Ця подорож до Відня була останньою прижиттєвою, тобто останньою, про яку я міг йому розповісти. Про всі подальші я радо розповідав би, але вже не мав кому.
Скажімо, я неминуче розповів би йому про футбольний матч у Муккулі. Це Фінляндія. Ми були збірною Світу і грали проти фінів. Насправді ж як вони, так і ми вважалися письменниками і в цьому полягала фішка. Як і в тому, що все діялося білої ночі, а поле, ворота, м’яч і коментатор були справжні. Ми захоплено били наших суперників по ногах, вони відповідали тим самим, зрештою, то ми відповідали, бо почали фіни — зазвичай молодші, дурніші й азартніші. Остаточний рахунок 5:5 не відображав нашої значної тактичної переваги. У складі фінів грали дві дівчини — вони й забили нам найбільше голів. За 5 хвилин до кінця ми програвали два м’ячі, але ірландці врятували ситуацію двома ударами головою — на 87-й та 89-й хвилинах. Потім ми змивали кров, піт і шмарклі в сауні, пхалися в парильню і, вибігши з неї, розпачливо кидалися у крижане озеро. Ми нагадували собі бойових вершників, наші фінські подруги збуджено пофоркували на березі, наче кобили. Ранок застав нас у соснах жахливо п’яними і напівпритомними від комарів.
Я так само не міг би не розповісти йому про Стокгольм. Не стільки про місто як таке і навіть не про закохану пару готельних злодіїв у ньому, і не стільки про платні порноканали та гору використаних шприців у їхній кімнаті, скільки про поліційного шефа, котрий мене після всього допитував. У нього був зовсім не поліційний, а радше медичний вигляд — з такою вдаваною уважністю в нас уміють вислуховувати лише психіатри. На закінчення він, щоправда, і сам трохи розговорився, запевняючи мене в тому, що Швеція так сильно змінилася через міґрантів з бідних країн світу. Це здалося мені вибаченням. Але мої злодії ніякими міґрантами не були — і це вилізло на яву декілька днів по тому.
Звісно, наприкінці того ж, 98 року я не втримався б від розповідей про Нью-Йорк. Якщо я все одно тільки й робив, що всім і всюди втирав про Нью-Йорк, то не маю сумніву: батько змушений був би слухати про нього тижнями, з ранку і до вечора. З Нью-Йорком як і з армією: ти повертаєшся і не можеш про це не говорити, у тебе їде дах, тобі хочеться виплеснутися. Що більше: ти взагалі ще в ньому не бував, ще навіть до нього не доїхав, а вже передчуваєш те, як усім на світі розкажеш про цей потяг із Нью-Гейвена з прибуттям на Ґранд Сентрал і про вельми балакучого молодого негра у твоєму вагоні, як він безперестанку щось лопоче своїм великим, ніби в теляти, язиком і як тобі увесь час причувається, що він, звертаючись африканським голосом до своєї супутниці, тільки й повторює юкрейн, юкрейн і трохи рідше раша, раша. Ти думаєш якого біса, чого йому від нас треба, від нас і наших північно-східних родичів, ти починаєш вслухатися дедалі напруженіше, аж урешті доганяєш: це твої власні рими, твої фонетичні глюки, твоя семантична параноя, бо насправді він так часто повторює зовсім не Ukraine, а всього тільки train, що в потязі не є жодною дивиною. Загадкою лишається псевдо-Russia: ruction? eruption? corruption?
Саме такий напад безперервного мовлення трапився з Длинним — здавалося, він щойно порушив восьмилітню обітницю мовчання і його поволокло. Я кажу восьмилітню, бо приблизно стільки часу він прожив у Нью-Йорку на момент нашої зустрічі. Тобто йому схотілося виговоритися за всі ті роки. Ми йшли з його помешкання — на якій висоті воно було, точно не згадаю, але десь на Аппер Вест Сайд, на одній з 80-х чи 70-х вулиць — у кожному разі ми йшли вниз: пригадую, що спершу був Коламбус, а вже потім Таймс, тобто ми йшли згори вниз, чергуючи дорогою пиво з текілою, ми робили зупинки у всіх бродвейських барах і пабах, які він тільки знав, і всі вісім його років, those years, those fucking years, ішли разом з нами: шукання праці, вогні галерей на Сохо, реставрація ікон, Довлатов і його смерть, Бродський і його смерть, кохання і його смерть, розлучення з Інґою — моєю втраченою сестрою (shit! як вони сміли?! розлучитися?! без мого відома?!), самотність, пиво, бухло, стриптиз, масаж, африканське мистецтво, тоталітарна уральська секта, пришестя святого пророка Вісаріона, нашестя його аґентів, його фанатиків, спроби зомбування, спроби звільнення. Так ми зійшли аж на сам низ і опинились у порту старого міста, звідки дивились на воду, вітрильники і Бруклінський міст, поки Длинний посвячував мене в особливу есхатологічну місію Нью-Йорка: У цьому місті Бог збирає грішників усього світу, а потім він усіх нас відразу і знищить — єдиним концентрованим ударом, вогняною зливою. Ми засміялися, він додав: Ти бачив, яке тут небо?
