Тому й пішов до Харкова і ні на яку погоду не зважав, не думав про революцію, не хотів в неї вірити, вважав її звичайною примхою своєрідних людей, що погаласують, погаласують та й утихомиряться. Але де в чому помилився, не знайшов там, чого шукав, ніякі університети при таких нагодах не живуть, оббивав хідники вулиць, хотів було повернутися на хутір, та гордість не дозволила. Все шукав свого Виноградова, конче хотів з ним познайомитися, дістав його адресу на Пушкінській вулиці та вагався зайти. Надто великим здавався йому той професор… І сходи там широкі, під мармур, і ліхтарі бронзові і килими вздовж простелені.

Та одного разу одважився. Вийшов на сходи і зупинився перед дверима з мідним кільцем в пащеці лев'ячої голови. «В. В. Виноградов». Простягни лиш руку. І він простягнув. Стояв деякий час, стояв і слухав. Ніякого відгуку, мабуть не діяв дзвінок. Та враз двері відчинилися, і на порозі з'явилася дівчинка років п'ятнадцяти в білому беретику з синіми очима. Андрій запитав, чи дома професор.

— Нєт, — сказала дівчинка. — Папи нєт дома. — Вийшла на сходи і пішла вниз, натягаючи по дорозі рукавички. Андрій пішов за нею…

Два тижні минуло. Харків почав згортатися під тиском зими, як згортається забутий лист на гілці дерева. Тривожні чутки пішли вулицями, мовляв, вертаються червоні. Андрій пригадав теплий хутір, Ольгу і дещо інше. Всім обіцяв багато і часто писати. Він зайшов до будинку пошти, а там в карти грають і кулемети «Максима» рядком розставлені. Згодом чутки обернулися в дійсність. Невідомо звідки і як одного ранку на вулицях появилися заялозені люди з червоними зірками на ковтунястих папахах. Це сталося в кінці грудня, стояли добрі морози і мело снігом. Вулиці нагло спорожніли, там то там залопотіли червоні полотнища, на заборах, на тумбах, на мурах появились плякати, в залі дворянського зібрання йшли мітінґи, а в Інституті «благородних дєвіц» розстрілювали людей.

Андрієві стало винятково сутужно, за хутір нема й гадки, «Красноє знамя» писало, що «наші переможні армії гураганом женуть золотопогонну сволоту. Двадцять п'ятого грудня армія Будьонного форсувала Дніпро в районі Канева». Андрій уявляв, яке Різдво випало на долю його хутора, дарма що й самому йому не було з маком. На горищі де він мешкав, вода ніколи не розмерзала, він забув навіть вмиватися, тижнями не бачив бритви, лягав у ліжко, як був у параді і виглядав справжнім «студентом».

І головне, у місті якось чудодійно зникало все їстівне. Ось ще вчора в пекарні Степана Яковлевича Ковальова, що на розі Малого переулка, хліб пекли, а сьогодні двері замкнені і вікна якимись скоблями забиті. Нема «городского снабженія», казали знавці, на селі, мовляв, «все єсть», а от город страждає. До «красних столовок» ще щось там «подбросют», а ти обиватель свищи… Времена, времена!

Наприклад, люди на суботниках сніг відгортають, і там то там, ранніми-ранками і лежить «человек».

— Голод не свій брат, — казав один мудрий Андріїв сусід, міщанин Задерій на ім'я, що любив філософію. Його пізніше, здається, також забрали до інституту «благородних дєвіц», і там десь він залишився, — казали «шльопнули».

— І було б за що, — твердила Андрієва господиня, що страх не любить неправди.

— Ну, скажіть самі, господин студент. Ну, пусть я глупая женщина! Що дорожче: фунт соли чи жізнь человеческая? — Андрій нічого не міг відповісти, він направду не знає, у них саме не було ані пучки соли, а життя без того також зовсім прісне.

Виноградова Андрій також не зрікся. Мав ще в своїй корзині, десь дуже далеко від мишей і зору завидющого, трохи борошна пшеничного та трохи сала свинячого; на всякий випадок заховав. Тримав як міг «на чорний день», бо все здавалося, що буде ще чорніше. Андрій ходив старанно на суботники і діставав «пайок», пробував «устроїтись» на кухні «Пролетарської комуни», що постала на місці ресторану «Огоньок», але там погнали.

