І молодий індіянин рішуче зліз додолу, супроводжуваний цікавими поглядами Мануели, Педро та Челіти. Треба було подумати, що робити далі.

Сергій видужував. Навіть сам уже відчував — смертельна небезпека минула. Звичайно, на ногу ступати щ, е не можна. Навіть у сидячому стані кров приливала до ран, і вони починали пекти. Одне було достовірним: зміїну отруту нейтралізовано. Нога одтухла за тиждень, і тепер доводилось тільки чекати, доки загояться порізи, які зробив своїм жахливим «скальпелем» старий Санчо.

Знахар навідувався до хворого спочатку двічі на день; уранці й увечері. Він робив перев'язки, притрушував рани якимось порошком — очевидячки, попелом тільки ним знаного зілля, давав щось відразливе нюхати, від чого паморочилась голова, й навіть чаклував.

Ряжанка мовчки зносив усі тортури, ще й роблено всміхався дідові, а коли той сідав до нього спиною, звісивши з помосту ноги, щоб випити чесно зароблений полумисок браги, Сергій заплющував очі й лежав, виснажений зусиллям тамувати стогони. Навіщо показувати свої страждання людям? Це, зрештою, образливо…

З духмяного ліжка він добре бачив не тільки подвір’я старого Педро, якщо можна так назвати маленьку галявинку на узліссі, а й ще кілька сусідських осель попід високою стіною джунглів на відстані тридцяти-п'ятдесяти кроків одна від одної. На моріжку бігала голопуза дітлашня, галаслива та задерикувата.

З усієї родини старого Педро Сергій по-справжньому здружився тільки з найменшим її представником — семирічним Альдо. Перші дні хлоп'я, яке ще не носило й пов'язки, боязко дивилось на чужого білого дядька з-поза материної спідниці. Та поступово, крок за кроком, добралося спочатку до стовпа, що стояв посеред хижі, підпираючи бантини, потім день у день скорочувало відстань, бачачи, що білий дядько не такий уже й страшний, і одного разу, розплющивши очі, Сергій несподівано побачив малюка поруч. Він усміхнувся йому, Альдо відповів тим самим, потім схопивсь, підбіг до матері й заходився їй щось галасливо розповідати, показуючи рукою в бік Сергія.

Буено швидко помітив цю дружбу й навчив Ряжанку кількох речень мовою племені. Сергій питав:

— Що це?

Або:

— Хто це?

І Альдо охоче відповідав.

Так за якийсь тиждень Ряжанка вже знав, що «рапу» — це видовбаний з пенька стільчик, «гоа» — миска, «нігун-чі» — ніж; знав назви всіх предметів, які можна було побачити в селі, знав кілька найуживаніших виразів і міг уже вести з малим Альдо немудрящу розмову. За кілька днів до хижі почали заглядати й сусідські дітлахи. Вони вмощувались на драбині й мовчки дивилися на Сергія. Час від часу перешіптувались — певно, ділилися враженням про білу людину, — й знову втуплювалися чорними мигдалеподібними очицями в протилежний куток, де лежав Ряжанка. Той кілька разів пробував заговорити з дітлахами, але малеча сором'язливо нахиляла оченята й мовчала. Говорив за всіх лише Альдо.

Діти прибігали до хижі тільки тоді, коли вдома не було нікого. Як правило, старий Педро йшов зранку в джунглі, озброївшись луком та списом, хоч за всі дні він приніс дичину тільки тричі. Частіше «на столі» з’являлась риба, але й та була дуже дрібна. Ряжанка дивувався: невже джунглі, про які скрізь пишуть, що вони прямо, кишать дичиною, такі бідні? Але про це він дізнався потім…

Стара Мануела з Челітого теж поверталися з городу перед заходом сонця, навантажені кошиками звичайної та солодкої картоплі — маніока, а також різних їстівних коренів.

Челіта швиденько прослизала у жіночу половину хатки й не виходила звідти до самого смерку. Певно, соромилася перед грінго своєї голоти: все її вбрання складалося з вузенької смуги вилинялого ситцю навколо стегон.

