залізний брус. Другу мотузку, просякнуту сіркою, мали прив’язати посередині першої й протягти по землі на відстань кількох футів від шурфу. Варто її підпалити, і вогонь, добігши до її кінця, підпалив би першу мотузку, а та, перегорівши, розірвалася б і важкий залізний брус щосили вдарив би по нітрогліцерину.

Колоністи встановили цей пристрій, потім інженер звелів їм відійти чимдалі, налив у шурф нітрогліцерину таким чином, щоб невелика його кількість опинилася на камені під уже підвішеною залізякою.

Зробивши все це, Сайрес Сміт. запалив вільний кінець мотузки, просоченої сіркою, і повернувся до своїх товаришів у Комин.

Мотузка мала тліти хвилин двадцять п’ять; і справді, через двадцять п’ять хвилин стався вибух, що його важко й описати. Здавалося, задвигтів увесь острів аж до надр. Високо в повітря полетіли купи каміння, наче при виверженні вулкана. Сила повітряної хвилі була така, що захиталися кам’яні брили Комина. А колоністи, хоч і були на відстані двох миль, попадали на землю.

Потім вони схопилися на ноги, вибігли зі свого сховища і, вибравшись на плоскогір’я, кинулись до того берега, де стався вибух…

І тут потрійне «Ура!» вихопилося у них із грудей – у гранітному березі озера зяяв широкий отвір! Вируючи й пінячись, із нього вирвався на плато широкий потік і, досягнувши його краю, зірвався водоспадом із висоти трьохсот футів на берег моря.

Пенкроф уже ні в чому не сумнівається. Колишній водостік озера. Підземний хід. Дорога крізь гранітниймасив. Зникнення Топа. Центральна печера. Нижнійводостік. Таємниця. Допомогло кайло. Повернення.

Інженерів план здійснився, але за своїм звичаєм він не висловлював ніякого задоволення, а, стиснувши губи, стояв і мовчки дивився на наслідки свого задуму. Тим часом Герберт не приховував захоплення, Наб підстрибував із радощів, а Пенкроф тільки похитував великою головою і тихо повторював:

– Оце-то робота! Ну й інженер!..

Що й казати, нітрогліцерин здійснив неймовірне. Отвір, пробитий у березі озера, був такий великий, що новий водостік виявився принаймні утричі більшим, ніж попередній. Внаслідок цього незабаром після вибуху рівень води в озері мав знизитись щонайменше на два фути.

Колоністи повернулися до Комина по кайла, кілки iз залізними наконечниками, мотузки, а також по кресало і трут; узявши все необхідне, вони повернулися на плоскогір’я. Їхнього маленького загону, як завжди, не полишав Топ.