Зате навесні 94-го — це пам’ятаю стопудово — я в деталях розповідав йому, як мені не вдалося доїхати до Фрайбурґа. Ха, уяви собі, як фантастично гарно все починалося: квітень, сонце, Львів, Порохова вежа, і в ній ми вже другий день чекаємо свого виїзду на дні Львова у Фрайбурзі. При цьому ми вже майже спустили на коньяк і каву всі передбачливо зашиті у підкладки наших блазенських плащів дорожні запаси — це ж усе-таки Порохова вежа, у ній сидиш і справді як на поросі, не пити не можна. Ми — це мертві півні, я і ще кілька діячів культури. При цьому з півсотні людей нас уже другий день голосно відпроваджує. І всі ми от уже другий день п’ємо каву з коньяком і розмовляємо про те, як це класно, що ми разом поїдемо до Фрайбурґа і як ми там ушпаримо зі сцени всі наші гіти. І врешті стається чудо — автобус усе-таки подано, ми запаковуємося з усіма нашими гітарами й бубнами і після довгих петлянь містом виходимо на остаточний курс уздовж лінії Городок — Судова Вишня — Шегині — Медика. І це справді остаточний курс, бо перед нами кордон і Перемишль. А від Перемишля до Фрайбурґа вже рукою подати — там усюди Європа, ліси і гори, гори і ліси, бо ж європейську людину створили гори і ліси, ліси і гори, і там, у Європі, відстані почнуть цілком інакше співвідноситися з часом.

До речі: в ті роки до нас усе ще навідувався Джон Сідгартга, мандрівний в’язень Ноттінґамський. Згідно з леґендами, він відсидів майже у всіх європейських в’язницях, французькі він порівнював з голандськими, а швейцарські зі шведськими, і кожна з них мала свої безперечні недоліки, хоча жодна не мала переваг. Джон Сідгартга міг бути наркокур’єром, а міг бути звичайним утікачем від західної нудьги, до нас у кожному разі він приїздив у ролі волонтера якоїсь благодійної медичної організації, котра підтримувала українських діабетиків інсуліном та одноразовими шприцами. Насправді Джон Сідгартга на певний час просто знайшов собі країну, в якій йому добре. Був навіть час, коли він відмовився від своєї попередньої ідеї померти і бути похованим в Індії — на користь України. Крім того, він казав, що якби їхній «Ноттінґам Форест» коли-небудь мав зіграти матч проти нашого «Урагану», то він обов’язково вболівав би саме за «Ураган». Хотів би я це побачити! Його мізерна як для Об’єднаного Королівства пенсія в наших умовах виявлялася по-дурному астрономічною сумою, а сам він — антропоморфним мішком для її перевезення. Тому до пори до часу в нього не було проблем з найкращими друзями, хоч я думаю, йому все-таки більше йшлося про подруг. Джон Сідгартга курсував між Ноттінґамом і Фраником з цілком передбачуваною реґулярністю. Так от — кожна така подорож з одного кінця в інший обходилась йому в неповні десять доларів. Саме стільки коштувало сполучення між Фраником і Перемишлем. Усю решту шляху, себто в десяток разів довший відтинок між Перемишлем і Ноттінґамом, він долав автостопом і не платив за це ані цента. Цей відступ я зробив для того, щоб ти краще зрозумів, що таке місто Перемишль з нашої потойбічної перспективи. Це такий географічний пункт, з якого нарешті починається автостоп, розумієш? Автостоп як спосіб життя і цивілізаційна модель.

І от до цього магічного пункту ми наближаємося тим музично-коньячним автобусом. При цьому я навіть не здогадуюся, що в моєму паспорті бракує певного, курва, штемпеля. Ні, я ні про що не здогадуюсь, я радію — передусім тому, як гарно нам їдеться з друзяками. Аж поки мій паспорт не потрапляє до рук української прикордонниці, якоїсь татарки чи узбечки. Вона крутить його і так, і сяк, перелистує два-три рази всього від першої до останньої сторінки і врешті з погано приховуваною втіхою каже музиканти, да? артісти? Вот і будєтє щас танцавать. І, можливо, якби вся та весела делегаційка не полізла по цих її словах у відверту залупу, а й справді чемно для неї поспівала і — why not? — можливо, станцювала, то вона б, можливо, мене й випустила без того, курва, штемпеля. Але позаяк сталося протилежне, тобто всі вдалися до засобів щирого громадянського обурення, то й вона вирішила до кінця виконувати службовий обов’язок. Вони їй навіть закон про мову нагадали! Тож вона мала абсолютні підстави нашкодити у відведених їй іншим законом межах. Таким чином усі поїхали далі, а мене було висаджено з речами і в супроводі нещадно всіяного ластовинням молодого незґрабного солдата відведено до рейсового автобуса назад на Львів. Автобус був переповнений злими й пошарпаними човниками з усіх реґіонів батьківщини, тож усю дорогу я стояв у проході серед якихось їхніх сумок з рештками несвіжого провіанту, слухав їхні розмови про сваволю митників, божевільний курс долара і нєвозможную жизнь і при цьому спиною відчував, як із кожним кілометром дедалі більше віддаляється в недосяжність одна з фата морґан цього світу, звана Європою, всі її міста, камені, мости, запахи, гори і ліси. Але найгірше було не те, що я не знав, як тепер без грошей добратися зі Львова назад до Франика. Найгіршим було повернення без подорожі, ганьба самозваного Одіссея, скасований в останню мить через пройоб астронавта міжпланетний політ на Венеру.

