- А ти хiба не дорослий? – сплеснула руками Джарiя.– Я тебе оглянула –i ти такий, як i всi дорослi чоловiки…

- Так то ти мене шарпала, коли я спав?

- Авжеж…

- Для чого?

- Хотiла подивитись, чи з тобою можна любитись. Бо ти дуже гарний i добрий. Полюбимося? Згода? – Вона обхопила Алi за шию притислася до нього всiм тiлом. Вiд гарячого подиху на своїй шиї, вiд пружного тiла, вiд обiймiв, мiцних обiймiв, у Алi аж голова запаморочилась, i вiн сказав Джарiї:

- Я тобi збрехав, ти правду вiдчула – зараз я не хочу з тобою бенкетувати… Я повернусь увечерi, i тодi ми влаштуємо танцi… А зараз менi треба на Корабельний острiв… Винеси менi їжi. Їду аж до вечiрньої молитви. Тiльки ти не кажи, де я. Добре, не викажеш?

- Клянусь духами предкiв – не викажу! А для чого ти туди їдеш? –зашепотiла Джарiя.

- Потiм розповiм. А зараз швидше збери менi їжi з собою. Я пiшов до хвiртки. Та поспiши!

Алi став у запасному виходi. Озирнувся, нiби обдивляючись облуплену стiну. А насправдi стежив, чи не визирає хтось iз робiтникiв. Нi, нiкого. Тодi вiн вiдiмкнув запори i тихо вiдхилив вузькi, але товстеннi дверi. Присiв навкарачки i обережно-обережно визирнув назовнi. Бiля складiв робiтники займалися своїми вантажами, човнярi, здасться, так поринули в свою гру па костi, що нiчого не чули й не бачили. Дiтей не було видно. Жiнок теж нiде жодної.

Алi примiтив ще вчора внизу одвiрка, майже на рiвнi хiдника, припорошений брудом i пилом сучок. Вiн ледь виступав над деревною. Алi вхопив його за вершечок, похитав з боку на бiк i висмикнув iз гнiзда. Хлопець ще раз визирнув назовнi, обернувся до подвiр'я i тiльки тодi всунув палець до отвору, що утворився на мiсцi сучка. Глибина якраз по довжинi пальця. Алi миттю вивiльнив перстень iз хустки i занурив його у дiрочку вiд сучка. Та коли закрив сучком-затичкою, то сучок вилазив над болонком i свiтив незабрудненою смужкою деревини. Хлопчина знову витяг сучок i, ледь не викришуючи собi зуби, почав гризти. От коли Алi пошкодував за тим ножем, що йому i подарував, i вiдiбрав Абу Амар. Та зрештою, спльовуючи дерев'яну труху, вiн заткнув дiрку, i сучок точно пiдрiвнявся до болонка. Алi вмить пiдвiвся, i не руками, а ногами засипав брудом свiй тайник. Тут i Джарiя з'явилась, несучи хлопцевi маленьку йєменську торбинку, туго напхану їжею. Заглядала хлопцевi в очi, але вiн робив вигляд, що не помiчає цього, i все визирав нiби вiльного човняра. Джарiя хотiла вийти назовнi, та хлопець вiдтрутив її i, не зиркнувши навiть па неї, запер прохiд iз зовнi i поспiшив до пристанi.

Де кiнчалося мiсто, де чатували вiд пiвдня – Аль-Джанубу вежi-охоронцi, де зводились просто в небо стрiли сторожових маякiв, де на маленьких островах починались пальмовi гаї, там був Корабельний острiв.

Там були тепер i суднобудiвна верф, i доки. Бiльшi i кращi, нiж в Убуллi.

Човен з робiтниками стрiмко плив повз нескiнченнi штаби дерев'яних дощок, бочонкiв i просто стовбурiв, неочищених, нерозроблених.

У зеленкувато-жовтуватих струменях вiдбивалися бiлi колоди тикового дерева, в'язки тонких сандалових стовбурiв, золотистi болонки левантiйського кедра.

Рядами стояли довгi сараї на палях з тикового дерева – найкращого для всiх корабельних споруд: у водi не гниє, добре вигинається. Iз сараїв робiтники тягли паки кокосового волокна, джутовi линви, несли на головах корзини з дерев'яними кiлочками, вживаними замiсть гвiздкiв. Пiд навiсами стояли ряди корчаг iз акулячим жиром.

Коли робiтники переливали в казани i вiдра жир, павiтер розносив гострий дух по всьому острову. Той запах перекривав i аромат живицi левантiйського кедра, i благовоння сандалових гiлок, i бальзамний дух тополиної кори, i гiркоту вербової кори, i терпкi пахощi акацiї…

Човен пропливав повз довжелезний сарай.

Алi побачив, як з-за даха сарая рядами зводяться в синє небо дерев'янi бруси, наче бiлi гнутi iкла. Невже ребра-шпангоути майбутнього корабля?! Але ж який величезний буде корабель, якщо його остов пiдiймається над сараєм?!

