Status Quo.

Jawohl. Тебе забрали до війська через кілька місяців після закінчення студій, тобто восени 1982 року…

Ні, не так. За всіма законами я справді мав би почати служити вже восени, але у військових бюрократів з’явилися певні перешкоди…

Перешкоди у військових бюрократів? Перешкоди в тому, щоб забрати тебе до війська?

Першою з них стало те, що ми очікували дитину. Там був якийсь такий підпараграф, що призовники, в яких саме в період призову має народитися дитина, можуть отримати відстрочку до наступного призову, тобто ще на півроку. Так вийшло і зі мною. До війська мене забрали щойно наступної весни, на початку травня 1983-го.

Ясно. Тоді спитаю про інше. З усього, що ти вже розповів дотепер, складається враження про доволі послідовне і цілком свідоме неприйняття тобою Системи фактично з усіма її складниками. Армія — це один із найбрутальніших складників тієї брутальної Системи. Зараз мені бракує точної цитати, але хтось із відомих анархістів минулого, здається, Камю, писав про особливу мужність — бути на війні дезертиром. Начебто немає насправді нічого героїчного в тому, щоб організованим стадом атакувати ворожі шанці, бо так тобі скомандували твої зверхники. Шлях дезертира натомість — це шлях зреченого самітника, проти якого всі: власне командування, товариші по зброї, ворожа армія, мирне населення. Вибір дезертира — це вибір персональний, це бунт особи. Справді, якщо б усі чоловіки стали дезертирами, на світі виявилося б одним різновидом насильства — військового — менше. Чому ти не став дезертиром?

Я не став дезертиром, але мені снилися дезертирські сни. Протягом перших тижнів служби я кілька разів бачив у снах, як, загнаний у пастку і звідусіль оточений, я збираюся відстрілюватися до останнього. Звісно, я мав при собі автомат. Моєю першою жертвою падав командир четвертого взводу капітан Ряднов. Чомусь він. Чомусь він першим вилазив з укриття і давав відмах до атаки. Його я і вбивав першим.

Але чому ти не став дезертиром наяву?

Тому що армія була меншим злом, ніж в’язниця. До речі, доля дезертирів у радянських в’язницях виглядала приблизно так само, як доля тих, що сиділи за зґвалтування — їх підарасили. Тобто з точки зору кримінальників дезертирство опускало особу на саме дно навіть в’язничних стосунків і ставило її поза будь-якими законами чи правилами. Це, зрештою, ще одне підтвердження того, що в есесері кримінальний світ був елементом Системи і діяв з нею заодно. Спершу чесно віддай свій солдатський борг родінє, а потім сідай на зону — приблизно так це формулювалося. Коли Анджей Стасюк у «Як я став письменником» розповідає про хвилі співчуття і симпатії, що ними він як дезертир був огорнутий у польській тюрмі тамтешніми кримінальниками, то нам залишається тільки заздрити. Це означає, що кримінальний світ Польщі був так само опозиційний до режиму, як і поляки загалом. Натомість радянські блатні були патріотами Системи, вони татуювали собі на грудях двоголові портрети Леніна-Сталіна і свідомо виконували найбрудніші доручення влади.

Про це дуже цікаво дізнаватись, але я не мав на увазі аж настільки радикальний шлях. Я не мав на увазі вибору поміж армією і в’язницею. Мусило бути щось іще.

Менш радикальним варіантом було б якесь, наприклад, медичне фальшування. Дехто з нас і справді вдавався до лікарів, але це були жахливо марудні й небезпечні історії. Останнє слово все одно лишалося за військовою медичною комісією, а вона, як правило, визнавала годними навіть по-справжньому хворих новобранців, не кажучи про всіляких симулянтів. Можна було б, звісно, зіграти психіатричну партію, однак це обернулось би ще більшим злом, ніж армія чи навіть в’язниця — психушкою. І пожиттєвою статтею, з якої випливало б, що ти придатний виключно до зішкрябування з тротуарів собачого гівна. Мені така перспектива вартою уваги не здавалася. Непогано було б також як-небудь відчикрижити собі половину пальців на правій руці, але це потягло б за собою абсолютно жорстке розслідування, наслідком якого могла бути знову ж таки тюремна віповідальність — за членоушкодження. І навіть у випадку, якби цю половину пальців ти втратив по-чесному, себто через нещасний випадок. Бо у радянській ситуації ти був підозрюваним а пріорі, в ній панувала презумпція винності. Обманювати Систему на такому рівні було не те що складно і невдячно, а фактично неможливо і вельми ризиковано, хоч вельми ризиковано — занадто м’який вислів.

