У чому все-таки полягала твоя робота?
Мене кликали випусковим, тобто я мусив постійно перебувати в газетному цеху друкарні і пильнувати за перебігом технічних процесів. Це все діялося ще перед комп’ютерами і технології були на рівні доброї старої Англії доби первинного капіталізму: лінотипи, ручне складання шпальт, читання з відбитків, матричне пресування і всяке таке. Я ходив по лікті в чорній друкарській фарбі, мій робочий халат нині можна б виставляти в музеї історії друкарства — стільки на ньому всього осіло, стільки в нього, курва, в’їлося. Успішний вихід газети вельми залежав передусім від групи друкарняних робітників, з якими я змушений був жити щодня у великій людській дружбі та злагоді, тобто періодично пощипувати за цицьки лінотипісток і побухувати в роздягальні з метранпажами. Ти знаєш, хто такі метранпажі?
Я читав про них.
Це добре. Від метранпажів залежало страшенно багато, і вони почувалися такою собі робітничою аристократією. Навіть Ленін писав про те, що робітники друкарень є найосвіченішою верствою робітничого класу, аванґардом аванґарду. Найвідсталішою, до речі, згідно з Леніним, є шахтарі, і тут я з ним погоджуюся. Так от — метранпажі. Газетні заголовки вони складали власними руками. При цьому вони не несли жодної відповідальності за помилки — усе лежало на коректорах. Тому метранпажі любили пожартувати і допускали в заголовках усякі навмисні помилки. Скажімо, замість «Їдуть-їдуть комсомольці» набирали «Їбуть-їбуть комсомольці». Можливо, це були такі дрібні форми ненасильницького спротиву Системі, чи то пак саботажу. Тому коректори, яких за такі речі потім і справді їбали, причому навіть не комсомольці, а самі що не є комуністи, себто цілком по-дорослому вони їх за це їбали, так от — коректори вигадали спеціальну процедуру перечитування самих лише заголовків перед підписанням шпальти. При цьому вони часом голосно зойкали, здригалися, хапалися за серце і сивіли на очах. Але в мої часи то все було ще нічого, дєтскій лєпєт. У мої часи за коректорські помилки вже не розстрілювали і до Сибіру не вивозили. Тим часом у колективній коректорській пам’яті зберігалися моторошні леґенди 40-х і 50-х. Коли, наприклад, виходив номер, у якому в заголовку замість СТАЛІН стояло СРАЛІН. Або навіть не СРАЛІН, а СТАРІН. Або передова стаття про необхідність послідовної боротьби зі шкідниками полів, усякими там ховрахами й бабаками. У заголовку мало стояти ЗНИЩУЙТЕ ГРИЗУНІВ, а стояло ЗНИЩУЙТЕ ГРУЗИНІВ. Десять років ГУЛАГу за подібного типу ігри слів, не менше. Так принаймні це оцінював старший коректор Володимир Іванович, а він був і справді старший, бо незмінно тягнув газетну службу, здається, з якогось аж 1946 року. Страшно подумати! Я певен, я стопудово знаю, які кошмари йому снилися все його життя! І від чого він прокидався в холодних потах.
А що-небудь із твого власного досвіду?
Ні, то вже не виглядало так драматично. Окей, така от фрашка. Це сталося в один із номерів після смерті Черненка. Знаєш такого чи ні?
Нагадай.
Був собі такий старий-престарий генеральний секретар, який начебто керував усією країною, а насправді цілий рік свого правління пролежав у комі. Ну, може, не в комі, але близько до того. Принаймні пересувався він уже тільки в памперсах — це точно. І от помер. А це означало, що в нас аврал, спеціальні випуски, праця по 18 годин на добу і всяка така скорбота. Ну власне — скорбота! Ніколи не забуду, як до цеху завалює черговий механік Павло Антонович, сповнений гідності, в літах уже чоловік, ветеран друкарні — і з-під скелець його окулярів випромінюється стільки рівного погідного світла, що стає зрозуміло: Павло Антонович устиг прийняти на грудь не менше трьохсот грамів. І тому його все це чергування, щиро кажучи, задрало. Тож він і каже: Мабуть, піду я вже додому, лінотипи на мазі, машини як звєрі, хулі мені тут зависати? А я йому: Та хрін його знає, Антоновичу, а раптом що-небудь? Побудьте ще з годинку-другу, бо ми ж сьогодні скорбім. А він на це рознервувався й каже: Та я теж, блядь, скорблю! Але краще буду вдома скорбить! Мені оце його «блядь скорблю» так сподобалося — передусім з точки зору поетики, що я його, звісно, відразу й відпустив. Але я розповідав про зовсім інше.