— Нікакіх тут студєнтов! Самі жрать сумєєм… — Мало-мало ще й на фронт не попав — «в ряди красной армії, там вам такім студентам как раз место. Демонстрації умєлі дєлать, а воєвать жарко». Вислизнув просто з рук, навіть в черзі «добровольців» стояв, та, на щастя «розстройство желудка» дістав нагло, сильне щось, видно, на кухні «Пролетарської Комуни» піймав, ковбаса, мовляв, «свєжая» прийшла саме, стягнув шматок, а там вже і сам лікар мусів ствердити, що йому «до вєтру нужно», варта пропустила, бо трагедія була «на ліцо», а як пішов то вже й не вернувся…

Андрій не забув Виноградова, надто вже кортіло йому познайомитись з ним. Одного гарного дня, саме перед масляною, взяв кілька жмень борошна, шматок сала і піднявся на другий поверх дому на вулиці Пушкінській. Ще знадвору помітив з вікон дому задимлені рури стирчать, але це Андрія не дивує, значить, лише, що і тут «отоплєніє нє дєйствуєт». Помітив також, що килим із сходів зник, і тому певніше потягнув за кільце в пащеці лев'ячої голови, а коли це не вплинуло, досить енергійно постукався в двері.

Усе вийшло гаразд, Андрій познайомився з своїм куміром, говорив з ним сам на сам, ніби з братом Іваном. І більше… Він дістав назву «симпатичного студента», яку дала йому Галина Петрівна Виноградова — дружина шановного професора. А трохи згодом він познайомився також і з сином їхнім, Лепестком званим, що в дійсності був Лаврентій, а скорочено Лавр. І з дочкою, тією самою, що зустрів тоді на сходах, мав честь познайомитись, її звали чомусь Рокіткою, тобто кущиком, хоч у дійсності вона звалась Іриною. Усе тут, мовляв, ботанічне.

Самого професора Андрій знайшов у його кабінеті, — в просторій, запорошеній, заваленій книгами кімнаті з «буржуйкою» посередині. В буржуйці тліє папір, в кімнаті «адскій холод», сам професор замотаний у різні шалі і нагадує полярного дослідника, якому крига роздушила корабель, і він змушений зимувати під голим небом Ґренляндії.

Виникла цікава розмова. Андрій запитав, чи професор продовжує обіцяний другий том «Психології рослин», на що шановний професор лише махнув рукою.

— «Тепер не тільки рослини, а й люди не мають психології», — відповів жалібним тоном.

— Дай вам, Бог, здоров'я, — бадьоріше казала на прощання Галина Петрівна. Ви нас виручили. У нас кілька днів, як каже Лавр, повна «уравніловка». Усе таки існують благородні люди і в такий час, прошу до нас «на бліни», тепер же масляна.

Андрій з тремтячим серцем прийняв запрошення і другого дня, знов прийшов до Виноградових. Був милим гостем, симпатичним студентом, благородною людиною. Лавр був з ним винятково чемним, показав йому свою колекцію далекосхідньої фльори, розповів про Італію, про гру в теніс.

— Які глупоти! — казала Галина Петрівна. — Хіба личить у такий час говорити про теніс та Італію?

— Алеж чому? — дивується Лавр.

— Свята наївність, — вигукнула Галина Петрівна. — От через це, ми, руска інтелігенція, і дозволили, щоб сіла нам на карк ота шантрапа. Мій муж все носився з Марксом. От і накрякали.

— Тут діло не в Марксі, — пробує боронитись професор.

— А! Говори! — відмахується Галина Петрівна, ясно не в Марксі, а у вас дурнях. Он англійці чи німці на таке не падкі, а це ж від них вони всі ті Маркси та Енґельси, і пролетаріят у них справжній не то що наша голота. Це, мовляв, руским, китайцям, варварам. Підкинули нам того Леніна в пльомбованім вагоні, мов вошу тифозну, а тепер тіпає вами сорокградусна.

— Ццц! Галочко! Ради Бога! — замахав руками професор і показав на стіну.

— От бачиш! Колись на вулиці «геть тиранів» кричав, а тепер власних стін боїшся, — не уймалась Галочка.

Дівчина, звана Рокіткою, що сиділа за столом і була дуже мовчазною з блідорожевим личком, як тільки з'їла кілька млинців, одразу прояснішала, сині очі її засвітилися і вона почала хапати матір за рукав.

— Відчепись, Рокітко! — гнівалась Галина Петрівна.

— А я знаю, а я знаю, — проговорила ледве чутно Рокітка, вся почервонівши від сорому.

— Що ж ти знаєш? — питає мати.

— Я знаю… Вас! — і вказала на Андрія. Андрій також засоромлений, він зрозумів, він мовчить. Решта присутніх нічого з того не розуміє. Галина Петрівна переходить на іншу тему.