Цікаво, що в німецькій мові дієслово «їбати» не має переносного значення «принижувати».

Зате має в англійській.

Можливо. Це всього тільки принагідна заувага. Ти згадував безсоння. Я хотів би трохи більше почути про нього.

Нас позбавляли сну настільки безжально-безглуздо, що наша сонливість робилася хронічною. Ми засинали постійно і всюди — на три секунди, на п’ять. За три секунди я встигав побачити ціле сновидіння. Нам вдавалося спати в будь-яких позах і конфігураціях. Спати сидячи. Спати стоячи — на тумбочці або на посту з автоматом. Особливо на першому посту, коло полкового прапора. Або спати ідучи. Коли ідеш у колоні і ритм кроку не змінюється, можна чудово спати по три — п’ять секунд.

Що снилося?

Зараз не пам’ятаю. Зате відтоді в мене на все життя з’явився сон, який час до часу мені сниться — про те, що я знову в армії. Виявляється, щось таке змінилося, в законодавстві чи якось так, що мене знову забрали до війська. І це жах, від якого хочеться кричати криком. Це страшна несправедливість — я ж уже там був! Мене всього аж корчить від самої лише думки про те, що з мого життя хтось удруге краде мої роки. При цьому є одна втішна обставина: уві сні я знаю, що в мене тепер усе-таки є досвід і я так просто не дамся. Мені відомі всі слабкі сторони цього пропахлого труплом чудовиська.

Як наприклад?

Те, що воно громіздке і тупе. Тобто з ним цілком реально гратися. Слід лише отямитися від перших принижень — лайкою, блювотним їдлом, безсонням, абсурдом. Абсурд — це найтяжче випробування. Одного дня мене з розводу послали перетягувати якісь іржаві залізяки. От, сказали вони мені, бачиш он ту купу зіржавілого брухту? Ти повинен попереношувати все це о-о-он туди. Я поплював на руки і почав. При цьому я твердо пам’ятав головну заповідь солдата про якомога повільніше виконання кожного з наказів. Адже будь-який дурнуватий наказ може бути щохвилини скасований наступним, ще дурнуватішим. За увесь день я не перетягнув і п’ятої частини того залізяччя. Я став живим унаочненням марксизму — мається на увазі теза про працю рабів, непродуктивну і по змозі шкідницьку. За кілька днів я побачив, як уже інший курсант волочить те саме залізяччя, але назад — із купи, накиданої мною, до першої купи. Ішлося переважно про те, щоб нас мучити. Глибшого сенсу в тих наказах не дошукаєшся.

Але що це їм давало? Невже Система хотіла мати саме таку армію?

Справа, мені здається, в тому, що може й не хотіла, але вже не могла не мати. Упродовж літа в тій учбовій частині ми чого тільки не робили. Копали якісь рови, бортували колеса, мили офіцерські машини, місили будівельний розчин, тягали залізяччя з однієї купи на іншу. Що ще? Фарбували паркани, мурували стіни, складали на піддони гарячу, щойно з печей, цеглу, розчищали каналізаційні колектори, розвантажували вагони з коксом, зерном, цементом і помідорами, піхотними лопатками винищували траву, яка все одно пробивалася крізь асфальт. І всяке таке інше. Мені здається, нами просто затикали всі можливі діри в совєтському хазяйстві. Ми фактично нічого не коштували.

І тому вас не навчали всіляким суто військовим справам?

Ні, сказати аж так буде перебільшенням. Просто, на мій погляд, ми отримали не більше двадцяти відсотків того, що повинні були. Але з десяток разів нас таки виганяли на полігон у Сторожинці і ми вчилися стріляти — передусім з калашів. Наша місія — вбивати людей, гордо казали взводні офіцери, особливо сп’яну. На полігоні вони давали собі відтягнутися по повній — домашнє вино і самогонка. Вечорами до них навідувалися місцеві бляді, румунки. В нас на озброєнні були АК-74 і кулі зі зміщеним центром ваги. Це заборонені міжнародними конвенціями кулі. Після них фактично не залишається поранених. Така куля потрапляє тобі, скажімо, у плече і прошиває тебе наскрізь до живота й кишок. Одного разу на польовому занятті я з кількох метрів упритул розстріляв чуваша Столярова. Пам’ятаю, як він упав обличчям униз і довго не підводився з трави. Здається, я трохи оглушив його. Проте на щастя, не скалічив. А міг.

