Більш ніж достатньо. Іноді це було м’ясо, тухле м’ясо — його збагрювали якісь підозрілі селяни, що вдосвіта проповзали попри наш дім з вокзалу на ринок. Як тільки вони йшли геть, м’ясо блискавично вкривалося гнійними плямами, починало ворушитися і жахливо стогнати. Іноді це були яйця — на перший погляд, звичайні курячі, але всередині всі вони мали зародки, непропорційно великі, схожі на драконячі. Потім ще той мотуз — одного разу батько знайшов двометровий волохатий мотуз, запечений у буханці хліба. Ще пам’ятаю мандрівного проповідника з кошлатою бородою і в облізлій кримці, він завжди з’являвся у привокзальному сквері на початку літа і крутився там до середини осені, роздаючи наліво й направо якісь сторінки зі священними віршами, не надто зрозумілими, якимись радше дадаїстичними. Але всі вони віщували щось дуже недобре, це було ясно. Ми бігали за ним дещо більшою ватагою й улюлюкали. Ну, тобто висміювали. Або чіплялися, щоб він визначив, хто з нас грєшнік, а хто правєднік. Бо він це вмів з першого погляду.
І що він сказав про тебе?
Правєднік. Ха-ха-ха-ха! Згодом мені часто снилося, що я чимось ображаю його і він за мною женеться, от-от наздоганяючи. Мені так само снилися страшні сни з деякими сусідами. За кілька будинків від нас мешкали такі собі Пілявські, дочка і матір, обидві цибаті, худі як тички, з яскраво намальованими губами, в міжвоєнних беретах, такі дещо інопланетянки. Дочці було років за 50, матері відповідно під 80. Існували вони начебто з того, що пізніми вечорами приводили з вокзалу всіляких випадкових пасажирів, котрі мусили на ніч зупинитись у Франику. Вони начебто пропонували їм нічліг за вельми помірну ціну. Насправді ж мало хто виходив з їхнього пропахлого котами і просто сечею барлогу цілим та неушкодженим. Обидві були павучихами. Стара кілька разів намагалася заманити мене до них, показуючи з вікна веранди якісь пожовклі польські журнали, але я вдавав, наче не дивлюся в її бік і насуплено відходив поближче до свого дому. Одного разу на вокзалі я спостерігав за тим, як її дочка нишпорила почекальнями в пошуках чергової жертви. Це були переважно молоді хлопці, майже підлітки, завжди одного й того ж типу — з бідних сіл, якісь такі учні технікумів та ремісничих бурс у куцуватих шинельках і з незґрабними, оббитими по кутах бляхою валізами. Пані Пілявська ловила їх за лікоть і щось активно говорила своїми яскравими губами. То був сеанс гіпнозу — вони йшли за нею, покірно звісивши голову — так ідуть швидше за все на страту.
Отже, увечері ти любив вештатися вокзалом?
Погодься, що розвага не з найгірших. Спершу було так, що я вимагав від бабці, а часом від батька «піти дивитися на паровози». Це тривало приблизно років до п’яти. Я дуже любив, коли прибував варшавський — тобто швидкий потяг Варшава — Констанца. У вікнах його вагонів завжди стояли якісь трохи інакші люди, мабуть, поляки.
Ага, 76-й?
Припустимо, що так. Одного разу він привіз купу наших родичів з Кракова. Їх було аж п’ятеро і вони приїхали до нас у гості, це був наймолодший брат мого діда, стрийко Роман, з дружиною і трьома дітьми. Бабця не бачила його років з тридцять, вона ледь не зімліла на пероні від хвилювання, її довелося підтримувати з усіх можливих боків. Загалом вона часто непритомніла. І часто валилася з ніг. Це був такий самозахист: мовляв, я ж кожної миті можу вас покинути, мені це запросто. З тих пір варшавський потяг став для мене передвісником якоїсь гарної несподіванки — гостей і подарунків, наприклад. Я вимовляв «Варшава» — і відчував якісь парфумно-мильні запахи, цілком іноземні, в нас таких не водилося. «Кон-станца» ж була передусім Станцією — залита світлом велетенських канделябрів, уся в дзеркалах і пальмах. Констанца була на Півдні, а Південь був морем.
Вокзал — це щось наче порт? Тобто з нього можна побачити море?
Абсолютно. У 94-му році я справді потрапив на кілька годин до Констанци і там справді виявилося трохи пальм. Усе інше було ледь інакшим, але я, звісно, не здивувався. Загалом же можна все це підсумувати таким чином, що переїзд з Гаркуші на Бельведер був перш усього втратою вокзалу, його близькості. Усіх його циганів.
