Це сталося 3 березня 1855 року. Отож лорд Гленарван знову піднявся на борт «Дункана», де перебував і Айртон. Гленарван хотів дізнатися у злочинця все, що йому відомо про долю капітана Гранта.

Айртон відмовився відповідати. Лорд попередив, що в першому ж порту передасть його до рук англійських властей. Але Айртон мовчав.

«Дункан» поплив далі вздовж тридцять сьомої паралелі. Тим часом леді Гленарван поставила собі за мету здолати опір бандита. Після тривалих зусиль вона домоглася свого, і Айртон запропонував лордові Гленарвану розповісти все, що він знає про долю капітана Гранта, якщо той пообіцяє висадити його на якому-небудь пустельному острівці Тихого океану, а не здаватиме англійським властям. Лорд Гленарван погодився, бо був ладен на все, аби тільки довідатися хоч що-небудь про долю капітана Гранта.

Тоді Айртон розповів про всі свої похмурі пригоди й зізнався, що відтоді, як його висадили на австралійський берег, він нічого не знає про капітана Гранта.

Та все ж таки лорд Гленарван дотримав слова. «Дункан» плив далі уздовж тридцять сьомої паралелі й дійшов до острівця Табор. Там і вирішили покинути Айртона, і саме там, завдяки дивовижно щасливому випадку, на клаптику землі, розташованому на тридцять сьомій паралелі, знайшли капітана Гранта й обох членів його екіпажу. Замість них на пустельному острівці мусив поселитися злочинець. Тієї хвилини, коли Айртон залишав борт яхти, Гленарван звернувся до нього з такими словами:

– Айртоне, ви тут житимете вдалині від будь-якої заселеної землі, без спілкування з людьми. Ви не зможете втекти з острівця, де вас залишає «Дункан». Ви будете сам-один під всевидющим оком Господа Бога, котрий витає в найпотаємніших закутках людських душ, але, на відміну від капітана Гранта, про вашу самотність знатимуть люди. Хоч ви того й не заслуговуєте, люди будуть пам’ятати про вас. Я знаю, де ви, Айртоне, і знаю, де вас шукати. Я ніколи не забуду про вас!

Незабаром «Дункан» підняв якоря і відплив з острова.

Це сталося 18 березня 1855 року.[19]

Айртон зостався самотній на острові, та йому не бракувало ні зерна, ні різноманітних знарядь. Він, злочинець, міг оселитися у хижці, збудованій капітаном Грантом. Життя його було забезпечене, і йому залишалося тільки згадувати на дозвіллі про свої злочини й каятися.

І він, панове, покаявся, совість не давала йому спокою; він почувався таким нещасним! Айртон сказав собі, що коли люди приїдуть, аби забрати його з острівця, він має бути гідним такої милості. Скільки вистраждав той бідолаха! Скільки працював, сподіваючись очиститися працею! Скільки часу провів у молитвах, надіючись, що молитва переродить його!

Так минуло років два-три; змучений самотністю Айртон, що видивився всі очі, чекаючи корабля і питаючи себе, чи довго ще доведеться йому спокутувати провину, неймовірно страждав. А яка ж бо важка самотність для людини, що божеволіє з горя і сорому! Та, очевидно, Небо ще не досить покарало нещасного, бо він помічав, що мало-помалу втрачає глузд! Він не міг би сказати вам, коли все це сталося, – через два, через три чи через чотири роки, але зрештою вигнанець утратив будь-яку подобу людини – таким ви його і знайшли!

Я, панове, не маю потреби пояснювати, що Айртон, або Бен Джойс, і я – одна особа!

Наприкінці розповіді Сайрес Сміт і його товариші не витримали і підвелися. Важко переказати, як вона їх схвилювала! Розгорнута перед ними картина невтішного горя і нестерпних страждань розчулила їх до глибини душі.

– Айртоне, – сказав Сайрес Сміт, – ви були запеклим злочинцем, але Небо напевно побачило, що стражданням і каяттям ви спокутували свої злочини! Вас прощено, Айртоне! Чи не хотіли б ви стати тепер нашим товаришем?

Айртон позадкував.

– Ось вам моя рука! – промовив інженер. Айртон кинувся до Сайреса Сміта і потис йому руку; з очей у нього скотилися дві великі сльози.

– Хочете жити з нами? – запитав інженер.

