Літня жінка місить тісто на хліб. Коло неї стоїть зовсім юна дівчина, також закутана в особливий кухарський хіджаб, спокійна й заслухана у щось своє. Тут, у Стамбулі, багатий вибір звуків - і кожен може вчути свою мелодію.
Угорі світяться мінарети Блакитної мечеті, поруч яскравіють світла в крамничці тканих килимів під назвою «Гарем», під столом ходять ліниві кішки. Француз, галантно попрощавшись, пішов, і за сусіднім столиком примостився інший турист. Помітивши, як я з усміхом розглядаю кішок, що жадібно дивилися на нього, він кинув великий кусень картоплі на долівку. Муркотики затишно ласують, мружачи очі. Я аж тепер зауважую, які низенькі тут столики й стільчики - немов у дитячому садочку.
Турист за столиком навпроти починає гучно сміятися - ми не можемо стриматися і починаємо сміятися разом із ним.
Мені раптом хочеться фісташкового морозива, а Жульєн просить якусь уже четверту склянку чаю і каже «дякую», наголошуючи останній склад. Мені цікаво, чи сумує він тут за своєю французькою. Я сумую за своєю мовою, і мені дуже хочеться прочитати йому щось нею. Я розповідаю йому про Тараса Шевченка. Як він малював «графіті» на сусідських хатах і плотах; як був кріпаком; як його викупили художники, помітивши неймовірний талант юнака; як він був революціонером, через шо знову став підневільним; як він пояснив те, що перестав малювати, давши товаришу читати свої вірші… Жульєн усміхається, його очі горять. Він каже, що тепер прочитає все, що знайде про цього «хлопця». Я забуваю розповісти йому, як уплинула на творчість цього великого українця революційна «Марсельєза», а потім ми починаємо говорити про щось інше, і я думаю, що Жульєн і сам до цього дочитається, якщо насправді захоче.
Він узагалі любить революціонерів. А ще каже, що не вірить v талант, але вірить у любов: коли ти щось любиш, то не можеш цього не робити; а постійна практика приносить зрештою ті результати, які люди зазвичай приписують згодом талантам.
Починають співати муедзини. Жульєн запитує мене про музику, я відповідаю, що граю щонеділі в церкві. Потім розповідаю, шо для мене означає справжня віра в Живого Бога. І чого я не вірю в релігію й номінальну приналежність до неї.
Ми йдемо сутінковим містом, де так багато котів, музики, морських пахощів, так багато історій. Нагорі світять місяць і зірки, трохи нижче - тепло-жовті ліхтарі. Я думаю про Джошеву гітару. Про своїх рідних, про те, як добре, що у світі стільки доріг. І шо зорі всюди однакові. І як чудово, що є місця, де так смачно варять каву.
ТИ ЗНАЄШ, ДЕ НОЧУЮТЬ МРІЇ?
Я стояла на березі прохолодного осіннього моря й усміхалася. Коло мене на дерев’яній лавці стояв термокухлик із недопитим зеленим чаєм. Я дивилася на море й геть забула, що змерзла й хотіла пити.
- Ти любиш, як шумить море? - маленький хлопчик, що вовтузився з мушлями та холодним на дотик піском неподалік, підняв на мене свої блакитно-зелені очі й дивився якимсь нетутешнім поглядом.
- Люблю, - відповіла я й усміхнулася.
Усміхнулася тому, що - ні, звичайно, я йому про це не сказала - дуже люблю розмовляти з дітьми. Вони завжди зайняті чимось таким важливим: бавляться, будують піщані замки, збирають мушлі, сміються, бігають і водночас непомітно для всіх ростуть і дорослішають. Вони кажуть дурниці, які чомусь завжди мають сенс. Принаймні, дарують радість слухачам. Мені - то вже однозначно.
Я хотіла розпитати хлопчика про його ім’я, йото батьків і домашню собаку чи кота, хоче він стати моряком чи принцом, і - зовсім по-дорослому бездарно - що він тут робить. Але дитина з очима кольору осінньою моря заговорила першою.
- А ти любиш, коли тихо?
- Люблю, - я знов усміхнулася. - У тиші дуже приємне відлуння.
- У тиші не буває відлуння, - насупився малий.
- Його не всі чують, але воно буває. Якби ти захотів, то почув би неодмінно.
- Де? Я ніколи не чую тиші. Я живу біля моря, ти ж бачиш.
- А й справді. Біля моря не буває ні тиші, ні її відлуння. А ти був колись на горі?
