Дуже доречно, браво!

Я мушу пояснити читачам — це була цитата з «Малої інтимної урбаністики».

Яку я написав двадцять два роки по тому. Але, здається, мені вдалося точно все відреставрувати. Десь так воно й було.

Як ти вважаєш, на чому сьогодні зупинимося?

Доведемо справу до прощання з Фраником. Але спершу треба, щоб я не провалив абітуру. Спершу той цілий творчий конкурс, оцінка «добре» і дурнувата співбесіда, під час якої з’ясувалося, що серед моїх майбутніх викладачів превалюють усякі монстри. Потім ще чотири іспити, з українськими мене трохи підрізали, ставлячи по четвірці як за письмовий, так і за усний. Це ламало всі мої плани набрати якомога більше очок у домашніх матчах. Зате потім були дві перемоги на виїзді. На екзамені з німецької я просто перелічив прізвища всіх футболістів «Динамо» — з німецькою вимовою. Два роки тому вони взяли Кубок кубків і Суперкубок і я їх усіх дуже любив. Екзаменатор любив їх не менше за мене. Ми розійшлися, цілком задоволені один одним. Я вступив. Мене чекало Місто.

Щось іще?

Напевно, так. Останні дні серпня, я вже пакуюся до Львова. Вони знаходять мене телефоном, однокласники, тепер уже колишні. Ідея: відсвяткувати в кабаку (тоді це слово на означення ресторану лише з’явилося) наші успішні вступні. Нас набирається восьмеро, нас порівну. Ми дуже красиві, бо нам по сімнадцять років. Ми не ховаючись попиваємо горілку і вино. Ми не ховаючись куримо. Курять лише хлопці. Наше волосся подовшало і наші краватки саме такі, як треба. Щодо дівчаток, то вони лише раз за разом підносять нам вогонь. Тоді саме з’явилась якась така мода — у товаристві кожна дівчина повинна була стежити за своїм хлопцем, за його рухами. Як тільки він вкладав до рота сигарету, вона тут-таки мусила піднести йому вогонь. У цьому був якийсь ритуал. Вони попередньо домовлялися між собою, хто кому підносить. Це означало я хочу бути з цим. Тепер уяви собі: ми куримо все частіше, вогонь спалахує все відвертіше. Мені запалює та сама дівчина, яка почала мені подобатися. Я знаю, що її дер мій товариш, але якого біса. Потім ми танцюємо і вона рухається, дихає, треться настільки безсумнівно, що стає солодко і страшно і треба щось робити з ерекцією. «Я тобі, - шепочу я, — подзвоню зі Львова, ти приїдеш?». Вона втискається в мене з такою силою, що будь-яке «так» блідне. Ми танцюємо ще багато разів, бо це єдине, що в нас є — Танець, і жодної вільної хати на сьогодні.

На сьогодні досить?

Напевно, так.

Це був рік…

Це був рік 1977-й, дві сімки на кінці. Згущені сімдесяті, найвища концентрація десятиліття. У липні мав настати кінець світу — і не просто у липні, а 7 липня, сьомого сьомого сімдесят сьомого. На наших теренах спостерігалося велике рушення — тисячі сектантів, десятки, сотні тисяч, можливо. Вони звідусіль ішли до підніжжя певної гори — чорт, як же вона зветься? — зараз уже не згадаю, але в будь-якому разі то мав бути їхній Сіон. Вважалося, що ті з них, які зустрінуть цю дату — 7 липня року сімдесят сьомого — у спільній молитві коло підніжжя Сіону, безперечно врятуються від карального вогню. Але настало 8 липня і нічого такого не трапилося. Жодного вогню, уявляєш? Ніхто з нас не згорів, хоч як їм цього хотілося. Їхні проповідники, звісно, відразу ж якось це їм пояснили — я думаю, в них були напрацьовані варіанти.

Отже, нове життя почалося з кінця світу?

Ну так. Який — не виключено — триває досьогодні. Тобто все, що з того моменту відбулось і відбувається зі мною — не інакше як суцільна галюцинація когось, хто насправді увесь цей час горить. Ось уже двадцять вісім років. І мушу визнати, що мені в кайф. Документи на вступ я завіз до Львова 5 липня. Того дня я фактично вперше там побував — усі попередні епізоди були тільки проїздами.

Тобі сподобалося?

Знаєш, якщо в цьому Світі існує щось таке, як Місто, мені воно випало саме тодішнім Львовом. Прага була страшенно далеко — за кордоном, а Львів поруч, у межах цілковитої досяжності. Щоб забезпечити його собі на щодень, тобто щоб жити у ньому щодня, слід було гранично напружитися, загнати в себе назад невротичну ранкову нудоту і вступити до інституту. Мені це вдалося, я отримав це Місто на дальші п’ять років — як мінімум.

