– Так! – рішуче сказав інженер. – Знайдемо, навіть якби довелося перекопати весь острів аж до надр!

– Може, з часом якась випадковість допоможе нам розгадати цю таємницю?

– Якась випадковість, Спілете? Я так само мало вірю у випадковість, як і в дива на білому світі. Усі ті незбагненні події мають якусь причину, і я розгадаю її! А поки що працюймо й спостерігаймо!

Настав січень. Починався 1867 рік. У розпалі були літні роботи. Герберт і Гедеон Спілет, відвідавши загін для худоби, переконалися, що Айртон оселився в спорудженій для нього хатині. Він турботливо доглядав довірене йому велике стадо кіз та муфлонів і звільнив колоністів від стомливої необхідності що два або що три дні ходити до загону. Проте вони вирішили все ж таки досить часто навідуватися туди, щоб не лишати Айртона довго на самоті.

Перебування Айртона у цій частині острова, яка викликала в інженера й Гедеона Спілета певні підозри, було корисним іще й тому, що він наглядав за околицями і в разі чого повідомив би про все, що там трапилося.

Могла статися й така пригода, про яку слід було негайно повідомити інженера. Не кажучи про все, що пов’язане з таємницями острова Лінкольна, на обрії міг з’явитися корабель, могла статися аварія на західному узбережжі, могли, зрештою, висадитись пірати і таке інше.

Тому Сайрес Сміт вирішив налагодити швидкий зв’язок із Гранітним Палацом.

10 січня він поділився з колоністами своїми міркуваннями з цього приводу.

– Все це так, пане Сайресе, – зауважив Пенкроф, – але як це зробити? Чи не думаєте ви провести телеграф?

– Саме так, – відповів інженер.

– Електричний? – здивувався Герберт.

– Електричний, – відповів Сайрес Сміт. – Ми маємо все необхідне, щоб виготовити батареї; важче буде зробити залізний дріт, але, гадаю, з допомогою волочильні ми й цьому дамо раду.

– Еге-е-е, після цього, – сказав моряк, – я не втрачаю надії незабаром покататися по острову на поїзді!

Колоністи відразу взялися до діла, почавши з найскладнішого – виготовлення дротів, бо якби тут їх спіткала невдача, все інше – батареї та обладнання – було б непотрібне.

Як відомо, залізо на острові Лінкольна було найвищої якості, а отже, мало добре витягуватися.

Сайрес Сміт почав із того, що зробив волочильню – стальну дошку з отворами різного діаметра, проходячи крізь які, залізний прут щораз тоншає, аж доки сягає необхідної товщини. Максимально, як кажуть металурги, загартувавши стальну волочильню, інженер нерухомо закріпив її на глибоко вкопаних у землю стовпах неподалік від водоспаду, силу якого він знову хотів використати.

Йому спало на думку переобладнати тимчасово зупинену сукновальню на волочильню і зробити так, щоби вал, який обертала сила води, протягував дріт і намотував його.

Цей процес був досить складний і клопіткий. Тонкі штаби м’якого заліза, загострені з одного кінця терпугом, вставлялися в найбільші отвори волочильні й протягувалися, намотуючись на вал сукновальні. Намотана на вал стрічка завдовжки від двох до тридцяти футів розмотувалася і знову протягувалася, але цього разу крізь отвір меншого діаметра. Кінець кінцем інженер одержав достатню кількість дротин завдовжки від сорока до п’ятдесяти футів; їх легко було з’єднати і протягти на п’ятимильну відстань, що відокремлювала Гранітний Палац від загону для худоби.

На цю роботу пішло лише кілька днів; до того ж, переконавшись, що машина працює добре, Сайрес Сміт залишив коло неї друзів, а сам заходився виготовляти батареї.

Тепер ішлося про виготовлення батарей постійного струму. Як відомо, у сучасних батареях елементи складаються зі штучного графіту, цинку й міді. Міді інженер не мав – попри всі пошуки, він не виявив навіть найменших ознак цього металу на острові Лінкольна; доводилось обходитися без неї. Штучний графіт одержують на газових заводах після того, як із кам’яного вугілля в ретортах виділиться увесь водень; аби добути такий графіт, довелося б установити спеціальні прилади, що було надто складним завданням. А цинк вони мали, читачі пам’ятають: у ящик, знайдений на мисі Знахідка, було вкладено другий, цинковий, і кращого застосування для цього цинку годі було й придумати.

