Потім сказала, що в Україні чоловікам із собі подібними прийнято вітатися, не потискаючи руку, а легко цілуючи в праве плече. А знайомлячись із дівчиною, треба тричі голосно вигукнути її ім’я, дивлячись угору.

- Теріса! Теріса! Теріса! - прорепетував тоді він.

- Дорогий госте, неправильне вимовляння імені прирівнюється в нас до страшної образи. Те-ре-за. Правильно так. У дорозі попрацюємо над вашою вимовою, у мене з собою книжка з українськими дитячими віршиками. А нашого водія звуть, до речі, Омелян Кирило-Мефодійович.

- Омелан…

- Ще раз скажете «Омелан», і він вас нікуди не повезе. Доведеться платити за таксі втридорога. Тож давайте, повторюйте.

Водія звали Петро, і він не мав нічого проти того, аби його називали Пітер, чи то навіть Піт, але Тереза вирішила про це змовчати.

- Омеліан Кір’їломифіч, - ледь не плакав Марсель готуючись поцілувати всміхненого пана Петра в праве плече, але Тереза вчасно змилосердилася над обома й сказала, що то був просто жарт і що в них в Україні просто прийнято розігрувати гостей.

Над чарівною компаньйонкою Марселя, Мері, Тереза вирішила не знущатися; все ж жіноча солідарність - справа серйозна. Вона вручила їй пляшку з холодною водою, а бідоласі Марсу (так вона називала хлопця, коли він не чув) сказала, що для нього, на жаль не залишилося.

- У нас прийнято спершу напоїти жінку, а чоловікам уже як пощастить.

Ну от, йому цього разу не пощастило. І Тереза таки потяглася за книжкою з дитячими віршами, щоби хлопець не розслаблявся й не переставав вестися на її жарти.

Дядько Петро ледве міг упоратися з кермуванням, коли Марсель учив напам’ять вірш «Мама є у котика… і навіть в бегемотика».

- Не «бахамотіка», не «бахамотіка», дорогий госте!!! Бе-ге-мо-ти-ка, невже це так складно?

Тільки-но мокрий від сміху водій, дещо розгублена чарівна Мері, виснажений Марсель і ледь усміхнена Тереза зайшли до великого кафе на Контрактовій, усе трохи втихомирилося: люди хотіли їсти, а в кафе смачно пахло. Але коли Марсель замовив вареники з вишнями й устиг злопати їх півмиски, Тереза взялася за своє.

- Знаєш, Марсель, вареники з вишнями - не цілком вегетаріанська страва. У кожній мисці обов’язково один вареник - із червивими вишнями. У нас існує повір’я, що тільки-но людина його з’їсть, не скривившись, наступного дня збудеться якась її мрія.

Марсель був готовий скривитися, але скоро передумав:

- Прекрасно. Я не знав, але не хотів вас образити, то й не кривився. А такий червивий вареник я з’їв щойно.

- О, вітаю! Сподіваюся, ти кажеш правду. У нас існує повір’я, що коли людина каже, що з’їла чарівний вареник, а то насправді не так, на неї чекають тяжкі випробування наступного тижня…

Марсель зрозумів, що ця дівчина вкотре з нього кепкує, обтер серветкою губи, демонстративно засміявся і сказав:

- Я тобі не вірю. І в те, що ти донесеш на мене в «КейДжіБі», до речі, теж.

Але чомусь, промовляючи останні слова, він таки стишив голос і акуратно роззирнувся на всі боки.

З того часу він почав вигадувати кумедні пастки для Терези, а наступного ранку сказав, шо вона йому, як сестра. Дивно, але з того часу н почалася їхня дружба. Терезі легко було йому довіряти, і Марсель розповідав історії, які дівчині було цікаво слухати. Вона все ще намагалася розіграти його, але це їй удавалося дедалі рідше, та він усе одно сміявся, і це тішило.

- Я рада, що ти не проспав. Нам би тебе бракувало під зірками.

Марсель усміхнувся й підійшов до вікна.

- О! Машина приїхала!

До кімнати зайшла Мері - привітна й гарна-гарна, як завжди. Діти в притулку шаленіли від неї й повисали на дівчині гронами. Тереза ж спершу не знала, як поводитися коло неї; Мері була справжньою леді, витонченою, щирою, ніжною; Тереза ж натомість нагадувала збитошного хлопчиська - теж щирого й доброго, але якогось надто необтесаного чи що. Їй усе дитинство батьки ставили в приклад таких дівчаток, як Мері. Але Тереза завжди знала, що такою їй не стати ніколи. І поки її ровесниці бавилися в принцес, дівчинка уявляла себе мушкетером.