??????????

Ах, я забув сказати, що то було заняття з холостими патронами. Одна частина взводу вдавала наших, а інша — супротивників з НАТО. Чомусь вважалося, що на європейському театрі бойових дій нам протистоїть 162-й бельґійський моторизований полк. Чому саме він, чому бельґійський?

Ха! Тільки уявити собі цих бельґійців, що напали на есесер!

Ну так — з пірсинґом у бровах, уявляєш? Або в яйцях!

Але — зараз я цілком поважно — що, якби і справді трапився збройний конфлікт? Скажімо, на якомусь більш чи менш віддаленому європейському терені? Наприклад, повстання у Польщі і його військова підтримка Заходом? І вашу дивізію разом з десятками інших кинули б Заходові навперейми?

Фантастичного в цьому не було нічого. Я вже згадував нашого тодішнього боса, товариша Андропова? Відносно Заходу це був жахливий ортодокс. Та й не тільки відносно Заходу, але відносно Заходу передусім. Образ ворога, протистояння систем, світове панування, хуйо-муйо. Він суттєво різнився від свого попередника Льоні Брежнєва тим, що не був сибаритом. Його ніщо не тішило, він ненавидів життя. Його неможливо було власкавити новеньким мерседесом чи годинником з дімантами. Під його керівництвом могло заваритися всяке. Слава Богу, що все це не потривало надто довго.

Так от — чи замислювався ти, що робитимеш за такого розвитку подій?

Ні. Або так. Так, замислювався. Хоча ні — замислювався не те слово. На ці випадки державна машина — я зараз маю на увазі не тільки радянську — вигадала таку хитру штуку, як військова присяга. За великим рахунком вона знімає потребу в замислюванні. Вона заганяє тебе в єдино можливий кут і тобі залишається відчайдушно махати кулаками вже звідти. До речі, до нас на присягу допустили батьків і родичів. Зрештою, в цьому немає нічого надзвичайного. Просто мені згадалося, що того дня до мене приїхали всі три жінки мого життя — мама, дружина і дочка. Боже, як патетично я висловлююся — жінки мого життя! Здуріти! Напевно тому, що в цьому випадку вони дійсно цього якось так цілком по-декабристському заслуговували. Для того, щоб устигнути до мене, вони мусили встати о четвертій ранку і запакуватися до переповненого потяга разом з дитячим візком. У мене донині мокріє в очах, щойно я про це подумаю. По закінченні всіх тих церемоній нас на кілька годин розпустили — якесь таке перше і примарне переведення подиху. Ми розсілися в затінку коло куща, і Софійка ледь не вдавилася листком. Як трапилося, що вона почала його ковтати? Я про щось говорив і поглинав неймовірні кількості домашньої їжі. Багато років по тому я наткнувся у Рільке на оповідання про те, як підліток повертається з вакацій до свого військового училища. Він відлічує години, що залишаються, і раз за разом просить чогось поїсти у своєї маман, яка його супроводжує. Того літа ми всі просто йобнулися на солодощах, уявляєш? 25-річні дядьки за першої ж нагоди бігли до солдатської чайної по вафлі, коржики і язички. Щось на зразок сублімації чи як це назвати — вся туга, тривога, увесь жах екзистенції каналізуються в єдиному потязі, до солодкого. Ага, ще така деталь до теми присяги. На ранок після того святкування всі полкові сральники виявилися по вінця задристаними. Наші шлунки відмовилися від батьківської їжі.

Це було в якому місяці?

У червні. А в жовтні ми вже складали іспити і вішали собі на плечі сержантські лички. Я отримав мінімум — дві. Тобто став молодшим сержантом. З мене був кепський юнкер, але мене все одно підвищили. Не стати сержантом було фактично неможливо. З першими днями листопада я дізнався про те, що надалі служитиму у військовій частині коло Гайсина Вінницької області. Усе, що я здобув за ті перші півроку, було — крім двох личок — свіжо заросла тріщина у правій нозі, великі й менші садна на обидвох долонях зі стійкою тенденцією до незаживання, цементний пил, що забився в усі можливі пори і вже з них не вимивався, а також слова патріотичної пісні «Мы от солдата и до Маршала одна семья, одна семья». Ну так — і вірусний гепатит Б, але я про нього ще не здогадувався.