Але, напевно, це була не тільки втрата. Так чи інакше з’явилося щось навзамін.
Річка, близькість річки. З Гаркуші ми мали до річки значно далі. До того ж до іншої річки — Бистриці Надвірнянської. До неї йшлося вічно розпеченим пішохідним мостом над коліями, потім над цехами паротягоремонтного заводу, ПРЗ (або, як казала бабця, пеерзет), потім ще довго вулицею Миру й тодішніми околицями Софіївки чи Каспрівки, чи чогось там ще. Хоч це й було переважно в кайф — іти крізь той запах розігрітих просмолених шпал і потім тими закуреними вуличками. А з помешкання на Бельведері виявилося не більше 10 хвилин до Бистриці Солотвинської. Вулицею Кармелюка (до речі, знову розбійника) — до самого кінця. У новому (відносно новому) помешканні кімнат виявилося на одну більше — цілих три, а також усі так звані зручності включно з ванною. Тепер батьки мали окрему спальню зі спільним ліжком. З вікна в їхній спальні можна було побачити вузесенький проблиск річки — ранньою весною, коли ще не було зелені. А також тоненьку смугу протилежного берега. Удень, коли батьків не було вдома, я міг подовгу стояти коло того вікна в їхній спальні. Я в ній взагалі бував щодня по кілька годин. Я потаємно читав мамині книжки — одна з них була перекладом з французької й називалася «Анжеліка», інша називалася «Ґабрієла», її написав Жоржі Амаду. В обидвох я вишукував еротичні сцени й описи, тобто я читав лише вибрані місця.
Скільки тобі було років?
Коли ми переїхали на Бельведер, мені йшов дванадцятий. Тобто зміна місця проживання наклалась у часі з початком відомих змін у мені. Така собі особиста сексуальна революція, революшн намба ван. Настає певний час — і все на світі зненацька починає обертатися навколо твого стручка. Книжки були чи не єдиним натоді зовнішнім збудником. Давно відомо, що в СРСР початку 70-х сєкса єщьо нє било. Його не було в телевізії, а в кіно — якщо там у котромусь західному прогресивному фільмі цілувались надто пристрасно чи, скажімо, героїня мала надто глибоке декольте — встановлювали драконячий режим до 16 років. Додамо сюди цілковиту відсутність відео та реклами. Порнографія траплялася лише на засмальцьованих саморобних картах і за неї садили до в’язниці. Купальники були переважно закритими, нижня білизна переважно потворною. А перші міні-спідниці наштовхувалися на такий одностайний громадянський спротив, що я донині подивляю відчайдушній саможертовності тодішніх лідерок. По скільки ж це їм зараз років? Десь так за 50? У будь-якому разі ці перші сезони з міні, це було якесь таке ненастанне зміїне сичання їм услід. Чи принаймні обов’язкові розмови під час застіль на тему «до чого ми так дійдемо?». Мій батько виступав з позицій раціоналістично-естетських. «Я вважаю, — казав він, — що коли в дівчини красиві стрункі ноги, то чому б їх і не показувати?». «Ви тільки послухайте! — реаґувала мама. — Та ти вже застарий на них задивлятися!». За такої нагоди вона не забувала натякнути йому на десятилітню різницю у віці. На той час вона, вочевидь, ще не могла знати, що в чоловіків після сороківника все лише починається з новою силою, вони знову стають збудливими, наче підлітки. І в той же час уже цілком вільними від підліткового зрадливого трепету. У певному сенсі вони стають досконалими. Але повертаємося до моїх тодішніх терзань. Саме з моментом нашого переїзду на Бельведер я увійшов у стадію, коли перестаєш цікавитись індіанцями і починаєш дівчатами. Або на певному проміжку воно ще сяк-так співіснує, тільки от індіанці остаточно перестають бути чимось найголовнішим. Така от чергова зрада білої людини. Загалом тобі ще подобається тримати в руці томагавк війни, але з куди більшою радістю ти потримав би в ній цицьку однокласниці — тим більше, що зовсім недавно в неї ще нічого схожого на цицьку не промацувалося. До речі, в нашому класі всі пацани без винятку дико хотіли однієї й тієї ж однокласниці. Такий дивно перекошений розподіл лібідо — ми всі були один одному суперниками. Тобто за всіма тими нашими щоденними бійками ховався цілком особливий сенс.
