Це мусило мати якісь наслідки.

Думаю, це наш Полкач. Це він притягав до себе і до всіх нас усіляку біду. З нього на всі боки це так і перло. Є такі люди — вічно перекошені, злі. Той Литовець, котрий був його водієм і загинув на даху вартівні від нещасного випадку — це що, не було підтвердженням? Це все береться від ненависті. Є такі люди, котрі ненавидять життя, наш Полкач був одним із таких. Ясно, що після історії з Казьмуком за нас узялися по-дорослому. Наслали всяких комісій, котрі все намагалися витягнути з нас, дєдів, якісь там зізнання, що нібито це він через нас. З’явився такий собі майор Мухін — його теж звідкілясь прислали до нас надовше для укріплення дисципліни. Справді, курва, Мухін! Володар мух. Він надумав нові порядки розпочати саме з мене і доникався, щоб я зголив вуса. Це при тому, що я вже однією ногою був у дорозі до Ізяслава, на останні 45-денні збори. З дня на день я тільки й чекав, що виклику. Провести останні півтора місяця — уявляєш, останні-найостанніші! — разом з усією садгірською братією, з Болюком, Дулюком, Незнаюком, Аркашею, Цяпою і головне — Ростиком, пом’янути старі йобані часи, пекло учебки, поплювати в стелю, попиячити всмак перед тим, як розійтися на волю — от про що я увесь той час думав. А тим часом це чмо: Ну шо? Када збрєєм уси, сєржант? Хтось із моїх дєдів радив мені відповісти приблизно так, як він, майор Мухін, того й заслуговував: скоріше мої солдати будуть їбати вашу жінку, ніж я зголю ці вуса. По-військовому твердо і переконливо. Бо Мухін приїхав до нашого лісу не сам, а з дружиною, і вони отримали кімнату з телевізором в офіцерському гуртожитку.

Так ти й відповів?

Ні, що ти. Настільки ще моє джентльменське серце там не здичавіло! Але якщо серйозно, то я досі не перестаю дивуватись: яка все-таки, чорт забирай, птахорізка ця армія! Яка м’ясорубка! Ти йдеш туди 18-літнім телям, ти наївний, смішний, закоханий, самотній, ти просто Казьмук. Але якщо ти трохи сильніший, та ні — трохи грубіший за Казьмука, то через два роки ти повертаєшся настільки переформатованим, перешматованим, що мама дарагая! І на першому році ти тваринка — тремтяча, нажахана, безмовна. А на другому — тварюка, безжальна, тупа і похітлива. З товстою броньованою шкірою від усього на світі — про всяк випадок. Армія це переважно і є еволюція від тваринки до тварюки. Хоч загалом мені щастило, знаєш? Мені увесь той час тільки щастило.

Про щось іще хочеш розповісти?

Напевно, лише про наш дембельський поїзд. Як ми за шість секунд устигли запакуватися до козятинського вагону на станції Ізяслав і як усю дорогу до Тернополя ми пили й горланили, пили й горланили — десяток ветеранів війни, пошрамованих ворожими кулями й обвішаних бойовими хрестами та звіздами. І ніхто не смів стати нам на дорозі, бо ми були з гітарою.

Її звали Ірена. Вона любила іриси.

І чим виявилася для тебе ця смерть?

Ні, в будь-якому разі вона не стала катастрофою. Це було щось інше. Переміна? Якось так це називали старі китайці. Усе цілком і повністю годилося з характером померлої. Мені здається, вона просто поступилася місцем, причому дуже вчасно. Тобто вона просто звільнила кімнату. Ми ж усе-таки очікували дитину, вона прийняла це заблизько до серця і мусила скоритися. Це сталось у серпні, 9 серпня 1982 року, у грудні їй мало б виповнитися вісімдесят. Я навіть не знаю, багато це чи мало. От як ти вважаєш?

Я теж не знаю, але мені здається, що часом цього достатньо.

Достатньо, аби стомитися. Особливо, коли тебе всього з головою й кінцівками накрило двадцятим століттям, ніби водами потопу, ніби лавиною, тобто я хочу сказати, що 1902 рік народження — це просто безвихідь, це означає, що тобі нікуди з цього ХХ століття вже не подітися, ти просто мусиш його зазнати, причому, як кажуть у нас, по повній програмі, бо тобі ще й пощастило прийти на територію цього світу десь якраз посередині між росіянами й німцями.

