– Сховаймося, – запропонував інженер. – Тоді, можливо, мавпи подумають, що ми пішли, і знов покажуться в отворах печери. Герберт і Спілет хай сховаються за скелями й стріляють, тільки-но висунеться будь-яка з мавп.

Усі виконали інженерів наказ, а найкращі стрільці – журналіст і підліток – зайняли зручну позицію між скелями, де мавпи їх не бачили. Тим часом Наб, Пенкроф і Сайрес Сміт вибралися на плоскогір’я й пішли до лісу, аби вполювати дичини, бо настав час сніданку, а в них не залишилося харчів.

Через півгодини мисливці повернулися з кількома гірськими голубами й нашвидкуруч підсмажили їх. А з дому так і не виглянула жодна мавпа.

Гедеон Спілет і Герберт пішли й собі поснідати, залишивши Топа стерегти мавп під вікнами. Поївши, вони повернулися на свій пост.

Промайнуло ще дві години, але становище зовсім не змінилося. Четверорукі не виказували жодної ознаки життя, можна було подумати, що вони порозбігалися; напевне, їх так налякала смерть одного з їхньої зграї, так настрахав грім пострілів, що вони всі поховалися по кутках Гранітного Палацу або й у коморі. Згадуючи про багатства, що зберігалися в коморі, колоністи втрачали терпіння й, попри інженерові вмовляння, аж лютували й, відверто кажучи, не без підстав.

– Ото халепа! – зрештою сказав журналіст. – І немає надії, що це скоро скінчиться!

– Годі! Треба гнати геть усіх тих негідників! – крикнув Пенкроф. – Ми впораємось із двадцятьма мавпами! Тільки б зчепитися з ними впритул! Невже нема жодної можливості дістатися до них?

– Є одна, – відповів інженер, якому, певно, щось спало на думку.

– Одна? Що ж, і то добре, коли більше немає. Яка ж?

– Спробуймо спуститись до Гранітного Палацу через колишній водостік, – відповів інженер.

– О, сто тисяч чортів! – вигукнув моряк. – Як же я сам до цього не дотумкав?!

І справді, тільки таким робом можна було пробратися до Гранітного Палацу, вступити в бій з мавпами й прогнати їх геть. Хоч отвір водостоку закладено міцною кам’яною кладкою, яку доведеться зруйнувати, але нічого: згодом її можна відновити. На щастя, Сайрес Сміт ще не здійснив свого задуму приховати отвір, піднявши рівень води в озері, бо в такому разі довелося б змарнувати немало часу, аби прокласти дорогу в дім.

Сонце схилилося за полудень, коли поселенці, добре озброївшись і прихопивши кайла й лопати, вийшли з Комина, пройшли під вікнами Гранітного Палацу, звелівши Топові лишатись на місці, й намірилися йти лівим берегом річки Вдячності до плоскогір’я Широкий Обрій.

Та не встигли вони пройти й п’ятдесяти кроків, як почули лютий собачий гавкіт. Здавалося, Топ у відчаї кличе їх до себе.

Всі зупинилися.

– Біжімо назад! – крикнув Пенкроф.

І всі щодуху кинулись до узбережжя.

Обігнувши скелю, вони побачили, що становище різко змінилося.

І справді, мавпи, опановані раптовим незбагненним страхом, шукали втечі з Гранітного Палацу. Кілька з них спритно, наче блазні, стрибали з одного вікна у друге. Вони навіть не робили спроби скинути драбину, що полегшило б їм спуск на землю, мабуть, із переляку, мабуть, забувши про цей спосіб утечі. Незабаром п’ятеро чи шестеро з них опинилися на мушці в колоністів, і ті, спокійно цілячись, відкрили стрілянину. Деякі з мавп, поранені або вбиті, виючи з болю, падали в кімнати. Інші стрибали вниз і розбивалися на смерть, і через кілька хвилин у Гранітному Палаці, певно, не лишилося жодної мавпи.

– Ура! – гукнув Пенкроф. – Ура! Ура!

– Не кваптеся кричати «ура», – зауважив Гедеон Спілет.

– Чому? Адже вони всі перебиті, – відповів моряк.

– Та певно, але ми все одно не можемо повернутись додому.

– Ходімо до водостоку! – запропонував Пенкроф.

– Безумовно, – погодився інженер. – Та, можливо, було б краще…

І в цю мить, ніби у відповідь на зауваження Сайреса Сміта, вони побачили, як драбина зісковзнула з порога дверей, потім розгорнулася і впала вниз.

– О, клянуся люлькою! Оце дива! – вигукнув моряк, дивлячись на Сайреса Сміта.

