Відчиняю двері — назустріч одразу вибігає кицька і лащиться біля ніг, у кімнаті працює телевізор, я тихо заходжу, зазираю у вітальню: батьки дивляться кіно за чашкою чаю, сестра в себе, намагається витиснути приємні звуки з нашого старого фортепіано. Мене ніхто не помітив, тому швидко заходжу й лягаю мамі на коліна, чую радісні вигуки та теплі слова. Обійми, цілунки… Залишаючи у спокої фортепіано, до кімнати забігає сестра та щось весело щебече, а я, щаслива, лежу в мами на колінах, вона ніжно гладить мене по голові, відчуваю, як її сльози падають на моє волосся, і мама шепоче: «Пташенятко, нарешті ти вдома, все буде добре, все неодмінно буде добре, інакше ж ніяк»…

Повертаюся. Знову до своїх справ та обов’язків, в те місто. Але тепер все інакше. Я ОЖИЛА, я ЖИВУ. Біля витоків я зцілилася, набралася сил. Тепер не скнітиму, не перетворюватимуся на робота чи ляльку, а житиму! Так, так! Знайду прекрасне, воно тут є, його тут надзвичайно багато, знаю, не дарма ж колись вибрала це місто, однак воно відірвало від дому і тому втратило для мене свою красу. Усе буде добре, бо я знову бачу сенс, задля чого сюди приїхала і чому саме сюди. Тепер неодмінно знаходитиму час, щоб якомога частіше повертатися додому. Спогади мене врятували. Тепер я врятую для себе це місто, воно теж стане моїм, уже відчуваю. Ось-ось, зовсім скоро.

Волосся легкими хвилями розлітається довкола голови — кудись хоче втекти, — заплющую очі, сильний поштовх у груди, потяг під’їхав до станції, і я знову ступаю в нього. Крок у нове життя.

Понад усе на світі я люблю аромат кориці. Тонкий, терпкий, від нього по моїй спині біжать мільйони мурашок, примушуючи заплющувати очі, смакуючи, слухаючи, відчуваючи цей аромат усією шкірою. А ще більше я люблю каву з корицею. Звук тертки, об яку її натирають, аби насипати у філіжанку, наче скрипка, співає мелодію насолоди.

Так я собі думала, заховавшись у куточку за стійкою у затишній кав’ярні. Столиків тут усього три, і мій дуже вдало невидимий ні дівчині, яка варить каву, ні іншим відвідувачам, ні перехожим. Мені треба погодувати малого. А тут затишно. Хоча кави зараз я майже не п’ю, але сьогодні дозволю собі маленьку порцію, з корицею. Малюк тихенько сопе, у мене на руці, йому тепло й затишно. Біля мене пахне на весь світ корицею та кавою. І душу затоплює якесь неймовірне відчуття щастя. Такого просто не буває. Такого просто не буває… Вдячність — ця вдячність і є моїм щастям. Більше нічого не треба. Усе є. Дякую Тобі.

— Не може бути, — плакала я тоді, вперше запідозривши, що щось негаразд. — Мене не нудило, я нічого не відчувала, так не мало статися! У мене мільйони інших справ, планів! Як же тепер?

— Ніяк, — байдуже відповіла подруга. А їй що? Хіба це її життя летить шкереберть? — Усе одно вже нічого не вдієш, та й я тебе знаю, ти і не «вдіювала б». Попсихуєш, минеться. І взагалі, тобі не можна нервуватися. Кажуть, вони там усе чують!

— Я не можу не нервуватися! — ледь не кричала на подругу.

— Ну, то понервуйся, хоча я раджу тобі валер’янку й прийом лікаря.

Третя дитина! Тоді, коли, здається, нарешті трохи звільнилися руки зі старшими, коли вони виросли вже достатньо для того, щоби навіть на цілий день відпустити мене у справах, а іноді й залишитися в бабусі, спокійно читаючи книжки та розважаючи маленьку племінницю. Я так хотіла нарешті дістати свій наплічник і гайнути у гори з дітьми. Планувала влаштуватися на роботу, щойно й запропонували, а це і гроші й свобода робити те, що любиш. Третя дитина! А що скаже чоловік, думати було страшно. Він же ніколи не хотів третьої дитини.

У душу отруйними гадюками заповзали чорні думки. Думати їх було одночасно страшно й солодко. А що, якби. Та я точно знаю, що далі думок ці спокуси не підуть. Не зумію. Потроху відпускає. Що вже зміниш? А чоловіка, чоловіка відпущу, коли захоче, точніше, коли не захоче.

