Сьогодні свіжу м’яту не так легко знайти (бо лише поряд із ріднею все на відстані витягнутої руки). Тому зараз насолоджуюся придбаним у магазині чорним «Hyleys» з мелісою та м’ятою. Звичайно, невимовний багатий смак із пакетика неможливий, а недоречний запах лікарських рослин ніколи не зрівняється з тим натхненним бабусиним напоєм. Але добре, що тепло зеленого кухлика зігріває долоні, заколисує мене.

Закутана по вуха в овечий плед, подарунок коханого, сиджу на підвіконні й дивлюся на зеленувато-жовте листя, старечі передосінні дерева, де за яблунею, у самому кутку, причаїлися феї. Я не знаю, як вони виглядають, певно, що дуже гарно, але постійно відчуваю їхню присутність, особливо вночі. І теплі руки ще досі відгонять від мене сновид уранці. Мій хлопець каже, що бабуся так багато говорила про цих казкових створінь, що згодом і сама зменшилася й відростила собі прозорі крильця. Це було б дуже гарно. Бо я сумую за нею, хочу колись знову зустрітися, пригорнутися і вже самій напувати власноруч приготованим м’ятним напоєм із лимоном.

А поки я сиджу, споглядаю осінні картинки, що змінюються в калейдоскопі життя надто швидко. Бачу це і за кожним ковтком чаю розумію, що феї вже не прилетять, якщо не цінувати їх за життя. Лише поправлять уві сні волосся й піділлють кущик м’яти в саду.

Вікторія Наймановська

Фронтовий лист і волошки

Надія сиділа, згорбившись, під старою бабусиною яблунею. У неї завжди була ідеально рівна осанка. Завжди, але не в ті дні, коли листоноша переступав поріг і недбало кидав листа у скриньку. Так, саме недбало, бо його аж зовсім не хвилювали слова-намистинки, які надихали тим часом її.

Чотири роки тому її мама сіла на потяг і помчала туди, де б її ніхто не знайшов. То, звичайно, можна було б здійснити, але краще вже так. Мама у час відчаю мріяла розчинитися у світі, як піщинка в океані. Може, і не розтанути, втім, загубитися. Люди, які хочуть зникнути, найчастіше так і роблять. Вони зникають із життя своїх рідних, залишають їх наодинці зі світом, аби раз у два місяці писати великі й щирі листи.

Надія навчилася думати, що так набагато краще. Що мама ніколи б не сказала всіх тих написаних зворушливих слів, якби не сіла на потяг одного разу. Згодом навчилася зустрічати страхи й проблеми, радіти дрібницям, любити кожен Божий день. Окрім тих, коли листоноша недбало кидав до її скриньки чергового конверта.

Ті листи, ніби ненавмисно, але систематично і вперто відраховували час. Не давали забутися й просто жити. Тож раз у два місяці Надія вмощувалася під яблунею, читала.

Цього разу, здавалося, дівчина зсутулилася ще більше. Під гнітом спогадів і втрачених надій її тендітні плечі завжди трохи хилилися. Як зазвичай, Надія очікувала прочитати про нові чи то випробування, чи то пригоди матері в новій країні, з новими людьми. Хотіла дізнатися, чи тепло там зараз, хоч у самої — осінь. Сподівалася прочитати про безліч дрібниць, які могли б зігріти душу, та водночас не повідомити нічого вагомого.

Сіла. Охайно відрізала лезом ребро конверта, відкрила. Аж раптом із нього на опале яблуневе листя вислизнули маленький пожовтілий трикутничок і невеличка давно засушена квітка. Анічогісінько не второпавши, Надія швидко відшукала аркуш, пройшлася неуважним поглядам по маминих намистинках-словах про погоду, людей і новий десерт, аж поки не натрапила на слова. Вони ніби вилітали із загальної картинки, були чужими: «Твоя бабуся над усе любила лише дві речі на землі: твого діда й волошки. Чоловік воював, але завжди знав, що вдома його чекає вірна, його Марія. І писав. Так багато фронтових листів у селі не отримував ніхто. Такої любові не бачив ніхто — їй навіть не наважувалися заздрити. Твоя бабуся щиро любила лише дві речі: твого дідуся й волошки. Доню, війна — це нещадний вогонь, який випалює вщент усе навколо. Чи то трава, чи то людські душі. Вона так щиро любила волошки, що твій дідусь відшуковував ті ніжні пелюстки навіть у пеклі війни. І з кожним листом Марія отримувала квітку. Коли ти була маленькою, то запитувала, чого в бабусиній скрині так багато посохлих квітів, чого їх кількість парна. Пам’ятаєш? Тримаєш у руках останній фронтовий лист, перед поверненням діда додому. Він про любов. Ні слова про війну, лише про любов. Поклади цю останню квітку у бабусину скриню. Я тримала цей пакунок у себе, до слушного часу. Я хотіла бути з тобою тоді, коли зможу зрозуміти сутність слова „любов“. Чекай мене. Потяг о третій. Зустрінеш?».