– Пане Сміт, дозвольте мені ще трохи… дозвольте мені пожити самому в тому будиночку!

– Як хочете, Айртоне, – відповів інженер.

Айртон уже хотів іти, коли Сайрес Сміт звернувся до нього з останнім запитанням:

– Скажіть мені, друже, ще одне: якщо ви так хочете лишатись на самоті, навіщо ви кинули в море записку, яка допомогла нам знайти вас?

– Записку? – перепитав Айртон, здавалось, не розуміючи, про що йдеться.

– Так, покладену в пляшку записку, яку ми знайшли в морі і в якій було вказано точні координати острова Табор!

Айртон провів рукою по лобі. Потім, подумавши, відповів:

– Я ніколи не кидав у море ніяких записок!

– Ніколи? – вигукнув Пенкроф.

– Ніколи!

І Айртон, уклонившись, вийшов.

Розмова. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет. Інженерова ідея. Телеграф. Дроти. Батарея. Абетка. Літо. Процвітання колонії. Фотокартка. Білі пташки. Два роки на острові Лінкольна.

– Бідолаха! – сказав Герберт, повертаючись до урочистої зали після марної спроби догнати Айртона, що спустився мотузкою підйомника і зник у темряві.

– Він повернеться, – мовив Сайрес Сміт.

– Пане Сміт! – вигукнув Пенкроф. – Що все це означає? Як це так? Виходить, записку кинув у море не Айртон? Хто ж тоді це зробив?

Пенкрофове запитання було надзвичайно доречним.

– Він сам кинув записку, – відповів Наб. – Тільки бідолаха був уже тоді несповна розуму і тому не запам'ятав…

– Авжеж, Набе, – притакнув Герберт. – Він зробив це несвідомо.

– Іншого пояснення й бути не може, – аж надто охоче погодився інженер. – Зрозуміло також, завдяки чому Айртон міг точно назвати розташування острова: попередні події цілком пояснюють це.

– Проте, – заперечив Пенкроф, – якщо він кинув записку в море до свого здичавіння, тобто сім-вісім років тому, то як сталося, що вона зовсім не намокла?

– Це тільки доводить, що Айртон утратив розум значно пізніше, ніж він сам думає.

– Так, це єдине, що можна припустити, – сказав Пенкроф. – Інакше ця історія була б зовсім непоясненна.

– Атож, непоясненна, – буркнув інженер, якому ніби хотілося уникнути цієї розмови.

– Але чи правда те, що розповів Айртон? – запитав Пенкроф.

– Так, – відповів журналіст. – Усе, що він нам розповів, – чистісінька правда. Я чудово пам’ятаю, що в газетах було вміщено саме такий звіт про рятувальну експедицію Гленарвана і про її успішне завершення.

– Не сумнівайтеся, Пенкрофе, – запевнив Сайрес Сміт. – Айртон сказав правду, жорстоку правду. Коли люди такі нещадні до себе, вони завжди кажуть правду.

Наступного дня, 21 грудня, обійшовши берег, колоністи піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій, але Айртона там не знайшли. Очевидно, він іще напередодні вирушив до хатини в загоні, й вони вирішили не мозолити йому очей, сподіваючись, що час краще загоїть рани, яких не вилікувала дружня увага.

Герберт, Пенкроф і Наб узялися до своєї звичної роботи. Того ж дня інженер і Гедеон Спілет повернулися до майстерні в Комині.

– Знаєте, дорогий Сайресе, – мовив журналіст, – ваше вчорашнє пояснення пригоди з пляшкою аж ніяк не задовольнило мене! Як можна робити припущення, ніби той бідолаха написав записку і кинув її в море, а в нього не зосталося про це й сліду в пам’яті?

– Та я й не думав, що то він кинув записку, дорогий Спілете.

– Як, ви досі вважаєте…

– Нічого я не вважаю… Я нічого не знаю! – відповів Сайрес Сміт, перебиваючи журналіста. – З мене досить того, що я занотував і цю пригоду до списку тих таємничих подій, яких ніяк не можу пояснити!

– Справді, Сайресе, незбагненні події! Ваше врятування, ящик, викинутий на піщаний берег, пригоди Топа й нарешті ота пляшка… Чи знайдемо ми коли-небудь ключ до розгадки всіх цих таємниць?