Та будiвля скiнчилася, вiдпливла кудись назад.

Перед очима Алi постав нiби скелет невiдомого звiра. Товстенний хребет з могутнього стовбура втисся в пiсок. А бiлi гнутi ребра стрiмко зводились у синє небо. Щоб той остов-скелет вiд своєї неймовiрної величини не перекинувся, його ребра-шпангоути попiдпирали товстими окоренками.

Навколо майбутнього корабля клопоталися майстри. Вони дзвiнко вдаряли гострими, не гiрш бритви, теслами, довбали долотами, стукотiли дерев'яними молотками, щось свердлили бронзовими свердлами. Iншi примiряли дошки до ребер-шпангоутiв, вiдмiряли, скiльки линви треба для укрiплення, заклякли навпочiпки над дошками i кiлочками iз залiзного дерева проколупували дiрочки.

Високий скулений старий поволi ступав уздовж цього дерев'яного скелета i оглядав, обмацував, обстукував кожне з'єднання. Зосереджене обличчя старого було якогось жовто-оливкового кольору. Тiльки на нижнiй щелепi лишилася смужка сивої бороди.

За велетенським каркасом майбутнього вiтрильника виднiвся наполовину вже обшитий корабель. Аж слiпив очi бiлими, рiвненько витесаними дошками.

Коло другої корабельної будови було багато метушнi, галасу, i найбiльше метушнi там створював мiцної будови чолов'яга. Кирпатий i банькатий. Риси його лиця здавалися негритянськими, а от шкiру мав набагато свiтлiшу, нiж у худого будiвничого першого корабля.

Човен наближався до причалу, та Алi повернувся назад i не мiг нiяк вiдiрвати погляду вiд слiпучої деревини майбутнiх вiтрильникiв.

Бiля самiсiнького причалу робiтники розпускали товстенний стовбур тикового дерева на грубi болонки. У товстiшому кiнцi, на торцi вони вiднайшли невеличку трiщину i, вставивши туди клин почали заганяти його в деревину двома молотами. Клин занурювався все глибше, а трiщина поволi повзла все далi й далi по стовбуру.

Крiзь гупання i дзвiн молотiв було чути, як репається, трiщить i розривається, розколюється уздовж волокна бiле тикове дерево.

Алi зачудувався роботою персiв, бо на базарi, де торгували будiвельним деревом, i на будовах у Багдадi Алi не бував, i якщо здаля бачив теслярiв чи столярiв, то до їхньої роботи не приглядався. А тут могутнiй стовбур, привезений аж iз далекої Iндiї через море-океан, i всього лишень два чоловiки розривають кiлками наче яку трiску.

Прибулi вилiзли iз човна на дерев'яний причал i поспiшали кожен у своїх справах.

Виявилось, що навпростець до каркаса першого корабля не пройдеш. Тому Алi разом з iншими прибулими поспiшив помiж велетенськими штабами деревини, як по тiнистому коридору. А той коридор виявився справжнiм лабiринтом. Вiн петляв то праворуч, то лiворуч, то повертав назад.

Коли ж прохiд урвався, Алi побачив – просто попереду, на схилу берега стоять два коловороти. А вiд них тягнуться товстеннi линви з дерев'яними блоками до пошарпаного корабля, що притулився попiд самiсiньким берегом. Тi линви закрiплюють на щоглах i на задерикувато вигнутому форштевнi. I матроси геть усi темнi – негри й мулати. Та всi велетенського зросту. Корабель же увесь геть подертий, дошки борту побитi, яскравi вiзерунки наполовину здертi i облупленi.

Осторонь вiд коловоротiв маленький чоловiчок щось втокмачував двом здоровенним чорношкiрим. Сивi пасма волосся вилазили в нього з-пiд високої шапки, обгорнутої тюрбаном, спадали аж на плечi. Широченна полотняна сорочка метелялася по пiску. Вдягнений був не багатше жебрака-каландаря з багдадського базару. А проте лiве вухо його майже до плеча вiдтягувала ваговита золота серга з дiамантом i двома лалами. Цей чоловiчок задер голову до двох негрiв, що мов казковi джини2 височiли над ним.

I ще поруч стояв старий негр невеличкого зросту, сухорлявий. Борода i кучерi мов бiлий смушок, приклеєний до обгорiлої деревини. Через плече в нього висiв довгий йєменський барабан, а в руках тримав два била до барабана i довгу очеретяну флейту.

Маленький чоловiчок тикав однiєю рукою в груди негра, а другу здiймав угору i лаявся. Тут прилетiла i почала над ним кружляти чи то оса, чи який гедзь. Вiн вiдмахнувся вiд комахи, озирнувся i побачив зачудованого Алi. Подивився уважно на його йєменську торбу пiд рукою i крикнув хлопцевi щось незрозумiле єменською говiркою. Та Алi i половини слiв не добрав. Тодi сивокосий спитав його звичайною мовою: