Але не відмовився бути вічним, правда ж?

Про вічність ми знаємо тільки те, що вона жахливо холодна. Це спроба автоцитати. Насправді там якось інакше. Знаєш, мене в ній дуже непокоїть інше.

У вічності?

Так. Коли ми з Беатою Пінкернайль та її телевізійними хлопцями, оператором і звукачем, урешті знайшли на Янівському цвинтарі могилу Антонича, то з-за хмари якраз визирнуло сонечко. Я ненавиджу ці димінутиви, але тут по-іншому не скажеш. «Сонце» тут не скажеш — винятково «сонечко». Вони тричі знімали, як я підходжу до тієї могили і в цілковитому шоці гладжу обрубок Антоничевої шиї.

Обрубок? Шиї?

Там було встановлено його погруддя, розумієш? Але воно було з якогось відносно дорогого металу чи сплаву, щось типу чорної бронзи. Буває така? Якісь поїбанці певної ночі спиляли йому голову. Ти ж чув про те, що в нашій країні пиздять метали? І не лише кольорові. Всюди, де тільки можуть.

Це мало мене цікавило. Але тепер буду знати. Ще ковток?

Обов’язково, дякую. Так от, Беаті це дуже знадобилося для її фільму. І той запущений куток Янівського цвинтаря, і зарості папороті, і моя шокована рука, що проводить якусь таку розгублену й невидиму лінію по обпиляній металевій поверхні. І тоді вона мене питає, чи хочу я бути вічним. А я кажу у відповідь, що вічність просто нестерпна. Швидше за все вона нестерпна.

І тому ти готовий від неї відмовитися?

Почекай, це ще не кінець історії.

Тоді розповідай до кінця. Остання затяжка?

Мерсі. Минуло кілька місяців, і Беата дзвонить до мене. Десь так у вересні, бо минуло кілька місяців з того моменту, коли ми те все знімали на Янівському. Тобто десь у вересні.

Ясно. Іди далі — переступай через вересень.

Так, у вересні. Дзвонить Беата і розповідає про восьмисекундного чоловіка.

Про кого?

Що начебто вона невдовзі вилітає до Англії робити фільм про восьмисекундного чоловіка.

Але хто це такий?

Не перебивай мене, я й без тебе сильно розпорошений. Так. Я зосереджуюсь, а ти не перебивай. Це такий чоловік, у минулому, здається, музикант чи щось таке, дириґент або піаніст. З ним трапилося щось дуже рідкісне. Чорт забирай, це ти щойно сказав «вірус»?

Я мовчав.

Але ти правий — це начебто вірус, який вражає мозок. Себто, е-е, центральну нервову систему. Його пам’ять триває вісім секунд, а потім він її втрачає. Тоді вона знову повертається, але знову лише на вісім секунд. Уявляєш — усе твоє знання про світ, усе, що в тобі є, але тривалістю лише у вісім секунд?! А потім ти це все втрачаєш, а потім воно знову повертається, і знову ці вісім секунд повної свідомості, а потім знову провал унікуди і так без кінця. Ну тобто з кінцем, бо колись він усе-таки помре. Але справа навіть не в ньому, а в тому, що про це сказала Беата.

У тій телефонній розмові?

У тій телефонній розмові, так. Вона спитала Юрію, ти пам’ятаєш, як на тому цвинтарі ти казав, що вічність нестерпна. Ну і що, кажу я. Так от — мені подумалось про цього чоловіка з восьмисекундною пам’яттю — а якби то була і справді вічність? Якою б нестерпною була ТАКА вічність?

Ого! Не продовжуй. У мене відчуття, наче хтось гатить мені здоровенним молотом точно у тім’я.

Просто треба вставати і йти звідси геть. Тут, здається, погане місце.

Слухай, ця біла примара, до якої ми так хочемо дійти, ну тобто ця начебто обсерваторія — це насправді що?

Насправді? Добре запитання. Американська станція радіопрослуховування. Звідси вони перехоплювали радіограми росіян. Себто червоних. І пильнували свої повітряні коридори.

А зараз?

А зараз там ніщо. Пустка. Руїна. Тебе з дитинства притягують руїни, чи не так?

Так. Я міг би це повторити слідом за Данилом Кішем.

От бачиш. Це, напевно, тут. Від шосе ліворуч і…Так і є: асфальтована стежка догори.

Мені здається, це не асфальт під ногами. Це товстелезний шар вати, по якому ми ступаємо.

