Двадцять годин просидів Ряжанка на цьому сідалі. Незграбно злізши додолу, поплентався до озера. Ота золота куля тривожила й непокоїла його. Де взяло її це плем'я? Як розуміти ту казку, що йому розповіла Танго?

Й безпідставне, але дуже занепокоєння знову стисло його за серце. Було так, наче він не зробив чогось важливого, чого вже не можна виправити. Навіщо сюди заблукав? Збирався ж рятувати, а сидів мов сич на дереві. Що робити?..

Він раптом схопився й побіг туди, де мала бути Чорна скеля. Дорогою натрапив на вчорашню купу горіхів, але навіть не зупинився, хоч від голоду аж вітром хилило.

…Озеро з Чорної скелі видавалось малим і тихим. Видно було й водоскид праворуч, і гирло тальталівської річки на протилежному боці. Сергій зопалу мало не стрибнув зі скелі головою вниз, але згадав, що човен чекає його в ущелині, й побіг туди, спотикаючись і до крові роздираючи об кактуси й чагарі руки та обличчя. Треба щось робити, а що — не знав. Тільки квапився до човна, який довезе його в табір. А там люди. Все-таки люди, хай йому біс…

Пізно обляглись того вечора в таборі. Сергій нервово ходив навколо вогнища й докладно розповідав свою пригоду Буенавентурі. Він вирішив бути вищим за будь-які сварки, змагання та особисті симпатії чи антипатії.

Індіянин тільки слухав, обхопивши коліна руками, поблимуючи на мерехтливе полум'я.

— Добре, сеньйоре начальник, — усміхнувся хлопець. — Це нашого страйку не стосується. Я згоден допомогти вам, якщо хочете… Тільки попереджаю, — Буено застережно підняв долоню, — вам доведеться, так би мовити, проковтнути ще одну пілюлю…

Сергій насторожився.

— Ми негайно вирушимо до археологів.

Знову до того настирливого лікаря? Сергій уявив собі, як болгарин морщитиме носа, та іншого виходу не було.

— Отже, ви, чоловіче, стверджуєте, що згуки вихоплюваалися саме з тієї кулі? — допитувався Абаджієв.

— Так! Так мені здалося… Доки лунала музика, чи що воно там, люди нерухомо лежали долілиць.

— А може, то співав хтось? Ота ваша знайома… Танго?.. Ну й дивне ж ім'я!..

— Ні, докторе. Згук металевий. А спочатку якась морзянка чи писк. Наче з радіоприймача…

До гурту наблизився чоловік із тонкими різкуватими рисами.

— Ернесто, ми завтра вирушаємо. На кілька днів, — звернувся Абаджієв до креола.

Той не здивувався. Він звик до таких несподіванок у поводженні болгарина.

— Ти хоч мені, як начальникові експедиції, скажи, куди тебе закидає доля.

— Нема коли, Ернесто. Вирушаємо. Але я дозволяю тобі супроводжувати нас. І для тебе робота знайдеться. Здається, ми зможемо нарешті з'ясувати те, що все життя мордує тебе, Ернесто: довідаємося, чому аборигени всіх трьох Америк вірили в бога Сонця!.. Але — не поспішаймо. В мого народу є таке прислів'я: «У квапливої сучки сліпі цуценята».

Сергій чомусь полегшено зітхнув й усміхнувся, згадавши український відповідник того прислів'я: «Швидко робиться — сліпе вродиться». Щире співчуття оцих людей дивно заспокоювало.

Ернесто погодився взяти участь у новоствореній експедиції: на цьому континенті стільки таємниць, що не буде нічого дивного, якщо натраплять на руїни стародавнього індіянського храму богові Сонця. Повинен же зберегтися десь бодай один, хоч його пращури, іспанські конквістадори, намагалися знищити все, що нагадувало б підкореним індіянам про їхню культуру та самотність.

Експедиція з чотирьох чоловік рано-вранці вирушила в дорогу, але до заходу сонця ледве дісталась табору геологів. Там, як і раніше, панував розбрат. На роботу ніхто не йшов і не збирався. Робітники групочками тулились побіля багать, мляво перемовляючись. Ряжанку всі зустріли напруженим мовчанням. Навіть до Буенавентури ніхто не привітався, але хлопець не звертав на це уваги. Мігуель принишк і сидів здебільшого в своєму наметі. Він не розумів, чому раптом оцей шофер, такий завзятий страйкар, уважай, один з найзапекліших крутіїв, раптом лишив своїх друзів і перейшов на бік начальника. Чемний і раніше, тепер Мігуель запобігливо здоровкався з усіма й роблено розтягав губи, хоч насторожений погляд свідчив про цілковиту розгубленість.

