Зачинившись у себе в кімнаті, Стефанія впала у ліжко. До горла підступав клубок, а очі лишалися сухими. Виплакатися б оце, але де таке щастя! Клубок тиснув і тиснув. «Сподіваюсь, я опинився тут не зі своєї волі».

Власне, вона й не чекала від нього чогось іншого. Знала, що так буде. А дурне жіноче серце все-таки сподівалось.

У двері тихенько постукала Пріся, але, не здобувши відповіді, одійшла геть. Здуріти можна в цьому домі, збожеволіти від самоти й жахливої тиші. Одного цілими днями не буває вдома, з іншого слова не витягнеш, а третій блукає по нескінченних кімнатах, мов чорний привид, і всім тицяє записки. Дім для божевільних! І так було все життя, відколи себе пам’ятає Стефанія. Якесь кубло привидів. Колись вона мріяла одним ударом поламати все й податися світ за очі. Потім змирилась. А пізніше вирішила сама собі помститись. Від розпачу. Й чого домоглася? Нічогісінько.

Їй говорили, що в усьому винна проклята війна. Раніше в Америці її не знали. Навіть не помітили, як вона пройшла й відгриміла. А тепер психоз охопив чисто всіх. Кажуть, усі три Америки варті кількох десятків бомб. Один залп — і нічого не залишиться. Стефанію виховували в цьому дусі змалечка. Спочатку вона нічого не розуміла. А коли підросла — вжахнулась. Невже так і загине цнотливою дурепою? Вона хотіла дізнатись, що таке кохання. Але, підтятий зеленим, пуп'янок уже не дав плоду. Стефанія так жодного разу й не закохалась. І то, певно, було теж від того бридкого, тваринного жаху, який спотворює людину.

Коли зустріла Сергія, злякалась, бо він був такий самий, як і вона. Стефанія вперше бачила, щоб люди так нагадували одне одного, наче дві сторінки, надруковані під копірку.

У школі Стефанію вчили, що два однойменні полюси магніту взаємно відштовхуються. Мабуть, це прокляте правило фізики діє й серед людей. А коли так, то годі. А то й справді розмріялась, неначе тендітна панянка.

Стефанія намагалася взяти себе в руки. Нічого нюні розпускати. Вона рішуче звелась і вийшла на вулицю. Треба тільки негайно розшукати відчинений бар.

Але її рішучості вистачило щонайбільше на півгодини. Коли заходила в порожній бар, зрозуміла, що всі оті запевнення не варті й копійки й що вона втратила над собою владу, ставши схожою на вітрильник з переламаною щоглою.

Гладкий, розморений спекою бармен анітрохи не здивувався, коли тендітна сеньйорита замовила подвійний коньяк. У таку спеку по барах швендяють лише ті, кому нікуди сховати голову од променів тропічного сонця. Он там, за столиком у кутку, спить навсидячки ще одна розмальована. Мабуть, обидві…

Майже місяць відлежував Сергій Ряжанка боки в Мільхів. Відчував прикру незручність, але нічого не міг удіяти.

Щовечора до нього приходили Мільх і Горбатюк. Старий переважно мовчав, а Левонтій торохтів без угаву. Інколи з чоловіками заходила й господиня. Сергій лютував. Стефанія більше не грала на роялі, зате була нестерпно ущиплива. Одного разу, досьорбуючи каву, яку їм піднесла Пріся, Стефанія спитала в Сергія:

— Ви давно були в рентгенолога?

Той спочатку нічого не второпав, бо мова ж ішла за Німеччину. Але очі в Стефанії були такі щиро-наївні, що Сергій відчув пастку й на всяк випадок змовчав.

Але тут вихопився балакун Левонтій:

— А що, панно Стефаніє. хіба в Серьоги і в грудях той… щось є?

Господиня тріумфувала:

— Саме в цьому я й сумніваюсь. Мене б зовсім не здивувало, коли б пан Ряжанка зробив рентгеноскопію, й виявилося, що в нього немає ні легенів, ні шлунка, ні серця, ні печінки…

Левонтій щиро здивувався.

— А що ж там: порожньо?

— Суцільна жовч, — спокійненько відповіла Стефанія й відставила порожню філіжанку.

Буркнувши: «Охо-хо-о… Піду вікна порозчиняю, бо парить», старий Мільх учасно втік, а Левонтій сидів, безглуздо кліпаючи очима. Він ще не знав, чи радіти йому, чи сумувати.

Сергій пильно дививсь на Стефанію. Вона мовчки насолоджувалася перемогою.