Господар узагалі не пробував заводити знайомства з гостем, і скільки Сергій не намагався зблизитися з ним, знехотя відповідав на запитання й тут же замовкав, напихаючи повен рот коки. А втім, старий Педро взагалі рідко бував удома: вдень блукав джунглями, а вечори проводив у компанії одноплемінців. Інколи Сергій помічав, що Педро невпевнено тримається на ногах — мабуть, напідпитку. Але де він набирався? Наскільки збагнув Ряжанка з розмов із Альдо, в Тальталі не було ні шинку, ані поганенької крамнички. Проте опівночі то там, то сям лунали п'яні теревені й пісні. От тобі й незаймана природа. Виявляється, цивілізація сягнула й сюди? Тільки пізніше Ряжанка довідався, що тубільці вживають хмільну брагу.

Дивні стосунки були в гостя з господинею — старою Мануелою. Вона теж не вступала з ним у розмову, але в її погляді було щось тепле й материнське. Мабуть, тут не останню роль відіграв оцей пуцвірок Альдо. Сергій кілька разів помічав, що зона уважно дивиться на нього й безгучно щось шепоче під ніс. Але варто було повернути голову в її бік і привітно всміхнутись, як Мануела швиденько нахилялася й починала поратися біля горщиків.

У перші дні, коли Сергій трохи оговтався, вона якось принесла глибокий полумисок чи то супу, чи ще чогось із дрібно накришеними шматочками картоплі й поставила, показуючи руками то на посудину, то на рот: їж, мовляв. Ряжанка насилу підвівся й узяв полумисок… але мало не впустив його, піднісши до рота. Страва була якась тягучка, немов розведений у воді білок яйця, й відразливо смерділа кислятиною.

Мануела пояснила, як треба їсти: взяла й кілька разів сьорбнула. Потім виловила прямо пучками те, що накришене, розім'яла в жмені й знову вкинула в миску.

Стримуючи гидливість, Сергій удав, ніби в нього розболілися рани. Мануела стурбовано похитала головою й пішла гукнути Буенавентуру, який перед цим приїхав і щось майстрував на подвір’ї.

Буено зайшов, помітив повний полумисок, почервонів і мовчки відніс його в жіночу половину. Звідти до Сергія долинула затамована балачка: певно, син лаяв матір. Через кілька хвилин він повернувся до Ряжанки й поклав поруч відкриту банку м'ясних консервів. Уранці водій поїхав назад до експедиції, кинувши з машини:

— Я привезу вам удосталь харчів, сеньйоре начальник. Ви не сердьтесь на матір. Вона, зрештою, жінка непогана…

Що він казав їй тоді, Сергій міг тільки здогадуватись, але те, що сталося за годину, перевершило всі сподівання.

Старий Педро вдосвіта кудись майнув, узявши спис і лук, жінки чомусь не поспішали на вгород. Вони довго товклися на своїй половині, потім обидві вийшли, але не злізли драбиною вниз, а підійшли до Сергієвого ліжка. Мануела почала щось швидко пояснювати, та з усієї тиради Ряжанка зрозумів тільки слово «Буено».

Сергій покрутив головою:

— Не розумію.

Побачивши, що нічого не зможе розтлумачити гостеві на словах, Мануела роззявила рота й показала пальцями на гнилі зуби, після чого зобразила гидливу міну й з підкресленою відразою плюнула на підлогу.

Сергій здивовано блимав. Але стара «пояснювала» далі. Узяла дочку за руку, притягла ближче до Сергія й примусила її роззявити рота. Ряжанка розгублено дивився, на два ряди білих зубів у здорових рожевих яснах. Мануела переможно засміялась, ще й поцокала нігтем ЧелІті по зубах: бач, мовляв, які білі та гарні!

Потім обидві шаснули на свою половину й незабаром принесли звідти три великих макітри: дві порожні, а одну — вщерть повну вареної картоплі та маніоку, з яких ще валувала пара. Мануела сіла посеред хати, Челіта примостилась обіч, ніяково позираючи на Сергія. А далі Ряжанка буквально витріщив очі. Жінки брали з повної макітри бараболю, старанно пережовували її і… випльовували жованку кожна в окрему макітру.

Сергієві спочатку стало моторошно, але потім він узяв себе в руки. Ну якого дідька! Існує ж так звана сила волі. Зрештою цікаво: що надумала стара Мануела? І він, зціпивши зуби, почав стежити за жінками. А тубілки пережовували, не звертаючи на гостя уваги, мовби його й не було. Проте Ряжанка передчував, що все це неспроста, що їхні дії — то демонстрація, яка безпосередньо стосується тієї, котру стара Мануела щойно влаштувала. Але до чого тут зуби? Може, ці тубільці вміють лікувати й зуби? Перетворювати гнилі пеньки на бісер?