- Ні. Я живу біля моря, ти ж бачиш, - повторив малий.
- Колись ти неодмінно виростеш і побачиш гори. Вони дуже красиві.
- Ти любиш гори?
- Дуже.
- Більше, ніж море?
- Інколи мені здається, що так.
- Тому що там можна чути тишу?
- Так… А ще тому, що там можна чути її відлуння.
- Як?
Я присіла й принишклим голосом почала нашіптувати маленькому хлопчику чарівний рецепт, як можна почути відлуння тиші. Він слухав зосереджено, розплющивши широко свої неймовірні очі.
- Коли ти виростеш, піднімися на гору чи хоча б на пагорб, але краще таки на гору.
Хлопчик кивнув.
- Заплющ очі, ось так. І вслухайся в тишу, тоді ти почуєш, що вона дзвінкіша, ніж тисячі звуків. І далекі гори (пагорби, ну нехай, але краще все-таки гори) повторять ці звуки відлунням. Знаєш, тиша - це просто дивна назва для неописаних звуків. Як зоряне небо - загальна назва для мільярдів невідкритих планет.
Малий мовчав. Тоді подивився й на мене й запитав знову:
- А ти любиш море?
- Люблю.
- Але море - то не море. Це просто дивна назва для тисяч нікому не відомих мрій. Тому я люблю море більше, ніж гори… На, тримай, це тобі.
І хлопчик подарував мені маленьку красиву мушлю. З того часу я ношу її з собою, у кишені. І коли відлуння тиші стає нестерпним, я прикладаю ту мушлю до вуха. Слухаю море, дослухаюся до мрій. І дума про те, як добре, що я люблю говорити з дітьми. Вони завжди кажуть такі важливі слова.
УПІЙМАТИ ЗІРКУ ЗА ХВОСТА
Тереза допила воду із сьомої за сьогодні пляшки й витягла свою дорожню валізу з-під ліжка. Поміж літніми сукенками, майками та шортами намацала єдину кофтину з капюшоном. Літню й легку, але на довгий рукав. Спускалася вечірня прохолода, і кусали комарі. Дівчина надягла кофту на спалені плечі, з яких щедро злазила шкіра, і поморщилася. Тоді відшукала довгу, до кісточок, спідницю - надягти джинси на розчервонілі, спечені ноги вона б не наважилася.
Сьогодні вони втечуть із душної, переповненої дзижчанням комарів ночі провінційного готельчика на природу - дивитися зірки. Візьмуть із собою старого коцика і ще декілька пляшанок води. І телефони. Щоби, наче підлітки з маленьких містечок, слухати з них музику. І танцювати під зірками, які падають.
Тереза останнім часом погано спала вночі. У її вухах на пару з комарами дзижчали думки, сумніви, страхи - її маленькі монстрики, дрібні надокучливі переслідувачі, проти яких не допомагав «раптор». Вона мріяла їх перехитрувати, втекла на цілий тиждень сюди, в це маленьке містечко за сотні кілометрів від дому, щоби жити в крихітному готелі, спати на чужому ліжку, перекладати двійко шалених британців, відвідувати дітей у притулку, дарувати їм радість, забуваючи про власний біль, і втомлюватися так, щоби провалюватися в сон без задніх ніг… Містечко було, чуже готельне ліжко - теж; британці, діти, їхня радість, власне забуття й шалена втома - все це було, але монстрики не відступали.
«Ну й грім із ними, з тими думками. - Тереза закрила валізу й почала вдягатися. Через півгодини приїде директор зі своїми чарівними донечками й дружиною та забере британців і Терезу в парк. - Сьогодні я не буду спати не через них. Сьогодні я просто не буду спати, бо не хочу. Я хочу танцювати й ловити зірки за хвоста. І слати повітряні поцілунки всім тим думкам на прощання».
У кімнату постукали. Тереза зібрала волосся докупи й відчинила двері. На порозі стояв Марсель, вродливий засмаглий британець із несподівано французьким іменем, і лукаво усміхався.
- Я готовий, як бачиш. А хтось казав, що я просплю й залишуся солодко сопіти в готелі, поки ви літатимете на… що то було? На віниках?
Тереза плеснула бідолаху по плечу й упустила в свій номер. З першої хвилини знайомства вона його жорстоко розігрувала, зустрівши в Борисполі, сказала, що вона - його перекладачка, а пошепки додала, що заодно призначена шпигувати за ним і звітуватиме про всі його дії у «КейДжіБі», тож хай поводить себе чемно, щоби ні в кого з них не виникло проблем.