Тієї далекої ночі, коли День Святого Валентина та китайський Новий рік ділили одну святкову сторіночку на календарі, дві половинки знайшли одне одного, а всесвіт став свідком народження ще однієї солодкої парочки! Тепер і він і вона знають напевно — дива трапляються! Варто тільки іноді піднімати голову до неба й усміхатися. І тоді небо обов’язково всміхнеться у відповідь.

Ліка майже відразу звернула увагу на той запис. Спочатку він збентежив її, здивував, можливо, навіть збив із пантелику, але вона точно знала, що ті дивні, вишукано закручені вгору зелені літери їй не сподобалися.

Біля невеличкої, ледь помітної серед безлічі велетенських монументальних будівель кав’яреньки висіла маленька дерев’яна дощечка, де й красувався той напис: «Вам бракує щастя? Завітайте до нас! Не втратьте рідкісної нагоди скуштувати трішки дива! У вас залишилося три дні».

Наступного ранку в очі впала та ж таки дощечка: «…У вас лише два дні». Ліка страшенно не любила таких речей. Чого тільки не вигадають, аби принадити клієнтів! Зовні, на перший погляд, усе так гарно, романтично, навіть трішки сентиментально — зрештою зводиться до грошей. Маркетинговий хід, і не більше. Втім, слід визнати, що ті зелені літери все ж закарбувалися в свідомості дівчини. Вона постійно згадувала про те «диво». Яким воно може бути? Нащо взагалі існує? А може, для того, щоби такі ось люди, як Ліка, ніяк не могли знайти спокою — постійно, відчайдушно шукали-чекали дива?

Того дня вона звичним маршрутом ішла на роботу. Нічого особливого. Світило вранішнє сонце, прохолодне — осіннє. Так, осінь уже встигла непомітно підкрастися зі своїми барвами, з вітром і ранніми заморозками, що срібною сивиною вкривали втомлені трави, з танцями листків, які зривалися, випурхували з дерев, мов налякані багряні метелики, та ось із такими сонячно-дощовими ранками. Осінь завше приходить нечутно. Погляд Ліки знову прикипів до невеличкої дощечки з написом, зробленим зеленою крейдою. Вона навіть зупинилася на хвильку. «Це ваш останній шанс скуштувати дива! Нагоди більше не буде…»

«Останній… Більше ніколи… Ніколи дива… — ледь чутно промовила Ліка. Необачно вдихнула на повні груди повітря, і воно, холодне, обпекло її зсередини. — Нічого поганого не станеться, якщо я зайду. Ненадовго, на секундочку, на мить… час іще є».

Непоквапливо, обережно, ніби з острахом, Ліка зайшла до приміщення. Затишно (як і всюди), приємно пахне (скрізь так), тихо (це й не дивно о такій порі). Сіла за найближчий столик, саме біля вікна. Поки що ніяких надзвичайностей. Замовила каву, без цукру. Принесли, ще й досить швидко. «І де ж те ваше обіцяне диво? Що ж я тут роблю?.. Та нехай, хоч кави вип’ю». Ліка зачудовано поглянула на вміст своєї чашки. Непроглядно темна рідина зачаровувала. Це як ніч, як чорнота, як таємниця… як… як справжній чар!

Дівчина сподівалася, що зараз має щось статися. Обережно піднесла чашку, торкнулася її гладеньких країв устами, зробила ковток і… нічого! Ніякого дива! Ще ковток, ще… ще… ще! Вона пила свою каву, допоки відчула гіркуватий присмак гущі. Напій скінчився. Ліка крутила спорожніле горнятко в руках, намагаючись розгледіти там якісь знаки, проте старання виявилися марними.

Потім Ліка вигорнула вміст чашки на блюдце. «Тільки не здавайся! Затямила?.. Це ж весело…» І тоді все сталося… Ні, гуща не перетворилася на щось неймовірне, звичайний собі залишок від кави. А от усередині, на самісінькому денці порцелянового горнятка щось було. Малесенькі, мізерні золотаві літери, що заледве поміщалися і тому тіснилися півколом: «Диво поруч! Тільки не забувай озиратися!».

Вона декілька разів перечитала нехитрий вислів. Не знала, що й думати. Крадькома оглянула залу — ніде нікого. Потім покликала офіціантку. Майже відразу біля столика з’явилася невисока, гарно вбрана дівчина зі сліпучою професійною усмішкою. «Де ж мій торт і кульки, чи що там у вас дають під виглядом сюрпризу?» — подумала Ліка, а натомість не змогла вимовити ані слова.

— Принести рахунок?

