— Це щось інше. А що в тебе було?

— Нічого страшного. Але треба було лежати. Я надто швидко росла, а харчування було недостатнє. Адже під час війни та й зараз же по війні всього було обмаль.

Я кивнув.

— А скільки ж ти лежала?

На якусь мить вона завагалася.

— Близько року…

— Це й справді дуже довго.

Я пильно подивився на неї.

— Це вже давно було. Але тоді це видавалося мені довгим, як ціле життя. Ти якось оце розказував мені в барі про твого друга Валентина. Що він по війні ніколи не забуває, яке це щастя — жити! І що це відчування зробило його байдужим до всього іншого.

— А ти добре це запам'ятала.

— Бо я це добре розумію. Я відтоді теж з цього радію… Я, здається, дуже легковажна.

— Легковажні тільки ті люди, що думають, ніби вони не такі.

— А я безперечно така. Я мало розуміюся на великих проблемах життя. Хіба тільки на чомусь гарному… Оцей бузок, наприклад, щасливить мене…

— Це не легковажність, це — філософія наших часів.

— У мене це не філософія. Я легковажна й поверхова

— Я — теж.

— Не так, як я. Ти говорив оце недавно щось про авантюризм. Я — справжня авантюристка.

— Так я й думав, — подав я репліку…

— Так, так. Мені треба б уже давно мати іншу квартиру, мати якусь спеціальність та заробляти гроші. А я все відкладаю. Мені заманулося пожити так, за власним вподобанням. Чи це раціонально, чи ні — байдуже. Ось я так і живу.

Я засміявся.

— А чого це ти так задерикувато про це говориш?

— Бо всі мені казали, що це аж надто легковажно, що мені треба було б заощаджувати ті невеликі гроші, що в мене є, і подбати про роботу, про певну посаду А мені забажалося жити весело й легко, жити вільно, робити, що захочу. Це було після того, як померла мати, після того, як я ото так довго хворіла.

— Є в тебе брати чи сестри? — запитав я.

Вона похитала головою.

— Та я б цього собі не міг і уявити, — сказав я.

— Ти згоден, що я діяла легковажно?

— Ні, мужньо.

Де там та мужність! Хіба я мужня? Мені часом таки добре бувало страшно. Як тому, що сидить у театрі не на своєму місці, а все ж не сходить з нього.

— Значить, ти й була мужня, — підтвердив я ще раз. — Мужність тільки там, де страх. Але до того ж це було й раціонально. Бо інакше ти б тільки збавила гроші. А так ти хоч щось та мала від них. Що саме ти вчинила?

— Та, власне кажучи, нічого. Жила отак для себе…

— Честь і слава! Це ж найліпше в світі!

Вона посміхнулась.

— Але тепер уже годі. Незабаром почну працювати.

— Де саме? Оце, може, з цього приводу й було твоє ділове побачення з Біндінгом?

— Так. З Біндінгом та з доктором Максом Матушайтом, директором фірми електрол та грамофонів. Потрібна продавщиця, що знає музику.

— Ну, — сказав я, — нічого кращого Біндінгу і не спаде на думку.

— Ні, було й краще, але я не схотіла…

— Та й я б не радив йому пропонувати тобі таке. Коли ти почнеш роботу?

— Першого серпня.

— Ну, то ще маємо час. Може, знайдемо й щось інше. В усякому разі, ми — твої клієнти, це я тобі гарантую.

— Хіба в тебе є грамофон?

— Ні, але ж, зрозуміла річ, негайно собі його придбаю. Щоправда, вся ця історія мені поки що не до вподоби.

— А я не від того. Адже я нічого путнього не вмію. А це все тепер значно простіше для мене, тепер, коли в мене є ти… Але, мабуть, не треба було тобі про це розповідати.

— Ні, ти завжди повинна мені розповідати все.

Якусь мить вона уважно дивилась на мене.

— Добре, Роббі.

Тоді, вставши, підійшла до якоїсь шафки.

— Знаєш, що тут у мене? Ром для тебе. Думаю, що непоганий ром…

Поставивши на стіл чарку, вона очікувально подивилась на мене.

— Ром добрий, це я відчуваю ще здаля. Але ж. Пат, чи не краще було б трохи заощаджувати, га? Щоб не треба було незабаром мати діло з грамофонами?

— Ні, — відповіла вона.

— Ну, то й добре, — сказав я.

Ром був розбавлений, це я помітив зразу ж по кольору. Крамар безперечно обдурив Пат. Я випив чарку.