Так от, про небо я й розповідав би. Про небо над вісімнадцятьма містами, крізь які ми проїхали влітку 2000-го — про небо над Лісабоном, Мадридом, Бордо, Парижем, Ліллем, Брюселем, Дортмундом, Гановером, Мальборком, Калінінградом, Вільнюсом, Ригою, Таллінном, Петербурґом, Москвою, Мінськом, Варшавою, про небо над Берліном. За всю 45-денну подорож нам ніде не трапилося двох однакових неб, уявляєш? Нині, перечитуючи свої тодішні записи, я, здається, починаю розуміти, чим пояснюються ці небесні відмінності — справа полягала передусім у траві: «Її курили майже всі, пам’ятаючи про особливі деміургічні здатності цього найлегшого зі способів проникнення в інше. Можна припустити, що цілі плантації пішли з димом до неба за час нашої подорожі. Ми спустошили не тільки Пакистан, Афґаністан і Чуйську долину в передгір’ях Алтаю, навіть з околиць Боденського озера ми зняли весь урожай. Легкість, неймовірна легкість панувала в усьому навколо нас. Наші вагони були наповнені легкістю, наші валізи літали, ніби повітряні змії, нам було шалено весело від різких зупинок потяга, який і без нашої допомоги переплутував станції та колії, часом робився аеропланом, часом дощенту запакованим синьою мерзлою курятиною дальнобійником-ваговозом, одного разу — жовтою сигарою підводного човна. Додам про небо над Берліном. Того разу ми з АБо та його тодішньою КаБо пустили на трьох шалено ефективну цигарку, діялося це на задвірках Тахелес-гаузу, там усякі неформальні люди вічно цмулять пиво з пляшок і діляться димом — ти знаєш. Нашою метою стало повернутися до готелю «Унтер ден Лінден», за звичних обставин це не зайняло б і десяти хвилин. Проте обставини змінилися в бік незвичності. Поки ми дворами зрізали кут до Фрідріхштрасе, нам робилося дедалі смішніше від самої лише думки про те, що от ми йдемо дворами. Уявити собі лишень цей парадокс — ми йдемо дворами!
(Приблизно так, як у листопаді 94-го, коли ми з Небораком очманіло сунули майже нічними Афінами і кожного зустрічного запитували do you happen to know where is American embassy, хоч ми й самі не знали, якого хріна ми про це запитуємо, а потім, скориставшися випадково незамкненою садовою брамою, забрели на фінал якогось нев’їбенно дорогого прийняття посеред мармурової тераси чийогось палацу, чоловіки походжали у смокінґах, чи не втричі молодші від них компаньйонки — у вечірніх сукнях з розрізами, ситуація пахла незліченним баблом, вершками мафії, корабле- і рабовласництвом, хтось із лакеїв почав недобре на нас витріщатися, ми діловито бахнули по шампанському, відщипнули на дорогу по виноградині і неквапом попензлювали до виходу, в разі чого стовідсотково готові будь-кому тут пояснити, що насправді we’re just looking for American embassy).
Приблизно так було й того разу в Берліні, під його небом, де ми зрізали кут. Але невдовзі наші ватяні ноги ступили на Вайдендамський міст, під нами протікала річка Шпреє, сонце світило в очі, ми ані на мить не збавляли хід і ані на крок не наближалися до залізничного моста над Фрідріхштрасе. Ми крокували нестерпно довго і рішуче розсікали повітря змахами рук, нам уже давно необхідно було потрапити до свого готелю, але той Вайдендамський міст ніяк не міг закінчитися, зрештою, він і початись як слід не міг — через те, що відстань між ним та іншим мостом, перпендикулярним до нього залізничним, аж ніяк не зменшувалась і судячи з усього ніколи зменшитися не могла. Аж тоді я зрозумів у чому справа і здушеним голосом проказав гей, але ж ми крокуємо на місці. Цей здогад принаймні дещо пояснював — скажімо, те, чому на нас так привітно сигналили з усіх автомобілів.