Ну так, добре впізнаваний мотив — страх перебування поміж. На мій погляд, ти вичерпав його у «Центрально-східній ревізії».

Боюся, що насправді його неможливо вичерпати. І зараз я зовсім не про те. Я про те, що це було радше невимовно крихке створіння, бабця Ірена — і як її таку лиш собі уявити поміж тих жорен? Назовімо їх жорнами, всіх цих росіян і німців. Така крихка і крихітна, уявляєш — метр шістдесят зросту, та й то не цілих! І при цьому завжди готова знепритомніти. Може, тільки це її й рятувало? Тобто її зімління були такими собі виходами назовні, де вона піднабиралась нової сили і рішучості? Або всі ці її падіння. Вона падала з ніг усе своє життя, тому що все своє життя вона шалено кудись не встигала і кудись бігла — поки ті ноги її ще сяк-так носили. Тобто не так уже й добре вони її носили, раз вона завжди і повсюдно падала. Вона сторчголов котилася дерев’яними сходами в Дорі, зривалась у гірські річки, послизнувшись на каменях, у дитинстві я сам бачив, як вона розбила коліно, не добігши до автобуса. Ну, чому їй так залежало на тому автобусі, на добіганні до нього? Іншого разу теж був автобус, переповнений — її дослівно виштовхали з нього якісь ґевали, і вона впала навзнак з нижньої сходинки. Відтак у привокзальному сквері її на повному ходу збив якийсь охуїлий велосипедист. Вона полетіла на асфальт обличчям уперед — з тією особливістю, що на руках вона несла кількамісячного мене. Це змусило її впасти настільки м’яко, що я навіть не злякався. Вона захистила мене своїми ліктями, розгаратавши їх об земну твердь, їй мусило жахливо боліти. Те, що вона кілька хвилин по тому знепритомніла від шоку, нікого вже навіть не здивувало. На ці випадки вона завжди мала при собі нашатирний спирт — усі знайомі були в курсі. Машини з пронизливим вищанням гальмували перед нею в останню мить. Щоправда, жодна з них так ніколи її й не зачепила — це був голівудський міліметраж. Мої перші роки минали з нею, вона була мені батьками — татом, мамою і Тарасом Шевченком укупі. Тому крикливе вищання гальмуючих авт і сльозогінний запах нашатирного є для мене сталим супроводом тих перших років, вони для мене — само дитинство, не менше! Вочевидь, її ноги просто не були створені для ходіння цією землею з усіма її тутешніми муками. Але до пори до часу вони їй сяк-так служили. У 30-ті роки вона сходила ними половину гір, святково вбираючись то гуцульською господинею, то варшавською панею.

Навіщо?

До фотографії. По неділях вона пішки, через горби, вибиралася з Яблуниці до Ворохти, там відкрилося фотоательє якогось єврея з Лодзі, здається, Баренбойма чи якось так. Фотографування стало її справжньою пасією — і зрозуміло чому. Її портрети міжвоєнних років можна вміщувати до всіх можливих альбомів та підручників, це абсолютно ідеальний типаж — це вже навіть не фото, це німе кіно, Чикаґо, Нью-Йорк і Париж разом узяті, це епоха, це ті часи. Бо в ті часи вона ще танцювала бостон і шиммі, а потім вони вийшли з моди. Їй абсолютно пасувало б одне з тодішніх жіночих імен: Клара, Лора, Дора, Нора. Але її власне — Ірена — теж їй пасувало. До речі, як танцюють шиммі, ти часом не знаєш?

Уявляю собі вельми приблизно.

Шкода. Я дуже хотів би зняти фільм про неї тодішню. Ось, наприклад, 18-й рік, вона ще майже дитина, стоїть на розі Галицької та Ринку, а в місто саме вмаршували поляки, вони побили наших французькою зброєю і тепер маширують центром Станиславова і співають своє Rozkwitaly paki bialych roz — так вона мені про це розповідала багато-багато років по тому: от ідуть поляки у своїх зелено-сірих, щойно пошитих французами мундирах, от вони співають, от на переході стоїть дівчинка, майже дитина, і сльози з усіх сил котяться з неї, і вона їх навіть не витирає, бо наших побито і наші програли, і пішли з міста геть, і ця польська пісня така, курва, красива. А ще в тому фільмі вона мусила б танцювати шиммі, згодом — десятиліттям пізніше, десь наприкінці 20-х. Танцювати шиммі і курити довгі тонкі цигарки екзотичних сортів. Тому я й питаю, як танцюють шиммі.