— Першокласний ром, — похвалив я, — налий-но мені ще. Звідки він у тебе?

— З магазина ось тут на розі.

«Ага, — подумав я собі, — так і є: триклята гастрономічна крамничка». Я вирішив при нагоді зайти туди і поговорити з крамарем.

— Треба б мені тепер, мабуть, іти, Пат, га? — запитав я.

Вона глянула на мене.

— Ще ні…

Ми стояли біля вікна. Внизу спалахували вогні міста.

— Покажи-но мені твого спальню, — сказав я.

Вона відчинила двері і ввімкнула світло. Я зупинився на порозі і заглянув у кімнату. Різні думки шугали мені в голові.

— То це твоє ліжко, Пат… — сказав я нарешті.

Вона посміхнулася.

— А чиє ж воно може бути, Роббі?

— Та й справді!

Я підняв на неї погляд.

— А оце й телефон. Тепер я й це знаю… Ну, тепер піду. Прощай, Пат!

Вона стиснула мені скроні долонями. Було б чудово залишитися тепер тут, саме тепер, коли завечоріло, бути близько один до одного під м'якою, синьою ковдрою спальні… але щось мене стримувало. Це не була ніяковість або страх чи обережність, ні, це була просто надто велика ніжність, ніжність, сильніша за жагу…

— Прощай, Пат, — сказав я. — Гарно було в тебе. Краще, ніж ти, може, думаєш… А ром… і як це ти тільки за це подумала…

— Та це ж так просто…

— Для мене не просто. Бо я до такого не звик.

Знов пансіон пані Залевської. Я замислившись, сидів у своїй кімнаті. Не подобалось мені, що Пат має чимсь завдячувати Біндінгу. Врешті попрямував коридором до Ерни Беніг.

— Я до вас у серйозній справі, — почав я. — Як із попитом на жіночу роботу, Ерно?

— От тобі й на! — відповіла вона. — Що це ви з таким запитанням — наче сніг на голову? А втім, попит аж надто малий…

— Нічого не можна вдіяти? — запитав я.

— А в якій галузі?

— Ну, секретарка, помічниця тощо.

Вона махнула рукою:

— Сотні тисяч без роботи. Може, ваша дама вміє щось особливе?

— Вона має прекрасну зовнішність, — сказав я.

— Скільки слів? — спитала Ерна.

— Що!?

— Скільки слів вона записує за хвилину? На скількох мовах?

— Поняття не маю, — відповів я, — я думав так, для представництва…

— Любий мій хлопче, — заговорила Ерна, — все це я знаю напам'ять: дама з доброї родини, колись бачила кращі дні, змушена тепер… і так далі і тому подібне. Безнадійна справа, скажу вам одверто. Хіба що хтось зацікавиться з особливих причин і впхне її кудись. Ви ж добре розумієте, з яких саме причин. Але ж ви цього не схочете?

— Дивне запитання, — пробурмотів я.

— Не таке вже й дивне, як ви собі думаєте, — відказала Ерна гірким тоном, — буває по-всякому.

Мені спали на думку її стосунки з шефом.

— Але я дам вам пораду, — вела Ерна далі. — Постарайтеся заробити на двох. Це — найпростіший вихід. Одружіться!

— Непогано було б, — сказав я сміючись. — Хотів би я мати стільки довіри до самого себе…

Ерна якось дивно глянула на мене. Раптом попри всю свою жвавість вона наче постаріла, ніби зів'яла.

— От що я вам скажу, — заговорила вона знову. — Мені живеться добре, є в мене все, навіть і таке, що мені й непотрібне. Але повірте мені: якби прийшов один якийсь та схотів разом жити, отак насправді, по-чесному, я б кинула отут усенький цей мотлох і переїхала б з ним хоч би й на мансарду, коли 6 на те пішло. — Обличчя її знову стало таким, як і раніш. — Ну, Тоді про це — кожна людина буває часом сентиментальна. — Вона підморгнула мені крізь дим сигарети: — Здається, ви теж?

— Та де там, — вирвалося в мене.

— Ну, ну! — наполягала Ерна. — Саме коли цього не ждеш, аж воно тебе й зуспить…

— Мене — ні! — заперечував я.

До восьмої години я ще так-сяк витримав у своїй комірчині, аж тоді мені вже набридло сидіти на самоті, і я пішов до бару, щоб там когось зустріти.

Валентин був уже там.

— Сідай-но, — запросив він мене. — Чого вип'єш?