Біля входу в найкрайніший намет на пеньку, випроставши закуту в рейки ногу, сидів Матвій Коляда. Побачивши прибульців, незважаючи на хворобу, він досить швидко шугнув усередину. Сергій тільки плечима здвигнув. Невже цей паскудник думає, що йому хтось пригадуватиме його злочини? А не діждався б ти…

Ряжанка останнім часом рідко згадував про Коляду. Матвій день і ніч просиджував перед наметом, де якась добра душа завжди розкладала невеличку ватрочку. Низько схиливши чорну циганську чуприну, він мовчки похитувався з боку на бік, певно, й досі крутила потрощена кістка.

Коляда перебував у якомусь півзабутті. Сергій Ряжанка остаточно вибив його з колії. Матвій немов дивився сам на себе збоку й неначе крізь туман бачився в чорній холодній ямі. Вовча пастка… Колись у них на Житомирщині дядьки рили глибокі ями для звіра. Ось у таку потрапив і він, і вилазу з неї годі й шукати.

Ні, Матвій себе не звинувачував у боягузтві, боротьби він ніколи не уникав. Навпаки — усе життя боровся. Боровся, як умів, не добираючи зброї та засобів. На його думку, тільки у спорті є всілякі обмеження. Боксери, наприклад, не мають права бити одне одного нижче пояса. Але ж то у спорті. Життя — річ складніша, й Матвієві не раз доводилося користуватись отими так званими недозволеними засобами, нападати на супротивника зопалу, бити в спину. Йому теж віддячували тим самим, і Коляду це аніскільки не бентежило. Життя є життя, воно як та гладіаторська арена. Виживає той, хто дужчий, а головне — спритніший. Так його навчав ще батько, так вважав і сам він. А тут…

Коли тридцять другого року старого Коляду збиралися розкуркулювати, він притьмом здав усе рухоме й нерухоме до новоствореного колгоспу, а сам став у районі фінагентом. А сорок першого зробився головою районної управи. Його син Матвій натяг на себе чорно-сиву форму поліцая. Коли ж по двох роках служби окупантам відчув, що мундир перестає гріти, бо морозило від самої думки про партизанів, Матвій, простреливши литку, опинився в шпиталі.

Рік по війні його заслуги оцінили нові господарі Західної Німеччини. Якийсь час він старанно допомагав їм відсіювати «зерно від полови» в таборах для переміщених осіб, потім двічі переходив радянський кордон для зв'язку з частинами УПА. Останнього разу насилу виліз із халепи. На тому й урвалась його кар'єра, і він опинивсь аж у Штатах. Займався дрібною роботою, за яку відповідно й платили. Часом не знав, кому й прислужується, бо завдання давали щораз інші.

На останньому побаченні якийсь сер Джо сказав:

— Коли уран буде знайдено, документи мусять опинитися в нас. О-ри-гі-на-ли. — Сер Джо навмисне вимовив це слово по складах: щоб уникнути будь-яких непорозумінь. І ще додав недвозначно: — І подбайте, аби не було їх кому відновити. Сподіваюся, сеньйоре Кольядо, ви мене зрозуміли? — Треба бути останнім телепнем, щоб не зрозуміти. Матвій розумів й інше — від таких слів можна в будь-який момент відмовитись, але тримав ту думку в собі. — Ця остання акція забезпечить вашу старість, сеньйоре Кольядо.

— Сподіваюся, сер.

Правда, сподіватись Коляда не дуже сподівався, а діяти мусив. І все йшло гаразд. А тепер…

Коли б Сергій покинув тоді його під урвищем на вечерю койотам, коли б навіть пристрелив, — усе було б нормально. Так робив він сам, так мусили робити і його супротивники. А тепер Коляда сидів, обхопивши руками чубату голову, й тільки хитався з боку на бік, неспроможний збагнути, що з ним сталося. Коли повз намет хтось проходив, він нахилявся ще нижче, й з грудей йому вихоплювалось тяжке зітхання. Один з малоукраїнців, Панас, цибатий хлопець у брилі й постолах, навіть поспитав Сергія, де це «пана яконома» так понівечено, що й упізнати годі.