Шар вати? А може шар утрамбованого гусячого пуху?

Або шар колихкого гарячого сиру. Щось типу цього. Мої ноги провалюються у м’яке і грузнуть у ньому. Мої ноги по коліна в сирі.

Добре, що всього тільки в сирі. Ага, розгалуження! Сад розгалужених стежин, як у Борхеса. Котру вибираємо?

Ліву.

Так я й гадав. Звідси підійматися хвилин десять, не довше.

Нам довше.

У тебе якісь проблеми?

Серце розстрибалося. Слухай, це якась дика суміш — те, що ми курили. Я охоче полежав би де-небудь скраю. Кілька хвилин — і все мине.

Та ні, я не думаю, що це добра ідея. Земля ще надто холодна. Тиждень тому все лежало під снігом. Ти забув?

Окей, ходімо. Зрештою, це зовсім не стрімко. Яка, ти казав, висота в цієї гори?

120 метрів, і половина вже за нами.

Це навіть не гора, це так собі, легке підвищення, пагорб.

Це навіть не пагорб — це насип. Це присипані землею уламки 400 тисяч берлінських будинків. Ласкаво просимо до Welthauptstadt Germania!

Я не зовсім розумію.

По війні сюди звозили уламки домів з усього Західного Берліну. Тут їх поховали.

Це означає, що ми ступаємо по людських зойках.

Саме так, мій друже, саме так.

Ці руїни так і лізуть з-під землі. Що випирає їх на поверхню, чому ці шматки цеглин усе ще ворушаться? Ніби шматки щойно порубаного м’яса, курва мать.

Улітку тут ганяють гірські байкери. За сприятливого вітру літають дельтаплани. Можна запустити повітряного змія. Можна з’їхати на скейті. Це популярне місце.

Що ми збираємося тут робити?

Побачимо. Тобто подивимось.

У дитинстві, як ти вже знаєш, я мав деякі проблеми з фізичною вправністю. Найгірше було перелазити через паркани. Одного разу за мною рвонула Чорна Манька. Не знаю, як її звали насправді — така божевільна дебела тітка, що поверх зав’язаної на голові хустини носила облізлу зимову шапку. Влітку так само. Вона не терпіла свисту, могла не роздумуючи жбурнути каменем у того, хто десь неподалік засвистав. Одного разу вона кудись сунула попри нашу школу, якраз на великій перерві, ми висипали на вулицю Франка. І тут Гриня — він був років на чотири старший за мене і свого часу першим показав усім нам свій залуплений пеніс — отже, цей самий Гриня пронизливо свистонув, а потім ще й смачно заверещав на всю вулицю Чорррррррна Манька. Вона зупинилась як укопана і витріщилась на нас. Після чого Гриня докірливо глипнув на мене і — так, аби вона якнайвиразніше це почула — сказав ну чого ти прозиваєш нещасну жінку. Я додув, що часу на встановлення справедливості в мене просто немає — треба бігти. Чорна Манька зробилась автоматом помсти — вона вмить набрала з клумби повні жмені дрібного каміння і кинулася за мною. Я біг від неї уздовж муру, нашого шкільного муру, і мені було ясно, що як тільки я спробую через нього перелізти, вона добіжить і впіймає мене. Це досить легко собі уявлялось: як вона стягує мене донизу, валить на землю, а потім притискає коліном груди. Я міг сподіватися лише на те, що там, далі, в мурі виявиться якась шпарина, лазівка, і я через неї прослизну всередину шкільного подвір’я, а вона ні. Так я і гнав попри той мур, якому не було кінця-краю, мені здавалося, це триватиме вічно, і чув за собою гупання її гумових гівнодавів. Не виключаю, що я того разу оббіг чотири або й п’ять разів довкола нашої школи. Ми що, так і будемо вічно йти периметром цього муру?

Зверни увагу на ці фантастичні білі кулі, усе разом нагадує мені не що інше, як фал з яйцями. Не так давно антени ще були на місці. Ми знайдемо, обов’язково знайдемо цю лазівку, цю шпарину. Я хочу, щоб ти потрапив на територію.

Цей мур заввишки з два метри. Плюс колючий дріт, натягнутий угорі. Диверсійна група з дванадцяти осіб долає такі перешкоди менше, ніж за десять секунд. Один підсаджує іншого, третій вилазить на плечі четвертому ітеде. Нечутно і швидко. Шкода, що нас лише двоє.

У моєму випадку я взагалі був один.

Але ми проберемося туди, от побачиш.