— Все це, — казала вона, — пусте, не варте ламаного гроша. Тут от що: де це ви, молодий чоловіче, дістаєте оті скарби? — і вказала на порожні тарілки, але всі зрозуміли її. — І як це його так зробити, щоб і ми були втаємничені в це благородне діло?

Слово-по-слову і дійшли до початку.

— В такому разі знаєте що? — казала Галина Петрівна. — Кидайте ви ту вашу Матрону Степанівну і переходьте до нас.

— А дійсно, а дійсно, — заговорив професор.

— Еврика! — викликнув Лавр.

— Переходьте! — вирвалось у Рокітки.

— Маємо тут чулан, — продовжує Галина Петрівна. — Даруйте. Не чулан, а справжня кімната. Це так я звикла її звати. Платити не треба, маємо досить і своїх керенських, а до того нам все одно втиснуть якусь ґорилю… Отже переходьте, займайте, користайте, беріть нашого Лавра, тягніть його на село, на суботники — все одно… Згода?

Як не згода! Андрій на верху блаженства. Та й професор радий, — такий співрозмовник, а тут майже сам, всі колеґи сидять дома, засідань нема, журналів нема, академії нема, листування нема.

І Андрій перейшов із свого горища до будинку з мармуровими сходами, з центральним огріванням, з білою, кафлевою, просторою ванною, з вибраною на тисячі томів, бібліотекою. І було б усе гаразд, коли б… Ночами до мешкання вривались якісь невідомі, обвішані кулеметними стрічками постаті, що шукали, галасували, лаялись. Центральне огрівання давно замерзло, водогінні рури зіпсувалися, ванна не функціонує, Андрієві запаси скоро вичерпались, суботники перестали діяти, горкоопи завжди зачинені. Професори, генерали, інженери, лікарі потягнулись на всі боки на села з мішками за плечима. Для благородного сімейства, як твердить Лавр, не лишається нічого іншого, ніж наслідувати їх приклад. Першим рушив Андрій. Було напровесні, сніг поволі звільняв чорну поверхню ланів, пахло мастким родючим гумусом, літали з криками зграї птаства…

Ходив від двору до двору і просив роботи. Орати, копати, колоти дрова, возити гній.

— Ви, либонь, хлопче, не при своїх, — казали йому по щирості. — Орати? Останню полову доїдаємо… Ще коли б якісь чоботи, або мило, або штанину поганеньку… То може ще й відірвав би котрий від рота, бо грішним тілом світимо… А вас тут тисячі таких орачів… Шантрапа міська, проклята… Дурили електрикою, а тепер, дивись, гасу краплі на селі не знайдеш, коли б умирав… Ані пучки соли, ані сірника, ані навіть кресала нема з чого зробити — огонь від сусіда до сусіда носимо, в попелі жар передержуємо, позичаємо один одному, ніби колись за царя золото…

Андрій спокійно вислухував ці скарги, а як десь ночувати залишався, поволі та обережно відкривав і своє лице. Тоді дядько кудись там виходив і приносив вузлик — кілька пригорщів зерна.

— Нате, та нікому не кажіть. Уб'ють. Тут до нас десять разів приходила «развьорстка», та «ліквідація залишків», та «все на фронт». Так, так… Господарити ті мудрі люди, що й казати, вміють, все доводять до класової свідомости, от шкода лише, що трохи запізно, а то б може і ми були як слід освідомились.

Андрій завжди вертався з торбиною суміші — і жито, і горох, і квасоля — все разом. Дома розберуть. Та донести його не так легко, особливо, коли підходиш до міста. Вдень всілякі застави та патрулі, а вночі знов вільні люди. Не один поплатився головою за пригорщу мішанки. Андрій носить із собою палицю фунтів п'ять вагою, вирвав із залізної огорожі… Зате скільки радости, коли вертався… Як усі його вітали, як усі сміялися… А опісля всі за стіл сідали і з насолодою їли смачний горохвяник, або кашу пшоняну, або коржі з борошна, змеленого млинком до кави.

Та одного разу Андрій з такої мандрівки не вернувся. Ніхто не міг сказати, що з ним сталося, бо пошти не було, а вісті передавалися з уст в уста. А трапилась йому пригода. Напоровся він на кінний роз'їзд окремого відділу чрезвичайної комісії для ловлі дезертирів. Мав купу довідок, казав, що він чесний учитель, що на нього десь там чекає школа — не помогло.