І дні попливли за днями. Нове життя десь там, де я його ще й не відчувала, зовсім не заважало. Ніжно-ніжно воно давало про себе знати сяючою усмішкою зранку, блискучим волоссям, солодким відчуттям майбутньої зустрічі. Та я мовчала. Ніхто не здогадувався. Не підозрював. Час дозволяв мені спокійно завершувати заплановані справи на найближчі півроку. Та одного дня довелося. Довго ховатися не виходить.

— Я вагітна, — просто як обухом довелося оглушити чоловіка одного вечора. — Ще ніхто не знає, не здогадується.

— Опа, — аж присів він. — І що?

— Нічого. Я знаю, що ти не чекав і не мав такого бажання, але от, сталося. Боялася тобі казати. Тепер кажу. Якщо хочеш, можеш іти, дам тобі розлучення.

— Здуріла? — Чоловік підпер голову рукою й уважно розглядав мене, як метелика під мікроскопом на зоологічному гуртку. Простягнув долоню, торкнувся лоба, наче міряє температуру. Задумливо мовив: — Жару нема. Точно здуріла.

— Ну, ти ж не хотів, — почервоніла я.

На цю фразу він лише плечима знизав.

— Давно?

— Чотири місяці.

— Ага, — сказав він і замовк.

І мовчав цілий вечір, ранок, пішов на роботу мовчки, повернувся мовчки. Усі мої думки, тіло, голос теж мовчали, стиснувшись від тієї тиші до розмірів сірникової коробки — бути непомітною, нечутною. Страшенно хотілося плакати. Чому він мовчить?

— От, знаєш, — раптом його хриплуватий із незвичної мовчанки голос роздер нашу тишу. — Знаєш, що найбільш прикро?

— Що? — винувато дивилася я на нього з-під лоба.

— Що ти мені не довіряєш. Стільки часу мовчала! Нема у тебе совісті!

— Я боялася!

— Ага. Боялася. Ніби я статист. Чи садист якийсь. Чотири місяці мовчить!

— Менше. Я сама пізно дізналася.

— Та яка різниця, скільки? Я останнім дізнаюся ТАКІ новини!

— Не останнім. Ще ніхто не знає. Ні мама, ні сестра, ніхто, тільки Віта. Вона знає, але нікому не каже.

— Віта знає, а чоловік не знає! Зла на тебе не вистачає! — з дитячою образою в голосі буркнув він. Та я вже бачила, буря закінчується, не почавшись. — У лікаря хоч була?

— Ні.

— Точно здуріла, — повторив діагноз коханий, зітхнув, спіймав мене за руку й притягнув в обійми. — Будемо лікувати.

Того вечора ми довго говорили. Так довго, як не говорили останніх років. десять. Планували майбутнє, розставляли подумки меблі у новому, більшому житлі, думали, що робитимемо. Я скорилася. Під аромат кориці з мого серця виповзали гадюки, а напруга останніх місяців розпрямлялася, відпускала, вистрелюючи спокоєм.

А ще через п’ять місяців народився він. Малюк. Наша третя дитина. Маленька радість і велике сонце. Ніжність. Наше Диво. Той, кого ми любимо.

Моя кава швидко закінчилася. Спогади відступили. Я знову опинилася у затишній кав’ярні. Солодкий запах кориці слабшав. Пора йти. Серце ще раз болісно стиснулося, коли я подивилася у спокійне личко сина. Нас чекають наші найкоханіші, найближчі.

Опівночі, сидячи у теплому кріслі з горням щойно завареного чаю перед монітором, я раптом гостро відчула, що зараз дуже хочу обіймів. Так-так, саме обіймів. Не поцілунків, не кохання, а просто теплих рук, які б ніжним колом обвили мої плечі, і я потонула б у тих руках, надійних і сильних. Хоча, здавалося б, нащо вони мені? На вулиці мороз, вітер, сніг, а тут, у моєму кубельці, добре, затишно. Навіть киця зручно вмостилася на моїх колінах.

Але… тебе нема. Ти зараз дуже далеко, напевно, теж думаєш про мене.

Обійми… обійми… Що це таке? Як їх пояснити? Коли дві руки надійно, ніжно, тепло й щиро, наче крильми, охоплюють тебе. А в полоні тих крил хочеться залишитися, там так хороше… Чи гаряче й сильно, із жагою пригортаючи до грудей, чи трепетно та ніжно, як найдорожче у світі, з удячністю та невимовною любов’ю стискаючи за плечі, підтримуючи й заспокоюючи.

Ще маленькою я дуже любила, коли мене брали на руки й притискали до грудей. Та що казати, хіба лише я? Усі хочуть обіймів. І це бажання супроводжує нас усе життя. Ми ж тільки народжуємося — і нас одразу обіймають, закутують, загортають, обгортають, зігріваючи й даючи захист. Так, саме захист, спокій і тепло дарують обійми, й саме цього ми так прагнемо…