- Для покращення настрою в дощову погоду, - пояснив він і повернувся на кухню.

Софія тим часом попрощалася з коханим і взяла подругу за руку.

- Знаєш, сонечко, насправді турбота й тепло зараз важать значно більше, ніж будь-що інше. Люди звикають само ідентифікуватися через якісь речі, фірми, які їх виготовляють, марки машин і моделі комп’ютерів. Ділять суспільство на «своїх» і «чужих» за книжковими вподобаннями чи музичними смаками. Чимало християн уперто відмовляються брататися з представниками інших гілок того ж таки християнства через якісь дрібні розбіжності в доктринах. Носяться зі своїми довгими одежами й табличками на грудях, як ті фарисеї, - і це, я вже тобі казала, страшенно псує апетит!

- Ой-ой, ти вже від чоловіка навчилася чигати проповіді, чи як? - засміялася Інна й міцніше стиснула руку подруги, не бажаючи відпускати. - Я скучили за тобою. Ти завжди копала вглиб, поки я порпалася у верхньому шарі. Але я досі не зрозуміла, що ти хотіла сказати, ну от ніскілечки!

- Я просто хотіли сказати, що це все нагадує слона, який рикнув від того, що на нього впав листок. Так у нашому містечку говорять бабці. Люди роздувають великі бульки й ходять коло них, як коло розбитого яйця. А головне залишається поза фокусом. Для мене головне не релігія а Бог, Який стоїть у її центрі. Не нова роль, як ти то називаєш, матушки, а кохання до чоловіка, який от щойно спалив грінки і тим не менше залишається моїм ідеалом. Не статуси - вони трактуються по-різному, залежно від того, хто про них говорить, - а люди…

- О-о-о, ти таки безнадійна оптимістка, Софійко! - вигукнула Інна, знову позірно закотивши очі. - А хоч за чимось ти жалкуєш, хоч щось є у твоєму новому житті погане? Ну не буває, щоби все аж так добре, - принаймні, я в це аж ніяк не вірю.

- Звісно, жалкую. За тобою, за Орисею, за дівчатами, за роботою, за вранішнім шумом великого міста. Але найбільше - за такими от кав'ярнями, котрі відчиняються о восьмій ранку. Де грає хороша музика, де смачна - не розчинна - кава. Де затишно й тепло. І де можна, ні про що не думаючи, читати книжку. Або думаючи - розмовляти з подругою і тримати її за руку. У нашому містечку нічого такого немає.

- О, бачиш, я так і знала, що десь тут має бути підступ!

За вікном почав сипати сніг. Перехожі пришвидшили крок, хтось витягнув яскраву парасолю, хтось підняв комір. Маленька дівчинка з рудими кісками задерла голову догори й почала ловити сніжинки язиком. Софія усміхнулася й потяглася за шарфом.

- Але якщо моя сусідка, крім макового струдля, зробить мені ще розчинну каву, я буду щаслива й вип'ю її, навіть не покрутивши носом, - підморгнула вона подрузі.

Дівчата вийшли на припорошений білим сніжком тротуар і, обійнявшись на прощання, поспішили кожна у своїх справах.

Інна не могла перестати усміхатися. У маршруті якийсь хлопчина поступився їй місцем. Продавчиня в кіоску поцікавилася, чи дівчина не дуже замерзла, й при цьому щиро дивилася їй у вічі.

- Може, таки і в нас не все втрачено? Може, і в нас гроші - не єдина валюта? - пробурмотіла вона собі під ніс.

Увечері Інна спекла сирний пиріг і віднесла старенькій сусідці. А тоді взяла телефон і ще раз набрала номер Софії:

- Як твій день? Ти не замерзла?

- Ні, саме добралася додому, закуталася в теплий плед і п’ю волошковий чай, який мені, як би то ти назвала, заварив батюшка.

- От і добре. А знаєш, чого бракує мені?

- І чого?

- Рожевих фіранок у квіточки. І грінок із часником. І сусідки, яка могла би пекти макові струдлі.

- О, так у чому проблема? У семінарії, знаєш, скільки майбутніх священнослужителів є…

Дівчата продовжували сміятися, виголошуючи мрії й припущення, а тим часом собака зручно вмостився Софії біля ніг, чоловік засвітив торшер і всівся з чималим стосом книжок у крісло, за вікном сипав сніг, освітлений жовтим м’яким світлом самотнього ліхтаря на тихій вулиці, де ніхто нікуди не поспішав.

