Ти закінчив?

Здається. Так

Де і коли відбувся перший вечір Бу-Ба-Бу?

Тоді це називалося Молодіжним театром. Мала сцена. Київ, 21 грудня 1987 року.

Звідки ця точність у датуванні?

Не знаю. Мабуть, це конфронтація з часом. Час маркується датами. Пришпилюється ними до хребтів наших історій і розвівається услід, мов церата. Крім того, саме ця дата легко запам’ятовується, бо це уродини Сталіна.

І ви його вшанували?

Нашим першим вечором? Навряд чи. Якраз це найменше нас цікавило.

Як усе стало можливим?

У театрі почалися зміни. З Москви приїхав Лесь Танюк і став головним. Життя зрушило з місця.

І він сам вас запросив?

Усе вигадав Неборак, аспірант в устах венер. Відтоді він років на п’ять стає мотором більшості наших акцій. Неборак описав йому нас, це сподобалося, він відчинив двері.

Це був спектакль?

Це було спектакулярно. Якоюсь мірою. І режисером начебто був Проскурня. Ти що-небудь чув про такого?

Ні. Як це виглядало?

Спершу читали актори. Такий нібито пролог з нашими юнацькими соплями. Щоб начебто показати, якими ніжними та юними були ми ще років п’ять тому. Хоча ні — спершу виступив Танюк і сказав, що все це дуже нагадує йому золоті 20-ті з усіма тими груповими забавами: футуристи, неокласики, МАРС, ВАПЛІТЕ. Нам це, звісно, полестило.

Тобто в 20-ті роки у вас діялося щось цікаве?

У нас завжди діялося щось цікаве. І невидиме світові. Але 20-ті роки — це особливий вибух. Це час, коли ми стали чемпіонами Європи з поезії, в неофіційному гамбурзькому заліку. Поки всіх наших чемпіонів не перетрощили й не постріляли, але то вже здебільшого у 30-ті. Бачиш, з усього цього раптово таки вилазять роги товариша Сталіна.

Happy birthday! Потім читали актори. А потім?

Потім ми зробили декілька кіл. Кожен читає по 3–4 вірші і передає голос наступному. Відтоді ми так і чинили на всіх подальших вечорах.

Якісь додаткові ефекти?

Проектор зі слайдами — малярство Кауфмана, Коха та інших. Кауфман і Кох не спали — вони приїхали на той вечір до Києва і маніпулювали технікою. Неборак порівняв їх з добрими гномами.

Музика?

Віктор Морозов — щоправда, магнітофонний. Живим він саме гастролював у Лаосі.

Публіка?

Фантастична! А які дівчатка! Які майстри художнього слова! Валерій Шевчук, приміром. Або Юрій Павлович Чемодан. Ясно, що все переповнено, забито до останнього проходу. Додай свист і верески тінейджерів. Як і масове змокріння у дамських міжніжжях.

Яким чином вдалося їх усіх там зібрати?

Це були часи бездоганного функціонування циганської пошти. Подібного типу новини передавалися, мов поцілунки — з вуст в уста. Усі хотіли, розумієш?

І жодної реклами?

Здається, Кауфман і Кох, K-und-K, надрукували сотню запрошень, до речі, дотепних. Формально вони розіграли наше число. Тобто число три. На сьогодні це унікальна пам’ятка історії. Чи культури? Один примірник такого запрошення нині коштує близько двадцяти тисяч євро.

Знайшлися покупці?

То був жарт. Надалі я буду тебе попереджувати.

Чому число три? Чому ви зібралися саме втрьох?

Після того, як Рябчук поговорив зі сцени, в самому кінці того вечора, дехто подумав, ніби нас четверо, і четвертий — він. Відтоді це всіляко переслідувало нас — намагання сторонніх людей з’ясувати, хто є четвертим.

Але четвертого не існувало?