Отож, добре поміркувавши, Сайрес Сміт вирішив зробити найпростішу батарею, подібну до тієї, яку 1820 року винайшов Беккерель, бо для такої батареї потрібен тільки цинк. Що ж до інших речовин – азотної кислоти і поташу, – то їх інженерові не бракувало.

Пояснимо, як було влаштовано цю батарею, що працювала на взаємодії азотної кислоти й поташу.

Сайрес Сміт заготував кілька скляних банок і наповнив їх азотною кислотою. Потім затулив кожну банку корком із прорізаним посередині отвором; в отвори він уставив скляні трубки, нижній кінець яких позатикав глиняними втулками та обмотав клаптиками тканини. Потім через верхню, відкриту, частину трубок налив у них розчин поташу, добутого із золи різних рослин: таким чином азотна кислота й поташ вступали в реакцію між собою, пройшовши крізь глиняну втулку. Відтак Сайрес Сміт узяв дві смужки цинку і занурив одну в азотну кислоту, а другу – в розчин поташу. Коли обидві пластинки були з’єднані дротиком, виник електричний струм, що йшов від негативного полюса, зануреного в азотну кислоту, до позитивного полюса, зануреного в розчин поташу. Щоб одержати батарею, достатню для живлення електричного телеграфу, залишалося тільки послідовно з’єднати між собою кілька елементів.

6 лютого колоністи почали встановлювати стовпи зі складними ізоляторами для дротів, що їх мали протягти понад шляхом до загону для худоби. Через кілька днів проводка була готова до передачі електричних сигналів зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, а земля мала служити тим провідником, по якому струм ішов би до відправної точки.

Колоністи виготовили дві батареї: одну – для Гранітного Палацу, другу – для загону, щоб установити між ними двосторонній зв’язок.

Приймальний і передавальний апарати були дуже простими. На обох кінцях лінії ізольований дріт намотувався на брусок м’якого заліза. Таким чином утворювався електромагніт. Коли в мережу вмикався струм, він ішов від позитивного полюса батареї до електромагніта, намагнічував його і через землю повертався до негативного полюса. Як тільки струм припинявся, електромагніт розмагнічувався. Пластинка з м’якого заліза, закріплена біля електромагніта, притягувалася до нього, коли він був намагнічений, і поверталась у вихідне положення, як тільки струм припинявся. До цієї пластинки було прикріплено заточений шматочок графіту, що креслив на паперовій смужці лінії і крапки, залежно від того, який передавався сигнал – довгий чи короткий. Комбінації з рисок і крапок, відомі під назвою азбуки Морзе, давали можливість передавати на відстань літери, слова й цілі речення.

Все було остаточно готове 12 лютого. Того дня Сайрес Сміт послав першу телеграму Айртону із запитом, чи все гаразд у загоні, й через кілька секунд той відповів, що все добре.

Пенкроф радів телеграфу, наче дитина новій іграшці, і відтоді щоранку й щовечора телеграфував Айртону, який ніколи не відмовчувався.

Цей спосіб зв’язку давав дві відчутні для всіх переваги: насамперед колоністи завжди знали, чи перебуває Айртон у загоні, а крім того, їхній новий товариш не повинен був почуватися таким самотнім, як досі.

А втім, Сайрес Сміт не рідше, ніж раз на тиждень відвідував його у загоні, а іноді й сам Айртон приходив до Гранітного Палацу, де його завжди зустрічали дуже гостинно.

Серед буденної праці літо непомітно хилилося до кінця. Харчові припаси колонії щоденно зростали, особливо після того, як дозріли вивезені з острова Табор овочі й злаки. Плоскогір’я Широкий Обрій стало тепер справжньою житницею колонії. Четвертий урожай хліба був просто чудовий, хоч, звичайно, нікому не спало на думку перелічувати чотириста мільярдів зернин, знятих із поля. Щоправда, спочатку Пенкрофові сяйнуло було таке в голову, але він одразу перелякано замахав руками, як тільки інженер пояснив, що навіть якби той лічив по триста зернин щохвилини, або дев’ять тисяч зернин щогодини, йому, може, не вистачило б і п’яти тисяч п’ятисот років, аби завершити підрахунки!