Ти взагалі геній. Але що сказала та жінка?

Ну щось типу того, що спитала, чи не розмовляю я часом російською, бо вони мовляв шукають когось, хто міг би їм щось там перекласти. З російської на німецьку. Дивно, ні? Уявити собі групу людей, які ходять від будинку до будинку і читають прізвища помешканців коло дзвінків унизу. І якщо знаходять що-небудь таке слов’янське, то намагаються викликати на контакт.

І як ти повівся?

Я цілком по-німецьки ревнув nein kann ich nicht і повісив слухавку. Напевно, то були якісь грабіжники. Вони шукають своїх і ставлять їх на облік. От якби я був якимось жирним нелеґалом, то вони посадили б мене на голку. Як ми їдемо?

Почнемо з Фрідріхштрассе. Я хотів тебе трохи почастувати. Ми напружено працювали цілих шість днів і заслужили на пару добрих затяжок.

І це добро, його що — там просто так і роздають, на Фрідріхштрассе?

Не просто так, але це тебе не повинно цікавити. Я частую. Ти щось говорив про свою ніжну центральноєвропейську душу?

Я не брав участі в цьому поділі світу.

Але, знаєш, світ мусить бути якось поділений. Ну хоч би й тому, що ми любимо його різним. У цьому, можливо, й полягає призначення кордонів — вони оберігають відмінності і стримують остаточне нівелювання. Їх вартові навіть не здогадуються, яке багатство насправді вони стережуть. І цілковита втрата кордонів чи загалом ліній поділу — це передусім втрата ідентичностей.

Тільки от за наявного нині поділу моя ідентичність може бути розшматована, відрізана від себе самої. Розумієш, значну частину мене залишено там, по той бік цієї щойно пофарбованої завіси, об яку я тільки й можу, що люто шкребти нігтями, котрі — поза моєю волею — часом перетворюються на пазурі. Здається, нам підходить будь-який потяг, вони тут усі до Фрідріхштрассе.

До Фрідріхштрассе і далі на схід. Сідаємо.

Мене відтято від Праги, Будапешту, Кракова, невдовзі мене відітнуть від Дунаю, Балканів і Трансильванії. І такий поділ мене ніяк не влаштовує, бо за такого поділу я наче залишаюся виштовхнутим з власного дому. Точніше, мені заборонено без дозволу заходити до деяких його кімнат. Пригадую, як у цьому Media Markt-і велика група поляків гамірно вантажила на візки музичні центри, десятки, сотні музичних центрів. Чому? Навіщо? Зовні вони нагадували переодягнутих у турецьку джинсу шляхтичів з «Оґнєм і мєчем».

Ти вважаєш себе європейцем?

Я вважаю себе мешканцем Центрально-Східної Європи, тобто справді європейцем, але інакшим, з досвідом, суттєво відмінним від того, що прийнято вважати європейським досвідом. Мій досвід є досвідом європейця окупованого, я маю на увазі не тільки ті танки у Празі 68-го, хоч і їх теж.

Але що це таке, ця твоя Центрально-Східна Європа? Я розумію, все це мало певний сенс років тому двадцять і більше — Мілош, Кундера, Гавел, Конрад. Навіщо це сьогодні тобі?

Ти маєш рацію. Це одна з моїх примар. Останньо я тільки те й роблю, що відбиваюся від настирливого запитання а що це таке. Ще трохи — і я при слові «Центрально-Східна Європа» почну хапатися за пістолет. Знаєш, тут в оцих околицях Савіньїплятц для мене починався Берлін. «Терцо Мондо», повії в ботфортах. Описано в «Перверзії», якої ти не знаєш. Я люблю цю станцію. Але знаєш, про що я часом думаю?

Цікаво.

Тобі все ще цікаво? Що все це примара. Не тільки Центрально-Східна Європа примара, але й ця станція, Савіньїплятц, Берлін, усе навколо нас. От ми зараз рушимо далі. Там праворуч, на стіні одного з будинків я завжди бачу таке ґрафіті — RCB — тобто Рейґан, Клінтон, Буш. Там намальовані ці троє хлопців, такі мультиплікаційні, з якимись, курва, пістолетами в руках. На Рейґані ще ковбойський капелюх. Так от, якщо їх одного дня там не виявиться, то це буде доказ. Доказ того, що все це — примара, а режисер нікчема і він таки проколовся і просто забув умонтувати їх цього разу у мій щоденний відеокліп.

Цього разу не забув.

А що, були?

Ми щойно повз них проїхали.

