Шейх понюхав, зробив кiлька великих ковткiв золотавого прозорого вина.

Вiддихнув, заплющив очi, облизав губи.

Всi принишкли.

Шейх поколупався в поясi i витяг звiдтiля тонесеньку половину дирхема.

– Ти вгадав мої побажання, хлопчику! Це найкращий сiк, який я будь-коли пив! А їм подай вино! – наказав старий, наче вiн, а не Абу Амар тут був господарем…

– Молодець! – шепнув Абу Амар i стис лiкоть малому, коли Алi наливав йому у чашу багряне вино.

– Грошi лишились, – зашепотiв Алi господаревi.

– Грошi потiм, – також пошепки до Алi, а тодi голосно до всiх: – Пиймо i славимо життя! Спiваймо, поки спiвається!

Спiвак вдарив по струнах i аль-ут голосно вiдповiв йому, наповнивши дзвоном усю кiмнату i вилившись у зоряне синє вiкно.

– Ех, якби ще й квiти буди на нашiй шляхетнiй учтi! – виголосив наймовчазнiший шейх.

Абу Амар ляснув у долонi. Алi миттю принiс корзину iз запашним жасмином та пряно-терпкими гвоздиками.

Додатковi глеки зовсiм неймовiрно подiяли на шейхiв.

Двоє пiдвелися i почали танцювати, намагаючись наслiдувати виверти танцiвниць.

А той, що пив «пальмовий сiк», не мiг пiдвестися i тiльки прохав:

– Менi для повного кейфу не вистачає вiнка на головi.

– Стiйте! – закричав добре-таки пiдпилий Абу Амар. – Скажiть, о шейхи преславнi, чи дiйсно не вистачає вiнкiв?

– Не вистачає…– проспiвали два шейхи, вихляючи стегнами i потрясаючи руками.

А третiй закивав головою по-кiнському.

– Алi! – звернувся вперше до нього по iменi мосулець. – Можеш сплести вiнки?

– Можу! – збрехав Алi (хоча в життi нiколи не рвав квiтiв i не бачив, як то дiвчата плетуть вiнки) й вискочив з кiмнати.

В покої знов зчинилась веремiя i заголосила п'яна пiсня.

Хлопець пiдкрiпився оладками, з'їв рештки сушених смоков, а тодi, надiвши на руки, понiс нагору ромашковi вiнки.

Його появу зустрiли оплесками i радiсними вигуками.

Старi, огряднi шейхи скакали, наче обiсiлi цапи, бризкали один на одного вином, вмочали бороди у вино i спiвали непристойних пiсеньок, що їх спiвають козолупи та золотарi у шинках.

Алi крадькома поглянув на щiлину пiд стелею. Двi пари очей уважно стежили за тим, що вiдбувається у помешканнi.

Тут шейх, який пив «пальмовий сiк», покликав Алi.

– Слухай, малий!.. I ти слухай, музико!.. Ти заграй нам танцювальної, а ти потанцюй нам, як маленька циганочка!.. Тобто голяка, – пояснив вiн п'яним i хитрим усмiхом.

Алi аж млосно стало вiд несподiванки й страху – ось якої ганьби вiд нього вимагають! Мало їм того, що вони, мов рiзники, повпивалися, так ще його хочуть у лайно закаляти?!! I лють шибонула йому в голову гарячим струмом.

Але тут не сафiна, а Абу Амар не лоцман-мандеєць – не заступиться! Он вiн як смiється на всi зуби! Тому Алi вгамував себе вмить i вiдповiв:

– Не можна менi! Бо, по-перше, я мужчина, а по-друге, я рибалка, а не танцiвник.

– А чим ти доведеш, що ти мужчина? – спитав, п'яно похитуючи головою, Абу Амар, зневажливо посмiхаючись. – Хоча… ось тобi нiж, – Абу Амар звiдкiлясь висмикнув ножа з чорним держаком i недбало кинув хлопцевi.

Алi перехопив його на льоту, i всi схвально загукали.

– Попадеш в отой одвiрок – i нiж твiй!

Алi розмотав хустку з шапочки, той кiнець, що з перснем, обкрутив на зап'ястi, склав удвоє i вiльний кiнець прихопив двома пальцями. Натягнув хустку i вставив у складку колодку ножа, а лезо повернув до себе.

Крутонув щосили, щоб нiж не випав.

Десь на десятiм обертi розiгнав отаку пращу до повної сили i вiдпустив кiнчик хустки. Нiж зблиснув гостренним лезом i майже на третину зайшов у кедровий рiзьблений одвiрок.

Дерево аж задзвенiло вiд сили удару, мов хто по ньому сокирою рубонув.

– Я можу йти? – спитав змучено Алi, втираючи пiт з чола.

– Вiзьми ножа, вiн твiй.

– Бог iз ним, у мене рука болить, – викрутився Алi. Тут пiдпилий музика вхопився за колодку i почав шарпати з дерева лезо. Та марно – нiж не пiддавався.