Надія підхопилася, поглянула на годинник. О пів на третю. Знаючи маму, треба було поспішати. Тепер все стало на свої місця: час, осанка, мама й стара волошка.

Вікторія Пожарська

Дивощастя

Стук… Стук… Стук…

Сіре місто, сірий дощ, сірі обличчя людей у маршрутці… Тоскно. У житті відбувається щось зовсім не те, чого хочеться… Та поволі, коли місто лишається позаду, за вікном починають з’являтися маленькі будиночки — багаті й не дуже; ошатні, як дівчата на вечірках, або простенькі, як бабусі на базарах, з яблуками, сиром, грибами…

Легше, краще, світліше на серці. І ближче. Ближче до Неї.

Стук… Стук… Стук…

Ось за якихось дві години вже кожна травинка, деревце, кущик або камінець на бруківці стають рідними та знайомими.

Привіт, горобино, з якої я робила намисто у дитинстві! Привіт, мосте, де ховалася від усіх або шукала гладенькі камінці, «як яєчка»! Привіт, порожнє місце, де колись була моя школа! Зараз вона інша — нова, гордовита й поважна пані!.. Але та — перша й старенька, як проста сільська хатина, — ніколи не зітреться з пам’яті. Твоя тепла рука привела мене сюди… Я вже вміла читати — Ти навчила мене.

Стук… Стук… Стук…

Один із моїх перших спогадів — це як ми ліпимо снігову бабу. Разом. На подвір’ї. А в мене шапка — біла, пухнаста, кругла із балабончиком, — теж як снігова куля. Тільки тепла. І Твій сміх. Ти молода й вродлива. Я не пам’ятаю Твого обличчя, лише відчуття… Захищеності, ласки. Але в мене є старі чорно-білі фотографії, де Ти усміхнена. І я уявляю Тебе саме такою. Щасливою. Молодою. Усміхненою.

Стук. Стук… Стук…

Моя хвороба в дитинстві вимучувала мене. І Тебе. Я тепер уявляю, як це було. Ми їздили всюди, де могли допомогти, бували на морі. Пам’ятаю збиті коліна, коли ми спускалися до пляжу крутим схилом. Чомусь це єдине, що пам’ятаю з нашого моря. Добре, що є фото. На ньому якийсь чоловік одягнувся у ведмедя — і мені страшно. Але Ти тримаєш мене за руку.

Добре, що хвороба відступила сама…

І тепер, коли я вдихаю повітря, то роблю це навіть не замислюючись і не напружуючись… Я забула, що це може бути тяжко й болісно.

Добре. Добре, що хвороба відступила сама…

Стук… Стук… Стук…

Дякую, що Ти завжди мені довіряла. Що не перевіряла прискіпливо мої домашні завдання. Що не сварила, коли я приходила трохи пізніше. Що дозволяла самій робити вибір. Я, відчуваючи Твою довіру, знала, що не можу бути поганою, не можу підвести Тебе. Що маю робити правильно. І я робила. І мені зовсім не було це тяжко.

Наш сад завжди слугував цікавим місцем для ігор. А пізніше — для відпочинку. Через багато років я привезла сюди гамак. І спогади про літо, коли я лежала в ньому, мружачись від сонця, читаючи «Гобіта», слухаючи цвірінчання пташок, — одні з найприємніших, найтепліших у моєму серці.

Коли стає нестерпно сіро й щемливо, їду до Тебе. В малесеньку хату. Я також відчуваю себе маленькою. І щасливою. Ти готуєш мені сніданок, дозволяєш поспати — ну зовсім як у дитинстві… Так добре чути Твій голос — новини про людей, роботу, господарство. Тепло, затишно, спокійно.

Стук… Стук… Стук…

Ми не привчені до сентиментів у нашій сім’ї. Не говоримо одне одному про почуття, любов. Просто робимо. Але яка ж вона у мене всередині величезна, ця Любов! Я везу троянду в подарунок — щоби Ти пораділа: життя в Тебе не було дуже радісне, — або щось смачненьке, таке, що Ти, можливо, ще не куштувала…