— Що ви од мене хочете?

Стефанія раптом збагнула, що передала куті меду, й спробувала повернути все на жарт, але це не дуже виходило, й вона нарешті «згадала», що має терміново зателефонувати на вокзал.

— Вибачте, панове. Сьогодні приїздить з відпочинку мій братик Петрусь.

— Левко, виклич мені таксі, — звернувся Сергій до Горбатюка, коли Стефанія вийшла.

— Оце зараз?

— Оце зараз.

Якщо припреться ще й отой покидьок «Педро», тут більше нема чого робити. Давно пора.

Левонтій теж вийшов. Але, перш ніж наважитись на такий крок, він залагодив усе з Мільхом та Стефанією. Коли ж повернувся, Сергій уже стояв одягнений.

У таксі Левонтій почав довго й плутано пояснювати водієві, куди їхати, але Сергій перебив:

— Перший-ліпший готель!

Горбатюк прикусив язик і мовчки відкинувся на спинку сидіння. Вуса його обвисли. Мовчи, глуха, менше гріха, а то ще, гляди, передумає. Від цього дурисвіта можна чекати всього. Пришелепуватий він якийсь…

Наступного дня Сергій не виходив з номера й до самого вечора був спокійний. Нарешті можна лежати й не боятися, що хтось почне докучати тобі. Але тритижневе лежання, певно, далося взнаки. М'який матрац муляв гірше за бамбукове ліжко в старого Педро. Ряжанка ще трохи задурював себе думками то про Тальталь, то про експедицію. Цікаво, чому їх і досі немає? Невже технік Мігуель хоче вислужитись, навіть не лякаючись дощів? Чи, може, таки й справді відкрив щось варте уваги? Звичайно, все може бути. Адже експедиція була на правильному шляху. Про це підказувало безліч прикмет. Принаймні якщо й не зараз, то після дощів уран буде…

Ну, а що ж потім?

Думки знову перекидалися сюди, в столицю, її Ряжанка вигадував іншу розвагу. Але далеко на мальованому коникові не втечеш, на голову знову почала тиснути непривітна кімната, й Сергій нарешті не витримав.

Насамперед слід подбати про гроші. Старенька покоївка не вічно ж носитиме бутерброди в кредит. Грошей можна одержати в конторі. За літо, хвалити бога, заробив. Але вже пізно, там немає ані душі.

До Левонтія йти не хотілося. Куди ж тоді?

Ряжанка вийшов з готелю й подався неширокою вулицею навмання. Рани докучливо поболювали, але він намагався не кульгати. Зрештою кому цікаво, що в нього болить нога?

На головній магістралі було завізно, як завжди у добі тропічні вечори, коли, зморений жахливою спекою люд виходить розважитись. Особливо в останні погожі дні перед дощами. Сергій плентавсь, не добираючи шляху, нарешті зупинився, мов укопаний.

Це було майже незбагненно. Як він опинився тут? Сергій огледівся. Гомінкі вулиці лишились позаду. Він стояв па широких сходинках, які вели до пляжів. Серце стислось і немов завмерло. Мабуть, приблизно таке відчуваєш біля могили близької тобі людини: і біль, і тихий сум, і свідомість неминучості…

З океану тягло приємною прохолодою, яка ніжно пестила розпарене тіло. Місяця не було, зате яскраво миготіли смарагдові зорі. Десь там, у темряві, та тверда смужка мокрого піску, якою вони ходили. Може, й той самий дух несміливої ніжної надії й досі витає над вологою піщаною стежкою… Сергієві нестерпно закортіло туди, де живий океан лиже сонним язиком спраглий берег. Він пішов навпростець, але кроків за десять його аж сіпнуло. З темряви хтось невдоволено загарчав. Посипалась брутальна лайка. Певно, потривожив сон одного з численних волоцюг великого міста. Тепер пляж їхній. «Третя зміна».

Океан щось улесливо нашіптував. Сергій довго дививсь на захід, потім повільно попростував уздовж берега, припадаючи на поранену ногу.

Десь попереду неясно вимальовувалася світла пляма. Певно, теж бездомник блукає. Ряжанка збочив у сухий пісок і присів навпочіпки. Повз нього пропливла постать у білому. То була жінка. Вона спроквола переступала нога за ногою, не помічаючи нікого. А коли її кроки затихли, Сергій дременув до виходу. В постаті було щось дуже знайоме. Грузнучи по кісточки в теплому рипучому піску, він мало не падав. Заспокоївся тільки тоді, коли вийшов на вулицю.