Здається, мама із сином прийшли провідати татка на роботі під час щоденної прогулянки, а він вирішив улаштувати їм пікнік на свіжому повітрі. А ще думається, що навіть за це він заслуговує такої прекрасної фрази з уст закоханої в нього жінки.

Вона дивиться на нього так, неначе їй випала нагода потрапити на аудієнцію до короля. Його ж усміхнені очі сповнені якимсь особливим теплом. Дме холодний вітер, і чоловік поправляє її капюшон, а потім краще вкутує малюка пледом. Той спокійно спить.

Вони помічають мій погляд, усміхаються, я усміхаюся їм у відповідь і схиляюся над книжкою - там пишуть про простих людей, які, незважаючи ні на що, облаштовують собі красиве й щасливе життя. Відпустку, коли не вистачає грошей на подорожі, проводять у пошуках скарбів у рідному місті; сімейну вечерю влаштовують на освітленій свічечками веранді, коли хтось із рідних захворів і немає сил вибратися з усіма на пікнік, - узагалі, там стільки дрібних рецептів простого і тим справжнішого щастя, що їх можна вибирати по намистині й писати підручник із радості. Й домагатися, щоби по ньому неодмінно викладали в усіх школах - і обов'язково затяті оптимісти. Тоді таких нерозсудливо щасливих і закоханих пар, як та, що сидить на сусідній лавочці, було б значно більше.

Я знову крадькома дивлюся на них: на їхні обличчя лягла тінь серйозної зосередженості, вони намагаються щось вирішити. На чолі офіціанта, якого я звикла бачити усміхненим і спокійним, дві тонкі вертикальні риски, якраз поміж брів. Він дивиться кудись удалечінь - його погляд мав би втупитися в он той будинок, але, здається, чоловік прозирас крізь нього й бачить щось важливе.

Молода жінка схиляє голову коханому на плече. Він усміхається, притискає її міцніше до себе однією рукою й каже стиха:

- Ми впораємося. Я ще не знаю, як, але впораємося точно. От побачиш.

Вона піднімає очі на нього - повні якщо не закоханого захоплення, то абсолютної довіри. І шепоче так тихо, що мені доводиться читати з її губ:

- Я знаю.

Вони усміхаються одне одному, цілуються й прощаються Чоловік ще раз заглядає на спляче диво у візочку й поспішає за ріг сусіднього будинку.

Жінка дивиться через плече - дійшовши до рогу, чоловік обертається теж. Вони посилають одне одному повітряні поцілунки й ідуть у різні боки.

Я саме дочитую оповідання, коли коло мене на лавочку присідає хтось. Мені не треба піднімати очі, щоби побачити, хто це. Тому я заплющую їх і усміхаюся кутиками губ. Саме туди приземляються три гарячих поцілунки. Мій чоловік бере мою замерзлу руку й поспішає розтерти її у своїх, завжди таких теплих. Ми йдемо в моє улюблене кафе за рогом і замовляємо бурітос і каву.

Привітний офіціант, як завжди, всміхається нам, і я прошу чоловіка покласти більше чайових, ніж зазвичай, - малечі на банани. Ми загортаємо залишки печеного тіста у серветку й повертаємося на площу годувати голубів.

Я дивлюся на чоловіка, який стоїть поруч, і розумію, що мені теж неймовірно пощастило. І коли інші десь далеко годують дельфінів, вигріваючись на сонячних курортах, мені достатньо годувати голубів, перебираючи пальцями ніг у черевиках, щоби було не так холодно; достатньо невибагливої страви в улюбленому кафе, книжки про просте життя, достатньо всього того, що є… лише б чоловік завжди був поруч. І лише б він завжди дивився на мене такими добрими очима й затуляв плечима від вітру.

- А я тобі казала, як мені з тобою пощастило? - запитую коханого.

- Угу. І мені, - лаконічно, як завжди, відповідає він.

Мені хочеться запитати, з ким йому «теж» пощастило - зі мною чи таки із собою, але не хочу напрошуватися на компліменти. Не зараз. У нас закінчилися крихти, він бере мою руку й ховає у свою кишеню, прикривши зверху своєю рукою, як ковдрою. І ми йдемо додому. Де нас на маленькій кухні чекає старий чайник. Я заварю нам гарячого чаю і тоді вже запитаю, з ким то моєму чоловікові пощастило. Раптом-таки перепаде якийсь - неодмінно короткий, але не менш важливий для мене - комплімент. І мені його теж буде достатньо.