Знаєш, коли мені подобається якась пісня, я заслуховую її до дірок. Умикаю знову й знову, переслуховую, танцюю, мрію, засинаю-прокидаюся-роблю-каву-ходжу-їм-відпочиваю, живу під неї.

Я думав, із тобою все буде так само. Ти подобаєшся мені. Я живу тобою, дихаю, марю. З ким не буває. Хіба таке вперше? Захоплення ж ніколи не тривають вічно.

Я забув свої улюблені пісні. Слухаю ті, які ти виставляєш у своїх соціальних мережах. Читаю книжки, про які ти пишеш. Недавно ти написала, що слухаєш оте джазове онлайн-радіо, і я теж його слухаю. Інколи воно набридає, і то добряче, але я не хочу пропустити акордів, які зачіпають тебе й змушують заплющувати очі. Я уявляю, як ти хитаєш головою, як проводиш рукою по шиї - ти ж завжди так робиш, коли тобі дуже подобається якась музика, - я бачив.

Я теж проводжу рукою по шиї - бо мені дуже сильно подобаєшся ти.

Думав, то минеться. Я вже заслухав тебе до дірок. Як і твоє улюблене джазове радіо. Воно встигло набриднути. А ти - ні. Я вмикаю твій образ якомога частіше - засинаю-прокидаюся з ним, сподіваюся, що скоро він утратить свою гостроту, але він лише закарбовується глибше в мене. Я боюся, що коли мені виріжуть апендикс - усім моїм друзям вирізали, - я шепотітиму твоє ім’я, відходячи від наркозу.

Ти написала, що любиш гірку каву та гіркий шоколад, - я їх не люблю. Кава з молоком і молочний шоколад куди смачніші. Може, коли ти це писала, тобі просто було дуже сумно. Або ж ти перечиталася своїх французьких книжок. Зізнаюся, більшість книжок, які ти читаєш, мені теж не подобаються.

Але ти подобаєшся мені. І я вже не знаю, чи це колись минеться.

Щоразу, коли я пишу тобі листа, то думаю, що завтра, коли ти прийдеш до мого фургончика купувати каву в обідню перерву, я зроблю тобі свою улюблену, з вершками, і вручу конверт. Але ти приходиш - у вухах навушники, шарф затуляє губи, - тицяєш пальцем в еспресо й даєш мені гроші. Береш горнятко, киваєш та йдеш собі. А конверт залишається під прилавком. Разом із купкою інших.

За тобою завжди черга людей. Я готую їм каву, у фургончику грає твоя улюблена музика, я дивлюся тобі вслід, питаю себе, чи сподобалося тобі твоє еспресо сьогодні.

А ввечері знову пишу листа. Може, якраз завтра ти попросиш каву з вершками, і я наважуся вручити тобі конверт. А може, ти прийдеш без навушників, почуєш музику в моєму фургончику й сама про все здогадаєшся.

Надворі було страшенно холодно. Тихі, майже порожні вулиці відповідали гулким постогнуванням на кожен крок швидкої ходи. Виглядало на те, що ліхтарі згурмилися докупи, аби трохи зігрітися. Даремно. Холод обгортав кожного осібно, і не було на те ніякої ради.

Усередині теж бракувало тепла. Здавалося, що пронизливий вітер із осінньої нью-йоркської набережної пробрався під комір пальта, поміж петлями вовняного шарфа, під улюблену поторсану кофтину й дістався самого серця. Тепер і там панував протяг, думки порозліталися й кружляли в беззмістовному вихорі, як листки, підхоплені вітром. А ті, що лишилися, привалені горнятами з недопитою кавою й старими ескізниками, вкрилися памороззю смутку.

Коли холодно всередині, теплий дім, плед на плечах і склянка лате з шоколадним сиропом не врятують. Хоча якби вони були - це б, звісно, не зашкодило. Але сьогодні Андріані було нікуди повертатися, нікуди поспішати. Вона заплуталася в траєкторіях, зависла поміж містами й часовими поясами, опинилася ніде. На півдорозі додому - так їй хотілося думати. На півдорозі в нікуди - так воно, напевне, було.

Аеропорт Кеннеді зустрів дівчину довгою чергою для «негромадян». Потім був офіцер із підозрілим поглядом і відсутністю посмішки. Тоді - пошук багажу, натовп людей і пустка всередині. Холодна така пустка. Андріана могла відразу летіти до Північної Кароліни, але подумала, що не витримає всіх тих безперервних перельотів і хвилювань. А ще хотіла на кілька днів загубитися у великому місті й спробувати відшукати маленьку себе.