— Так… тобто ні, — Ліка остаточно рознервувалася, заплуталась. — Погляньте сюди…

Тремтячими руками простягнула дівчині своє допите горнятко з-під кави. Офіціантка довгенько дивилася на чашку.

— Що, тріснута?.. Так? Хоча я не помітила нічого, — розгублено мовила красуня в коричневому фартуху з мішковини. — Принести вам іншу?

— Та ні, погляньте… Ой, а тут дійсно нічого немає… Вибачте, принесіть краще рахунок.

Ліка прожогом вибігла з кав’ярні. «Що за жартики? Знущаються, мабуть…» Вона цілком певна, що їй не привидівся той напис. І дівчина знала, як зможе відшукати підтвердження побаченого, — дощечка біля входу. Утім і тут розчарування. Відвідувачів зустрічав холодний, зроблений білою шкільною крейдою напис: «Сьогодні на десерт… за найнижчими цінами…».

Однак Ліка вже знала відповідь на своє запитання — ці дива лише для неї.

Відтоді кожного ранку, йдучи на роботу чи просто прогулюючись ще заспаним містом, її погляд мимовільно зупинявся на маленькій дощечці зі словами, написаними зеленою крейдою: «Диво — завжди». І не суттєво, як з’являлися ті написи… Вона знайшла те місце, де на неї щоразу чекала маленька чашечка запашного дива. І Ліка точно знала, що на самісінькому денці її горнятка з’являться чарівні золотаві літери, а отже, день пройде вдало, найголовніші дива попереду

Місто-казка… Місто-мелодія… Кожен, хто хоч раз побував тут, не втратить віру в диво. Львів дарує здатність бачити прекрасне в простому: в ранковому сонці, яке щойно прокинулося й відкриває замружені оченята назустріч новим пригодам; у подиху вітру, що пронизує душу й розповідає свою історію про втрачене й знайдене, бажане й реальне; у цвітінні відроджених дерев, їхній аромат манить, зачаровує, змушує поринути в найпотаємніші закутки власної душі; в заході сонця, який довершує картину ще одного дня, підсумовує чиїсь успіхи; в нічному місті, що відкриває свої таємниці лише найбільшим відчайдухам; в усмішці дитини, чи не найщирішій, бо діти прагнуть осягнути таїну світу й уміють дарувати щастя своїми вогниками в маленьких зіницях. Львів відроджує душу з попелу, зміцнює й уселяє надію. Зриває маски й оголює сутність, змушує згадати тих, хто дарує теплоту й радість, і подякувати, що вони є.

Уперше, коли Марта потрапила до Королівства Лева, то навіть не уявляла, що ця подорож назавжди змінить її. Вона блукала вулицями, які манили своєю загадковістю, і відчувала, що всередині щось руйнується, народжуючи нові зірки й планети. Марта знала, яку силу мають слова, навіть невимовлені, лишень записані, але боялася знову осягнути їхню владу. Аж раптом — такий знайомий, рідний запах найсмачнішого, гіркуватого напою, кави… Марта опинилася в кав’ярні, гарній, затишній. Дівчина дозволила запаху заполонити її цілком, їй захотілося взяти папір і розповісти свою історію. Марта писала, не зупиняючись, тонула в своїх думках і мріях, лише зрідка відводила погляд на світло свічі, що стояла поряд. Потім завершила писати, вийшла з кав’ярні й побачила, як промені сонця відбивалися в усмішці маленького хлопчика, що стрімголов пролетів повз неї. Вона ще довго гуляла, слухаючи пісню вітру, осягаючи неосяжність цього старого добродія — Міста Лева.

Недавно Марта заприсяглася більше не слухати свого серця, а тут, уперше за останній час, відкрила свою душу й не боялася, що може боляче вжалитися, бо знала: сьогодні трапилося її маленьке диво — місто-казка відродило її здатність вірити. Вона зупинилася на мить і побачила усмішку старенького дядечка, який крокував їй назустріч. Він подивився дівчині в очі і, здалося, тепер знав про неї все. Запитав: «Дівчино, намагаєтеся відшукати своє серце? Чи зберегти знайдене?». Марта всміхнулася, але не змогла промовити ні слова. Старенький продовжив: «Не соромтеся говорити про почуття. Ви, молодь, занадто старанно намагаєтеся заховати найпотаємніше, не здогадуючись, що серце не сховаєш і не змусиш мовчати. Лише справжні почуття можуть допомогти відшукати істинне щастя. Непотрібно закривати душу від подарунків долі. Ви така юна, та чомусь мені здається, що ваше серце зробить правильний вибір. Щасти вам у пошуках себе!».