Не могло існувати. Три — це довершене число. А чотири — так собі, нічого цікавого. Якщо від чотирьох відняти один, то вийде трикутник. Але якщо від трьох відняти один, то вже нічого не вийде. Ми вигадали нашу фігуру таким чином, щоб жодного з нас неможливо було від неї відняти. Ми виявилися стихійними піфагорейцями. Хоч того першого вечора було здійснено ще одну спробу стати четвертим. Ні, навіть четвертим і п’ятим. Перетворити Бу-Ба-Бу на зірку. Якось так ближче до завершення почулись нецензурні крики зі сходів, потім до зали завалило двоє незле вставлених типів, з яких один був поетом Маленьким. Не маленьким поетом, а саме поетом Маленьким. Він уже котрийсь день блукав Києвом зі свіжо купленою новорічною ялинкою на плечі. Ялинку він мав доставити до міста Душанбе, в якому переважно жив і займався персами. У сенсі не жіночих, а перської літератури. Так він і ходив з тою ялинкою по всьому Києву вже не один день. Завдяки тій ялинці його вже всі у Києві розпізнавали і казали на нього таваріщ із Душанбе. Другим виявився не знайомий нікому з нас Іван. Цей Іван теж захотів вилізти на сцену і прочитав дуже довгого вірша про суд з приводу якихось аліментів на дитину. Його читання публіці так само дуже сподобалося — по завершенні всього ціла купа дівчаток хотіла від нього автограф. А, може, й дитину, хто знає.

Тобто це був успіх?

Так — і його, і наш. Юра Жигун потелефонував наступного дня до Неборака і сказав, що в нього ще досі відхідняк. У ті часи вірилося в поезію. Це переживалося цілком максималістично. Від перенапруження я зліг, щойно повернувся додому. Мене знову зламала якась безіменна застуда, абсолютна застуда, застуда в чистому вигляді — на ранок мої губи обкидало, ніби Моцартові у фільмі Формана. Ми лише пару тижнів як подивилися той фільм, і виправляючи мене на вечір до Києва, Ніна сказала щасливо тобі там, Вольфі. Подібні речі просто так не говоряться, ти знаєш. З цього все й почалося.

Ти вкотре вимовляєш цю фразу. Про те, що все почалося.

Ну, бо так я й живу. Суцільне відкривання нових і нових вікон у Windows.

Ваш другий вечір. Пам’ятаєш його так само добре?

1 квітня 1988 року. Зала спілки письменників. Людей утричі більше, ніж вона може вмістити. Стількох нефорів у дертій джинсі та з кульчиками в носах ті стіни ще не бачили. Тобто ми відчутно оновили затхлу атмосферу закладу.

Ти був членом спілки письменників?

На той час так. Щиро кажучи, зараз я трохи жалкую про це. Але тоді здавалося, що це дає більше прав. Усі йшли туди за своїми правами — навіть найасоціальніші фріки. Я зробив те саме.

Зараз ти не є членом спілки письменників?

Ні, починаючи з 96 року. Тебе аж так цікавить саме ця тема?

Не надто. Як відбувся той другий вечір?

Цілком пристойно, місцями сенсаційно. По закінченні ми, оточені десятком рідних і близьких, набилися до майстерні Жигунової жінки Наталки, звідкись ми мали цілі декалітри коньяку і — що ти думаєш ми там робили? Далі читали вірші! Рідні і близькі теж читали вголос — ті з них, які були поетами. Після котроїсь чарки Гера зажадав, щоб поляки вийшли геть. Поляками вважалися Влодко Наконечний з Ларисою. Гера завжди влаштовував подібні сцени, у кожному товаристві мусив бути хтось, кого він на певній стадії пиятики виганяв геть. Розумієш, насправді це було значно важливіше від самих вечорів — перетинатися, бути разом, разом переживати ці сплески, зіткнення, провали і простріли свідомості. Я тобі просто зачитаю — це називається «Аве, Крайслер!», написано 12 років тому, себто зі значно ближчої до тих початків часової перспективи. Слухай: Ми не розробляли програм і маніфестів, не підписували жодних комюніке чи меморандумів. Ми просто вигадували вірші і читали їх — спершу один одному (і я в житті не мав таких геніальних слухачів, як ці двоє!), потім — для ширшого кола свідків Бу-Ба-Бу, наших адептів і симпатиків, урешті — для публіки, що приходила на влаштовані нами вечірки, число яких, до речі, сягнуло десь так тридцяти (трьохсот тридцяти, хочеться сказати). Розумієш, найперше йшлося про те, щоб писати вірші один для одного, хоч зараз я думаю ще інакше: не стільки писати, скільки проживати свої вірші один для одного. Вистачало три доби прозависати в Неборака у Львові — і відразу ж виникали які-небудь «Липневі начерки подорожнього». Десять віршів, написаних протягом дня і половини ночі. Це не могло складатись інакше — стільки ходінь, блукань, спеки, дівчат, поганого алжирського вина, смердючих під’їздів, трамваїв, розмов у ліжку, цитат, прикмет, стільки всього не могло не вилізти всілякими липневими начерками. Ти знаєш мій вірш «Ребро», правда ж?