Значить цей світ — не примара. Поки що. А ще мене сильно непокоять ці вікна помешкань над самою колією, ліворуч. Як воно, цікаво — жити й дивитися з вікна свого дому всередину вагонів? І ці вагони їдуть повз тебе без упину, вдень і вночі? Непогана була б вічність, га?

З вічністю ти ще встигнеш. Повернімося до твоєї Центрально-Східної Європи.

Іноді я кажу, що це насправді Нью-Йорк. Іноді, що це такий стовп в околицях карпатського Рахова, географічна фікція, відкрита ще цісарсько-королівськими геометрами, одного з яких звали, здається, Йозеф К. Так. Прибуваємо. Берлін Цоо.

Якісь особливі спогади?

Завжди особливі. Тут найсильніше пахне Берліном. Тобто найдешевшим пивом і бомжами.

Чому, говорячи про Берлін, ти завжди згадуєш про жебраків і бездомних?

Та не завжди ж! Але це одна з найстійкіших імпресій. Їх не можна не бачити. У цьому сенсі Берлін дуже середньовічне місто, переповнене блаженними і каліками. Ну от — прошу. Оцей зараз буде пропонувати свою газетку. Я не збираюсь її купувати, мене зовсім не цікавлять новини з життя бездомних.

У вас їх менше?

А дідько їх знає! У нас їх теж достатньо. Але в нас вони принаймні не видають власних газет. І не намагаються їх тобі втюхати. Тут вони значно настирливіші, бо пересічно все виглядає значно багатше, як у нас, тож вони наче виставляють за це свій рахунок. Вони тут з претензіями, а в нас ні.

Тобі подобається їздити німецькими потягами?

Непогано. Швидкість і тиша, стерильність. Гарні запахи. Чого ти запитуєш?

Просто ми їхали повз якийсь інтерсіті. Щоб не мовчати.

Ясно. Знаєш, мене попервах дуже притягував цей зоопарківський канал. Мені здавалося, в ньому повинні водитись аліґатори — так принаймні він виглядає влітку. Ніби рукав Місісіпі. Це, як я розумію, частина Ляндверканалу?

Саме так. Ти плавав ним?

Одного разу. Від Янновітцбрюкке до Шльосбрюкке — звичайний туристичний варіант. На верхній палубі сиділо зі сто американців, які щойно зійшли з літака, і всі вони вмить позасинали. Але навіть уві сні вони раз у раз організовано нахиляли голови, коли ми проходили під мостами. Слухай, ну чому на Тірґартені завжди досідають якісь божевільні?

Такі, як цей?

Цього я бачу вперше, але тут завжди хтось такий досідає.

Цей досить відомий. Зараз він оголосить наступну станцію і накаже всім не висовуватися. Він уявляє себе кимось на кшталт машиніста і водночас кондуктора. Бачиш, у нього на шиї свисток.

Якось на Гакешер Маркт до вагону зайшов божевільний, який голосно сварився сам із собою незрозумілою мені мовою.

Цілком незрозумілою?

Найчастіше я за звучанням стараюся визначити, яка це мова. І якщо я вже зовсім не в змозі її розпізнати, то вважаю, що це албанська. Але того разу то не була навіть албанська.

І що далі?

Він кидав собі самому якісь нищівні звинувачення. Так само нищівно відповідав на них. І дедалі більше розпалювався. Його крики заважали мені зосередитися на думках про соціальну справедливість.

Ти й про таке часом думаєш?

Чому б і ні? Потім на Фрідріхштрассе зайшли хлопець і дівчина, вони сіли навпроти мене. Обоє були височезні, як тички, юні і страшенно худі. Вони слухали музику з одного плеєра і мовчали. При цьому вони аж втислися одне в одного, кожне зі своєю половиною музики, зі своїм навушником. Вони були такі тонкі й такі невагомі, що я відкинув будь-які сумніви: це кохання. Інакше не буває. Вони проживуть разом щасливе довге життя і помруть одного й того ж дня. Станція Бельвю. Звідки ці французькі назви?

Історичний спадок. Гуґенотська еміґрація.

Десь тут, у цих змієвидних домах з помаранчевої цегли, мешкає Міхаель Анґеле. З його книжки випливає, що Кафка саме в Берліні мав останній у житті секс.

У сухотників і справді загострюється лібідо — чим далі, тим більше. Вони увесь час дуже сексуально збуджені.

Натомість Беата Пінкернайль розповідала мені, що Ґете свій перший секс мав у Римі. Йому на той час уже перевалило за сорок.

За сорок — і перший секс?