– Зачекай, зламаєш пiдвiвся Абу Амар, якимось невловимим рухом шарпнув ножа i витяг з дерева.

Але вiд того порушився трохи одвiрок, зi стiни вiдпав великий шмат тиньку – i перед очима присутнiх вiдкрились яскравi малюнки.

Як вiдкрилась стiна, i на старому тиньку побачили яскравi малюнки, то й пiдпилi шейхи, i спiвак поспiшили до стiни.

Абу Амар зупинив рукою Алi, що разом з усiма кинувся, щоб роздивитись таємницю.

Та мосулець узяв хлопця за плечi i повернув до дверей.

– Iди вниз i вiдпочивай! А коли треба – я тебе покличу!

Алi вiдкрив рота, щоб сказати, що вiн хоче теж подивитись. Абу Амар опустив повiки на свої блискучi чорнi очi, нiби говорячи, що розмову закiнчено i слiд миттю виконувати його побажання.

Засмучений Алi повернув до дверей, Абу Амар пiшов за ним i зачинив дверi на засув.

Хлопчина опустився вниз, де Джарiя знову пекла собi тонесенькi, як лист самаркандського паперу1, пшонянi оладки.

Негритяночка, побачивши, що вiн сильно засмучений, пiдскочила до нього i подала йому гарячих оладкiв. Зазирала хлопчиковi в лице, гладила по кучерях масними пальцями.

– З'їж оладкiв, з'їж! Як поїси, зразу стане на душi легше! Без їжi немає нiяких радощiв! Як ото сидиш голодна i заперта, то не думаєш, чи щоб подивитись у вiкно, чи щоб вирватись на вулицю. От коли поїси, тодi вже кортить i на вулицю дiстатись, i до сусiдiв зазирнути. А якби ще й на базарi побувати, то справжнє свято!.. Вже рiк вiд минулого рамадану 2 оця гiєна, – Джарiя тицьнула пальцями в той покiй, де лежала Айша, – тримала мене в будинку i нiкуди не випускала! Поки твiй Абу Амар не з'явився! З ним стало справжнє свято!.. Ось вони зараз танцюють i спiвають про пекаря i про його коханця пухленького. Хе-Хе!.. Пiду подивлюся, що вони там роблять.

I Джарiя пiдвелася в нерiшучостi, чи Алi не заборонить їй пiднятись до кiмнати.

Та Алi стало геть усе байдуже. Вiн думав про своє. I поки там вгорi Джарiя споглядала пиятику найзнаменитiших законникiв Басри, вiн поволi пережовував родзинки. Без усякого смаку поїдав смачнiшi дольки помаранчi i пiдсохлу пшеничну пампушку.

Алi найприкрiше стало вiд випробування Абу Амара. Невже не видно i не зрозумiло – вiн, Алi, старається з усiх сил, пнеться, щоб бути корисним! Зовсiм не так, як iншi хлопцi, з якими вiн виростав на багдадських вулицях. Тi завжди намагались обдурити одне одного i старших, десь щось поцупити. Вiн же хотiв усе зробити сам, своєю, вправнiстю. Адже коли приносив у шинки свiжу рибу, нiхто до нього не ставився iз зневагою, що вiн нiчого не вартий, нiчого не вмiє!

А вiдтодi, як почалася подорож на сафiнi, i кухар, i Джафар, а тепер i Абу Амар та й усi iншi думають, що вiн якесь ледащо.

Гарячi сльози пiдкотили пiд горло хлопцевi, але вiд цього, коли вiн вiдчув, що ось-ось заплаче, його охопила гостра лють. I вiн враз вирiшив, що аж нiяк перстень з лалом не має належати Абу Амару. Зрештою, не Абу Амар жбурнув перстень у канал. I сам Абу Амар нi словом, анi рухом не виявив тодi своєї злостi, що i вiн у такому збитку опинився, подарувавши перстень цiй навiженiй музицi. А вона звела все на пси!.. Алi вирiшив вiддати променисто-кривавий лал музицi. Без сумнiву, в неї має бути i срiбло, i золото, дирхеми i динари. Вiн назавжди запам'ятав її житло з дорогими вiрменськими килимами, рiзьбленими тахтами з червоного дерева, вишитi шовком подушки, i поцяцькованi два аль-ута на стiнi, i чорного дерева ребаб, сувої рукописiв на полицi, дорогоцiнний каламар, зроблений з гiрського кришталю… В неї мають бути монети. Вона живе в малесенькому примiщеннi, але в ньому бiльше затишку й краси, нiж у всьому цьому старовинному занедбаному будинку Айшi.

Коли вiв остаточно упевнився, що вiддасть перстень музицi, йому захотiлось їсти. I вiн з'їв половину того наїдку, що був призначений на всiх них – Айшу, Джарiю та Алi. Вiн упер недоїдки без жодного вагання. Бо весь час Джарiя, немов божевiльна, смажила собi просянi млинцi, Айша вiд їжi вiдмовлялась. Лише пила й пила воду. Та й до всього, пiсля чарочки лiкiв вона мiцно засинала на кiлька годин.