Але вчора ввечері, коли Мері постукалася до кімнати Терези, відбулося маленьке диво: дівчата посідали на підлогу, дудлили колу, їли якесь англійське печиво й говорили про все на світі. Мері розповідала, що завжди мріяла бути такою, як Тереза: сміливою, веселою, з тендітною фігурою і лукавими очима. Натомість росла сором’язливою, невпевненою, із виразно жіночою фігурою, через яку набула ще купу комплексів на додачу.

- Мері! - вигукнула здивована Тереза, оглядаючи дівчину довгим прискіпливим поглядом. - Але ж ти абсолютно й дивовижно вродлива! Зізнатися чесно, я почувалася не дуже затишно коло тебе. Я взагалі незатишно почуваюся коло таких витончених красунь.

- Більших нісенітниць у житті не чула! Це я про «почуватися незатишно». А щодо моєї фігури й обличчя - так, зараз вони мені подобаються. Але коли я бачу таких, як ти, раптом звідкілясь вигулькують ще ті, дитячі бажання.

Дівчата ще теревенили про подорожі й чоловіків, про мрії й спогади, про роботу й дітей, яких вони любили. А коли йшли до сну, кожна з них знала, що здобула собі справжню подругу.

- Ну що, поїхали, поїхали!!! - У номер Терези ввірвалися директорові доні - Олеся і Дануся - й одразу взялися тягти за руки всіх трьох.

Через кілька митей весела галаслива компанія вже палила свічки від комарів, розстеляла пледи на траві та розкладала неподалік печиво, фрукти й воду. Коли все було готове, дівчата пішли в дикі танці - ті, які дарують відчуття, наче на світі не існує нічого, крім волі, руху й радості. Хлопці час від часу переможно вигукували - це означало, що вони таки «впіймали зірку за хвоста», І тих «о-о-о» і «є-е-е-е» було так багато, що, здавалося, метеоритний дощ більше нагадував метеоритний водоспад.

Але, щойно дівчата розляглися, небо затягли тоненькі хмарки. Дощу в них не було, але краєвид вони все одно зіпсували. Тереза була певна, що Марсель, котрий лежав поруч, зараз покаже їй язика. Але він повернувся до неї обличчям і запитав, як вона почувається.

- От знаєш, що прекрасне в друзях?

- Ти мені не просто подружка, ти мені - як сестра!

- І того ти вирішив, що можна мене перебивати? І з чого ти взагалі взяв, що мова про тебе?

- А я помилився?

- Ні.

- Ну от. То що в мені прекрасне?

- Що коли в тебе є нагода показати мені язика, то ти питаєш, як у мене справи.

- А знаєш, що в сестрах незрозуміле?

- М-м?…

- Щ0 коли в них питаєш, як у них справи, то вони заговорюють тобі зуби.

Тереза засміялася й ляснула Марселя по руці. А тоді припіднялася, опершись на руки, і роззирнулася довкруж. Світло ліхтарів долітало сюди ледь помітним. Уся компанія розташувалася на відстані кількох метрів одне від одного. Директор із дружиною і не думали дивитися на небо. Вони вкрилися собі пледом і про щось стиха гомоніли. Мері заплітала дівчаткам косички. А Марсель лежав поруч і дивився на Терезу.

- Ну? Як ти? Мені здається, ти сумна.

- Сумна.

- Чого?

- Бо хмари. А я мріяла побачити цей метеоритний дощ цілий рік.

- І то єдина причина?

- То, знаєш, навіть не причина, а привід. А загалом, усе зараз складно.

- Ти ж віриш у Бога. Помолися, щоби Він розігнав хмари.

- Ще чого, Марсель, ти з’їхав із глузду. У моєму житті зараз і так проблем вище голови. Куди серйозніших. Буду я молитися про такі несенітниці.

- Я бачив, як ти молилася з дітьми сьогодні. Чого тобі легше молитися про когось, ніж про себе?

- Не знаю. Чомусь так. І взагалі, досить бавитися в психолога. Ти ж пам’ятаєш про «КейДжіБі», м-м?

Тереза піднялася, підбігла до дівчат і почала смикати їх за руки.

- Нумо танцювати! Ми ж не даремно не спимо! Чи як?

Дівчата танцювали довго, і так, щоби забути про все - принаймні, саме такі наміри мала Тереза. Забути про зірки, які транслюють так близько, але за густою непроглядною ширмою; про те, що завершиться цей тиждень, і перед нею знову гостро постане питання вибору. Забути, що цього вибору вона досі не може зробити. Про розгубленість, утому, пустку всередині…