— Учителів і нам треба, писарем при нашій спец-бригаді будеш. — Але його послали далі. Помітили згодом, що пише він не так шпарко, як говорить — губу мав широку і промови тне «по чом зря», отож до культпропу Першої Кінної приділили, до «летючого отряду». Це був потяг довгий-предовгий, обвішаний гаслами та плякатами, як дід торбами. І були там друкарні з манастирів забрані, і кіно-апарати з харківських кінотеатрів, і грамофони поміщицькі, і друкарські машинки з губернаторських канцелярій. І все те писало, друкувало, говорило, кричало, крутилося. День-денно все далі і далі — місто, містечко, село, присілок. З одного боку аршинними буквами було написано: «Буржуазія розповсюджує всіляку брехню про комуністів. Вона каже, що комуністи хочуть відібрати власність у середнього і дрібного селянина. Це брехня! Комуністи хочуть відібрати власність лише у великих хазяїв, лише у тих, що живуть чужою працею. В. І. Ленін». А з другого боку був напис: «Про нас розповсюджують чутки, ніби ми переслідуємо релігію. Товариші козаки! Це брехня! Не вірте провокаторам! Радянська влада — гуманна влада! Вона уміє розуміти і шанувати почуття людини. У скорому часі ви самі в тому переконаєтесь. Л. Д. Троцький».

А боролись тоді за Дін. Донці билися, мов скажені, кожну станицю брали з лютим боєм, але не шаблями та гарматами, а «летючою бригадою» підбили Дін. Прилітали автами, тачанками, верхи кіньми, зупинялися на першій ліпшій площі, на першому вигоні, ставили бочку, на неї п'ять по черзі ораторів.

— Таваріщі казакі! — починалось звичайно. — Про нас говорять, що ми, мовляв, дика, некультурна, голодна й обідрана орда, але ми ось прийшли до вас, ми перед вами, ви нас бачите, ви можете підійти і доторкнутися до нас, щоб переконатися чи ми дикіші і некультурніші від ваших улюблених золотопогонних генералів — Денікіних, Каледіних, Краснових і всіх їм подібних пузатих буржуїв, що ссали з вас кров, а ви того не лише не помічали, але вважали їх своїми добродіями, захисниками і спасителями від клятих, ненависних большевиків-комуністів. І коли ви побудете з нами довше, ви переконаєтесь, що наша красна армія несе вам культуру, освіту і саме вона звільнить вас від усіх тих тягарів, що їх наклала на вас вся та пузата генеральська зграя. Красна армія звільнить вас від непомірних, нелюдських податків, красна армія наділить вас землею, красна армія поможе зорати і засіяти ваші поля, красна армія принесе вам електрику, красна армія пошле вас учитися в вищих школах і то безплатно. Бо хто, питаємо, та сама красна армія? Наша красна армія, не армія паничиків-білоручок, гнилих міських фертиків, череватих купців, банкірів, поміщиків, а наша красна армія — це ви самі — ваші козацькі, робітничо-селянські, трудові люди… Послухайте, що співає наша красна армія: (Пускається грамофон і всі чують бурхливий мотив пісні про Стєньку Разіна):

Товариші козаки! Чуєте ту пісню? Пісню ваших дідів, прадідів, пісню про могутнього отамана донського, славного Стєньку Разіна, що перший підняв священний прапор боротьби за право і свободу простого народу, простого козака, простого селянина, прстого робітника і що його піймано царськими собаками і розтерзано на площі в Москві царсько-генеральськими шкуродерами…

Оратор говорив про часи царські, часи панські. Говорив про неволю тяжку, про тягарі непомірні, про темноту безпросвітню. Говорив про історію, про географію. Говорив про аґрокультуру, про електрику. Говорив про найновіші досягнення в медицині, про асфальтові дороги, про подорож на місяць. І нарешті зробив висновок:

— Товариші козаки! Тепер ви самі бачите, що ми не дика орда злочинців і каторжан, як нас представляли вам ваші генерали, а що ми найпоступовіша, найпрогресивніша, найкультурніша армія всієї історії, що всьому світові несе нове, вільне, заможне і щасливе життя.