Про заголовки.
Ну так. Помер Черненко — і в усіх газетах перші три шпальти цілком і повністю про його похорон. Звіти, статті про всесвітньо-історичне значення його постаті, телеграми співчуття та консолідації від шахтарів, комбайнерів і негрів ПАР. А четверта шпальта залишається вільною і на неї ми, що називається, скидаємо запас — тобто всілякі інші матеріали, спорт, погода, кіно, міжнародні огляди і всяке таке. Серед іншого якийсь фейлетон проти якихось поправок в американському законодавстві — хороший такий, ідейно хльосткий фейлетон. Ми його ставимо, я шлю кур’єра зі шпальтою до редакції, минає десять хвилин — і дзвінок. До речі, мій телефонний апарат не мав диску, він був з’єднаний лише напряму з секретаріатом. Дзвінок — і сполоханий голос редакційного секретаря з усіх сил вдирається мені до вуха: Ти бачив?!!! Що таке, питаю. Ти бачив заголовок до того йобаного фейлетону?!! Нормальний заголовок, відповідаю, «Балтика» 36-й. Як нормальний, як нормальний, піниться секретар. Я читаю вголос: ПОХОРОН ДЕМОКРАТІЇ. Отож-то, блядь, кричить секретар, похорон демократії, а в нас похорон товариша Черненка!!!!! І знаєш, його паніка не була цілком безпідставною — Система на кожному кроці відстежувала якихось внутрішніх ворогів, резидентів, якісь анонімні контролери, ще анонімніші від цензорів, тільки цим і займалися. Вони перечитували виключно заголовки, зіставляли їх з іншими заголовками, загальним контекстом, темами дня, абераціями ідеології, а ну ж крізь усю цю казенну трахомудію пролізе якась міжрядкова єресь! І все для того, щоб виловити врешті, вивести на чисту воду цих бандерівських скурвих синів-диверсантів, які тільки й мріють, як би то в заголовку офіційної газети зненацька оприлюднити таємне гасло до збройного повстання.
А як було з похороном попереднього генсека?
Андропова?
Здається. Я лише пам’ятаю, що вони якось так швидко помирали, один за другим.
Ні, Андропова я не ховав — я тоді саме служив у війську. Пам’ятаю, як ми стояли на морозі під час розводу варти і Полкач вирішив нас попередити, що цієї ночі ми повинні бути особливо пильними, бо у зв’язку зі смертю товариша Андропова можливі всякі провокації. Уявляєш? Провокації в лісі під Гайсином! Ми всі аж пирхнули, як це від нього почули, а він лише знавісніло блимав своїм штучним оком і гарчав сміррррна, прєступнікі. Я не ховав Андропова, зате у 82-му я ховав Брежнєва. І це було чудо.
Чудо?
Чудо полягало в тому, що він помер. Уяви собі, все моє свідоме життя до того моменту минуло за його правління. 18 років! 6570 днів і ночей! І жоден з цих 6570 днів не міг обійтися без його присутності. Про ночі я взагалі мовчу. Він уже не міг не уявлятися чимось вічним, такою собі константою буття. Можна сказати, що ми з ним зжилися. Про нього було складено мільйони анекдотів, про його склероз і маразм. Усі знали, який він старий і які в нього шкідливі звички. Як смердить у нього з пащі і з ширіньки. З нього було модно стібатися. Тисячі людей уміли копіювати його голос і пародіювати його промови. Це стало частиною фольклору. Він був нашим карнавальним Королем. Тобто Блазнем. Його називали Льонею і, щиро кажучи, не любили. Але якось так зжилися, як зживаються з неминучим і не найгіршим злом. Він цмулив найдорожчі коньяки й аж трусився від новеньких мерседесів. Тому есдеківський уряд тодішнього Бундесу так успішно проводив свою леґендарну Ostpolitik — вони просто заливали його коньяками і щосезону дарували йому найновішу модель мерса. Таким чином вони стримували радянську військову загрозу. Льоня полюбляв сам сідати за кермо, переважно вночі, і розганятися на московській Окружній до верхньої швидкісної межі. Уявляєш — вражений склерозом і внутрішнім загниванням напівтруп жене серединою зустрічної смуги 180 кеме на годину? У кожного з тих стариґанів була своя фішка. У Льоні це були коньяки і мерси, у Косигіна — джаз. Косигін мав найбагатшу в есесері колекцію джазової музики. Суслов натомість був фанатом італійського кіно, передусім Фелліні. Звісно, він першим переглядав усі його найновіші фільми і тут-таки вирішував, які сцени з них слід повирізати. Але для себе — і тут заволаймо про помсту до неба — зберігав повні, непорізані версії.