У чому це полягало? Чому саме воно? Розумієш, твої пояснення щодо якогось такого «відлуння Праги» мені не цілком достатні.

Гаразд, я спробую розкласти це на елементарні частини. Візуально Львів нагадав мені Прагу, бо в ньому було так само багато старого європейського каміння. І це каміння всюди поєднувалося з рослинністю. Це такий вічний занепад Риму темних віків — кози, що скубуть усяке зілля на уламках кераміки. Розумієш, це засіло в мені на кшталт якогось естетичного культу, я це згодом висловив у «Леґенді про дивака»: Він дуже полюбляв старе каміння, // розбитих веж і мурів кольори. Як там далі? Ага, ну якось так приблизно: І зелень, що не звідавши косіння, // все пнеться крізь каміння догори. До речі, це слово — косіння — таке цілком незугарне, жах. Кілька років по тому (але вже в черговому, наступному житті) мій видавничий редактор, на щастя, це був Гера, підкреслив мені в рукописі це «косіння» хвилястою лінією і написав олівцем на берегах: косовиця або косьба. Я змінив його потім на… На що? На «проміння», так.

…зелень, що не звідавши проміння?

Ні, зелень, що доцільно, мов проміння… Це страшенно наївний вірш — саме такий, яким я був у той час. Уже тільки назва чого варта — «Леґенда про дивака»!

Чи можна при цьому думати, що у такий спосіб ти вже тоді шукав свою Центральну Європу?

У Львові? Аби краще виглядати у твоїх очах, можу сказати «так». Але навряд чи я знав тоді це словосполучення. Хоч я вже щось таке чув про географічний центр Європи у Рахові чи околицях. До речі, потяг, яким я вперше поїхав з Франика до Львова, був саме звідти, рахівський. У нас такі називають або ковбойськими, або циганськими. Під ковбоями, вочевидь, розуміють гуцулів. Менше з тим. На превелике моє щастя, наш поліграфічний інститут, себто, як ми його звично називали, Поліграф, розташовувався у старому місті, на Підвальній, зовсім поруч з Вірменською, Руською, Ринком, Сербською, Жидівською — суцільне тобі середньовіччя, ти йдеш повз ці потріскані напівмертві стіни, твої підбори цокають, остроги дзвенять, плащ розвівається, шпага — ну, що вона робить?..

Шпага креше об камені…

…цілком можливо! — і в тобі щось таке без перерви відлунює, якийсь такий Бах з Емерсоном. Так, це було саме воно: місто, яке винятково добре лягало на музику, котру я тоді слухав. Тоді ще не було плеєрів, я сам носив у собі десятки композицій і вони самі собою вмикалися, часом усі водночас. Вистачало ходити і слухати. Ха, ніколи не забуду, як одного з вечорів Смичок розказав, що от він щойно ішов старим містом і воно було цілком вимерле — тільки він і нікого. І от він чує — це, вочевидь, у чиїйсь кухні відхилена кватирка — і він чує дзвін, тобто подзвонювання, тобто калатання ложечки об склянку. Уявляєш? Хтось насипає собі до чаю цукор і розмішує його, подзвонюючи ложечкою об склянку. І це чути на всі прилеглі квартали, він іде триста метрів, п’ятсот, а воно до нього все долітає й долітає. Для мене в цьому весь Львів, чорт забирай. Це насправді така особлива акустика. Львів — це передусім акустика, аудіо, а не відео. Я зміг пояснити?

Не надто. Але нічого. Отже, старе каміння у поєднанні з зеленню. Це — як я розумію — головне візуальне враження? Якщо ми все-таки про відео. Були ще якісь?

Узимку зелень зникала. А Львів залишався Львовом. Хоча більше йому пасувала пізня осінь, така патина смутку. І бруду. Інше візуальне поєднання: старе каміння з американською джинсою. Виявилося, що у Львові є страшенно багато людей, котрі одягаються не так. Що це такий таємний порт, куди стікається вся контрабанда світу — заборонені музика, одяг, звичаї, зачіски. Довге волосся тоді вже начебто починало виходити з моди, але не категорично, дехто з нас цілком незле встиг. Я до скону буду вдячний рідному Поліграфові за те, що ми в ньому ходили так, як хотіли. І нас ніхто не скуб за довге волосся. У цьому сенсі там панувала цілковита лібертуха. Ну так, якщо спробувати якось це висловити одним-єдиним словом, той стан, то це буде саме воно — свобода…