– Таки дива! – пробурмотів інженер і першим кинувся до мотузяної драбини.

– Обережно, пане Сайресе! – крикнув Пенкроф. – Може, там іще є мавпи…

– Побачимо, – відповів інженер, видираючись драбиною нагору.

Його товариші побралися вгору слідом за ним і за хвилину опинилися на порозі дому.

Колоністи обшукали весь дім. Нікого не було ні в кімнатах, ні в коморі, не пограбованій четверорукими.

– А драбина? – вигукнув моряк. – Який добродій її нам спустив?

У цю хвилину пролунав дивний крик, і величезна мавпа, що ховалася в коридорі, кинулася до зали, а за нею Наб.

– Ах ти бандюга! – крикнув Пенкроф і заніс сокиру, щоб розчерепити тварині голову.

Та Сайрес Сміт зупинив його і сказав:

– Пощадіть її, Пенкрофе.

– Щоб я змилувався над цією чорнопикою тварюкою?

– Атож. Адже вона скинула нам драбину!

Інженерів голос пролунав із такими нотками, що важко було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно.

Та все ж усі кинулися на мавпу, що відважно відбивалася, звалили її і зв’язали.

– Ух, – зітхнув, відсапуючись, Пенкроф. – А що ж нам далі робити з нею?

– Вона стане нашим служником, – відповів Герберт. Кажучи це, підліток і не думав жартувати, бо знав, які корисні можуть бути деякі з четвероруких.

Колоністи підійшли до мавпи й уважно подивились на неї. Вона належала до того виду людиноподібних, лицевий кут яких не дуже відрізняється від лицевого кута австралійців і готтентотів. То був орангутанг, а орангутангам не властиві ні кровожерність бабуїна, ні легковажність макаки, ні неохайність сагуїна, ні непосидючість маго, ні погані нахили павіана. Саме у цієї родини людиноподібних безліч рис свідчать мало не про людський розум. Приручені орангутанги можуть прислуговувати за столом, прибирати в кімнатах, чистити одяг і взуття, користуватися ножем, виделкою й ложкою і навіть цмулити вино часом не гірше, ніж двоногі служники, в яких на тілі немає шерсті. Відомо, що орангутанг довго ходив у служниках Бюффона, був йому вірним і старанним помічником. Мавпа, що лежала зв’язана у залі Гранітного Палацу, була справжнім велетнем шести футів на зріст, мала пропорційне тіло, широкі груди, голову середньої величини; її лицевий кут дорівнював шістдесяти п’яти градусам, череп був круглий, ніс – великий, тіло – вкрите м’якою лискучою шерстю. Одне слово, то був досконалий зразок людиноподібної мавпи. Очі, трохи менші, ніж у людини, світилися жвавим розумом, з-під вусів поблискували білі зуби, а нижче кучерявилась каштанова борідка.

– Гарний парубок! – сказав Пенкроф. – Якби ми знали його мову, можна було б побалакати!

– То це правда, пане? – перепитав Наб. – Він стане нашим служником?

– Так, Набе, – посміхаючись, мовив інженер. – Тільки не ревнуй!

– І, сподіваюся, чудовим служником, – додав Герберт. – Він ще, здається, молодий, його неважко приручити і всього навчити. Нам не доведеться застосовувати щодо нього силу, аби виривати в нього ікла, як часом роблять у таких випадках! Він, напевне, прихилиться до хазяїв, якщо ті будуть добрі до нього.

– Звісно, будемо до нього добрі, – відповів Пенкроф, забувши, як він сердився на «штукарів».

І, підійшовши до орангутанга, запитав:

– Як ся маєш, хлопче?

Орангутанг у відповідь щось стиха пробурчав, не виявляючи великого невдоволення.

– Хочеш пристати до нашого людського гурту? – далі запитував моряк. – Разом служитимемо Сайресові Сміту?

Знову почулося згідливе буркотіння мавпи.

– І нам замість платні достатньо їжі?

Втретє почулося задоволене буркотіння.

– Мова його дещо одноманітна, – зауважив Гедеон Спілет.

– Ото й добре, – заперечив Пенкроф. – Найкращі ті служники, які не розбалакують. То слугуватимеш, не вимагаючи платні! Чуєш, хлопче? На перший час платні не призначаємо, зате якщо справно будеш поводитися, згодом плата подвоїться!

Так групка колоністів поповнилася ще одним помічником, котрий зробив їй згодом безліч послуг. Прозвали його на Пенкрофове прохання і на згадку про мавпу, яку той знав, Юпітером, а скорочено – Юпом.