Усе навколо пахло Різдвом: свіжо-солодкий аромат молодої глиці, мандарини в скляній вазі, імбирне печиво, гаряче какао з карамеллю у горнятку, печені яблука з солодким сиром і цинамоном. Навіть свічки, запалені в кімнаті, пахли Різдвом - принаймні, так відказувала наклейка на коробці, в якій вони продавалися.

Але Марта завжди думала, що всі ці чудові запахи більше пасують до західного стилю святкування Народження Спасителя - свято, яке залишилося в її пам’яті, пахло тертим маком, медом і узваром…

Це було перше Різдво, яке вона святкувала далеко від дому, у чужій для неї Америці, наодинці зі свічками, смачною вечерею і кицькою, яку залишила під її опіку сусідка-кореянка - ось так узяла й залишила, а сама подалася святкувати величне зимове свято зі своєю галасливою родиною…

Це Різдво для Марти було невиправдано неправильним. Від самого початку все було не так. Перш за все, цей семестр у коледжі виявився особливо складним, а дівчина ніяк не могла зосередитися на науці - смуток за домом і рідними викликав у неї депресію.

Марта завжди була відкритою й швидко знаходила собі друзів. Вона вміла сміятися по-справжньому й дарувати світло. Але тут у неї наче вимкнули джерело енергії, позбавивши місця, де вона черпала сили й відчувала підтримку, де знаходила напрямок і любов за будь-яких обставин.

Може, для Марти й було найлегше йти вперед і досягати поставлених цілей у порівнянні з іншими, більш «домашніми» членами її родини, але вона точно знала, що без них вона - ніщо. Тато завжди казав, що як квітка не може цвісти без стеблинки й корінця або як прекрасний купол на церкві не височітиме без фундаменту й стін, так і людина не може розвиватися й досягати вершин без тих, хто даруватиме їй опору.

Але зараз усі її рідні були дуже далеко. Сестра з чоловіком і дітьми тільки-но переїхали до Лондона, і батьки з молодшим братом вирішили провідати їх і влаштувати в засніженій казці Англії справжнісіньке сімейне свято. Звісно, Марта теж мала бути там. Але коли, підхопивши жахливий грип, вирішила модерувати свої квитки на сайті авіакомпанії, то натиснула на неправильну клавішу й… скасувала свій політ. А для того щоби замовити нові квитки перед самим Різдвом, потрібно було бути мільйонеркою…

Так, вона телефонувала в авіакомпанію і писала їм листи - працівник із напівкомп'ютерним голосом уперто переконував дівчину, що це не помилка на сайті, а, мабуть, вона сама не дочитала якихось там правил маленьким шрифтом… Із кредитного рахунку Марти зняли гроші - квитки були найдешевшими, за такі не передбачають повернення коштів, - і вона тепер не могла провести цього єдиного свята в році зі своїми найдорожчими…

- Це нестерпно, - Марта із дзенькотом поставила горня на стіл і підійшла до ялинки.

Гірлянда миготіла так часто, що дівчині почало свербіти в очах. Вимикати її чомусь не пасувало, тому Марта відвернулася, а потім, щось надумавши, пішла в спальню й вмостилася під ковдрою. Кішка майже зразу причимчикувата до дівчини й уляглася їй коло плечей.

Марті зовсім не хотілося спати. Перед очима їй поставали люди, яких вона любила. І ті, котрі, хоч і з'являтися лише в кількох епізодах її життя, запам'яталися надовго. Перший учитель… так-так, у всіх була перша вчителька, а в неї був перший учитель. Незрівнянний перший учитель! Інколи Марті здавалося, що саме він визначив багато напрямків для її подальшого життя - тим, чим захоплювався сам, і тим, що розгледів у ній - маленькій рудокосій дівчинці. Сусідка - бабуся Галя, в якої росли найкращі у світі папірівки. Вона ще робила найсмачніший чорничний пиріг. І сміялася дзвінко, просто, відкрито. Світла людина…

Марті взагалі щастило на світлих людей. Мудрих, терплячих, готових пробачати, люблячих і глибоких. Таких, які точно святкують Різдво більше двох разів на рік - вони святкують його щодня. Своїм життям, своїми усмішками й сльозами. Вони світять, гріють і ніколи не очікують за те ні оплати, ні бодай «спасибі»… Вони віддають заради того, щоби віддавати. Бо просто інакше не вміють…