У такому разі мусимо констатувати безвихідь.

Ха, уяви собі — все одно варіант був, один-єдиний, дуже прийнятний і в очах Системи цілком леґітимний. Слід було мати двоє дітей. Якби 17 листопада 1982 року Ніна раптом народила двійню, то мене вже ніхто й нікуди не забрав би. Ми цілком допускали таку можливість з огляду на генетику. Ніна сама походить із двійні, в їхній жіночій лінії це траплялося неодноразово. Але кажуть, ніби ці штуки спрацьовують через покоління. І все ж коли пізнього вечора 17 листопада якась практикантка подзвонила з лікарні і сказала мені у вас дівчинка, я майже автоматично випалив скільки. І почув у відповідь одна. Тоді ще не існувало таких приладів, які дають змогу побачити все наперед, інтриґа зберігалася до останнього моменту. Ні, насправді, коли я запитував скільки, то мав на увазі, звичайно, вагу. Проте студентка медицини, що того вечора сповістила мене про моє батьківство, здається, емоційно долучилася до мого і нашого підсвідомого.

Таким чином, ти перезимував удома і…

…і навесні переконався, що все-таки нікуди мені не подітися. Зрештою, хотілося пройти цей етап якомога швидше. У нас існує така тюремна приповідка раньше сядєш — раньше вийдєш. Окей, думав я, півтора року геть з життя. Але півтора року — не два. Могло бути гірше. Мій батько, як я вже казав, дивним чином зберіг про червону армію світлі спогади. Він служив ще за Сталіна, то був початок 50-х. Він тисячу разів розповідав, як зустрічав новий 1952 рік у радіорубці зенітного полку в білоруських лісах і які тріскучі морози стояли, і як вони з дружбанами припасли на цей випадок спирту, як поналивали його до олов’яних бойових кухлів і одностайно бахнули під куранти о дванадцятій ночі, а перед тим послухали радіопривітання самого Молотова. Усе це звучало досить симпатично: мінус двадцять за вікном, тепле потріскування дрівець у буржуйці, шипіння ефіру — так само тепле — у приймачі, вдосталь макаронів по-флотськи, фляга зі спиртом, молода чоловіча дружба і напутні слова леґендарного міністра. Шкода тільки, що його партнер Ріббентропп уже нічого не міг до цього привітання додати.

Чи можна припускати, що ваша армія робила людей лояльнішими?

У ті часи — так. Якщо вже батько з його таємною ненавистю до режиму так захоплено описував свою військову службу… Можливо, вся справа лише в голоді? Можливо, саме в армії він уперше за багато років отримав удосталь їжі? Зрештою, не він один. Перш ніж мене забрали, я чимало всякого на цю тему наслухався від старших. Усе зводилося загалом до того, що це прекрасно, бо армія — чудова школа життя. І там про тебе дбають. Зате від інших, дещо молодших попередників, доводилося чути, що не стільки дбають, скільки їбуть. Різниця між дбають і їбуть — це загалом колосальна різниця. Мені здається, десь мусила існувати лінія поділу, можливо, часова. Можу припускати, що це трапилось якось протягом 70-х, може, трохи раніше: позитивне а пріорі ставлення до солдата змінилося на негативне, школа перетворилася на тюрму, а вишкіл на знущання. При цьому знущання зробилося самоціллю, знущання заради знущання. І ще одне: колосальна деґрадація офіцерства. Уявляєш, мій батько не хотів мені вірити, коли я згодом розповідав йому, що наші офіцери відкрито забирали собі сигарети і навіть печиво з солдатських посилок. Згідно зі статутом вони повинні були перевірити вміст кожної посилки, яку солдат отримував з дому — а раптом там самогонка, анаша чи цианістий калій. Це було зрозуміло, окей. Але коли вони демонстративно забирали собі при цьому сигарети чи солодощі або якісь цілком дозволені речі, як наприклад, ремінець для годинника чи авторучку, то це видавало з головою всю Систему. Те, що вона пускається берега. У відповідь на ці мої історії батько стверджував, що таких офіцерів не буває, і супився. Йому залишалося прийняти другий варіант — що його єдиний син затято оббріхує його ж таки улюблену армію. Це була драма. Нічим добрим ці наші розмови не кінчалися.