Більше таких повернень зі мною, здається, не трапилося. Коли пізньої осені 94-го я приніс батькові шкіряні пантофлі, куплені десь на портовому базарі між Грецією й Туреччиною, він запитав, чому я не у фесці. Іноді він повторювався: у 92-му він казав, що сподівався побачити мене в коротких штанах на шлейках і в ґетрах. У нього була особлива пристрасть до мультфільмів і він ніколи не пропускав телевізійну вечірню казку. Але якщо мультфільм був не дай Боже ляльковий, а не мальований, то це могло надовго зіпсувати йому настрій. Він визнавав лише мальовані, все інше не визнавав. Ні, він жодним чином не впадав у дитинство — він просто ніколи не переставав бути дитиною, це різні речі. Всі турки цього світу мусили носити фески, всі баварці — короткі штани на шлейках. Від світового устрою він не вимагав нічого неможливого — всього тільки відповідності його дитячим уявленням.

У 95-му я двічі перетнув Чехію та Словаччину із заходу на схід. Обидві країни тоді ще не вимагали транзитних віз. Обидва рази йшлося про те, як мінімальним коштом повернутися додому з Баварії.

У Нюрнберзі ми зіграли з півнями концерт на руїнах розбомбленої американцями — саме тут пасувало б слівце америкоси — церкви і потягом доперли до Праги. Я не мушу вдруге розповідати тобі про Прагу і про чеську мову з усіма її димінутивами типу smrticka. З іншого боку, тієї Праги все одно вже не існувало, як не існувало мене десятилітнього. Прагу 90-х я любив за дві цілком інші речі: за абсент у кав’ярні Blatouch і за пропахлий сечею та сочевичною юшкою пивняк на Жижкові, назви якого не пам’ятаю, бо пиво мені довелося запивати повною склянкою водяри — щоб довести присутнім чеським чувакам, що українців уже нічим не злякаєш. Але то ще інша історія. У Празі наша банда розділилася, далі на схід ще того ж вечора пустилися тільки ми з Міськом Барбарою, решта зависала надовше. Ми купили квитки на якийсь повзучий нічний vlak з Праги до Кошиць і, ніби річковими каменями, обклалися в ньому зимним буфетним пивом. Ми сиділи один навпроти одного, тягнули пиво за пивом і мовчали. До нашого купе час від часу підсідали якісь чеські роботяги, вони теж мовчали, але всього тільки одну-дві станції, й висідали у своїх, наприклад, Подєбрадах. Ти пам’ятаєш, якою видовженою була ця країна, Чехословаччина? Такою ж, як Австрія, а може й довшою. Тільки от потім її не стало, але потяги збереглися, особливо ті, що курсують вздовж горизонтальної осі Схід — Захід. Усім відомо, що нині як Чехія, так і Словаччина — це маленькі, типово центральноєвропейські країни — те, що певний поет-сексопатолог у Москві називав среднеевропейская дребедень. І все ж, коли ти повзеш таким чесько-словацьким нічним робітничим потягом уздовж горизонтальної осі Захід — Схід, ніщо на світі вже не здається тобі маленьким. Уранці ми прокинулися від того, що сонце пече просто в наші дещо спотворені пивом і потяговим спанням фізії. У купе знову набилося трохи робітників, але судячи з того, що виглядали вони цілком як наші, то вже були словаки. Іншою прикметою здалося те, що вони цмулили саме словацького мніха і курили саме словацькі марски. Вони так само досідали на одну-дві станції й виходили, ледь похитуючись від не першого й не останнього ранкового пива. Ми в’їхали у гори, і я намагався впізнавати те, що, можливо, намагався впізнати мій батько тоді, влітку 1970 року, мої очі стали його очима, інакше й бути не могло. Гори здалися мені напрочуд високими, в нас таких не буває, крім того, ми проповзли під якоюсь сіро-кам’яною руїною величезного замку — все співпадало, то був його, батьків, маршрут. До Пряшева ми долізли аж перед полуднем і там проваландали, фактично не розмовляючи, ще кілька годин в очікуванні першого-ліпшого автобуса на Ужгород. Це була максимально розтягнута в часі подорож: усюди, на кожній наступній станції, доводилося терпляче вичікувати її продовження, жоден диспетчер не подбав про наші зручності, все це могло тривати й тижнями — так ніби насправді ми пересувалися без жодної мети, заради самого тільки примарного багатоетапного задоволення від зміни вокзалів і станцій. З настанням нової ночі ми опинились у купе наступного потяга — цього разу то був Ужгород — Харків, про нього відомо те, що у його вагонах зазвичай водяться таргани і миші, перших я бачив, про других знаю тільки з розповідей. До Львова залишалася ціла ніч, ми кинули наші сумки на верхню полицю і вийшли у вагонний коридор зі своїми пляшками — тепер оболоні. За вікном усе швидше западала темрява, чи не в такт із прискоренням нашого харківського, але ми все одно ще встигли побачити, як у полях за Ужгородом, плавно перестрибуючи від кукурудзяних заростей до картопель, орудує кілька розрізнених ватаг, усі були з мішками і здавалися бездоганно пластичними, просто-таки досконалими у своєму планомірному пустошенні дачних ділянок. Чоловік із сусіднього купе сказав дивіться, дивіться, що роблять, як ворують, от паразіти циганські. Наші життя вкотре розминалися — нас чекала ніч у потязі, ще одні гори, вночі невидимі, натужне долання перевалу і пробудження у Львові; їх — наповнені здобиччю мішки, розчинення в кукурудзяних заростях, скрадання темрявою на спалахи вогнищ і… жагучі романси під гітару аж до світанку. Жарт.