Ми сіли в сани.

— Хочете на канатну дорогу, чи поїдемо саньми нагору? — запитав візник.

— А далеко, якщо на санках?

— Півгодини їзди.

— Тоді на санках.

Візник цмокнув, і ми рушили. Дорога виходила за село, а потім зигзагами піднімалася вгору. Санаторій містився на висоті над селом. Це була витягнута біла будівля з довгими рядами вікон. Перед кожним вікном було по балкону. На даху під слабим вітром коливався прапор. Я сподівався побачити щось на взірець лікарні, але санаторій скидався, принаймні на першому поверсі, більше на готель. У вестибюлі палав камін, стояли невеличкі столики з чайним посудом на них.

Ми звернулися до канцелярії. Служник вніс наші речі, і якась літня дама заявила нам, що для Пат приготована палата № 79. Я спитав, чи можу я теж мати кімнату на кілька днів. Вона похитала головою:

— В санаторії — ні. Але у флігелі цілком можливо.

— А де флігель?

— Поруч.

— Гаразд, — погодився я, — тоді давайте мені кімнату там і звеліть віднести туди мій багаж.

Ми піднялися в безшумному ліфті на третій поверх. Нагорі, правда, більше було схоже на лікарню. Хоча й досить комфортабельну, але все ж лікарню. Білі коридори, білі двері, всюди все блищало склом, нікелем і чистотою. Нас зустріла старша сестра.

— Фройляйн Гольман?

— Так, — сказала Пат, — палата № 79, адже так?

Старша сестра кивнула, пішла попереду й відчинила двері.

— Оце ваша палата.

То була світла, середнього розміру кімната; в широке вікно світило вечірнє сонце. На столі стояв букет жовтих і червоних айстр, а за вікном розляглися осяяні сонцем засніжені простори, що, ніби велика, м'яка ковдра, обгортали село.

— Подобається тобі? — спитав я Пат.

Вона якусь мить дивилася на мене.

— Так… — сказала потім.

Служник приніс чемодани.

— Коли мені на огляд? — запитала Пат сестру.

— Завтра після сніданку. Вам краще сьогодні раніше лягти спати, щоб ви відпочили, як слід.

Пат скинула пальто і поклала на біле ліжко, над яким уже була прикріплена нова дошка для запису температури.

— А телефону тут, у кімнаті, нема? — спитав я.

— Ось тут є розетка, — сказала сестра. — Можна встановити апарат.

— Я повинна ще що-небудь?… — спитала Пат.

Сестра хитнула головою:

— Сьогодні нічого. Лише завтра після огляду все буде призначено. Лікар прийме вас о десятій годині. Я зайду за вами.

— Дякую, сестрице, — сказала Пат.

Сестра вийшла. Служник ще чекав біля дверей. Я дав йому на чай, і він теж пішов. В палаті стало незвичайно тихо. Пат стала біля вікна й дивилася вдалину. На фоні яскравого світла знадвору її голова вимальовувалась темним силуетом.

— Ти стомилась? — запитав я.

Вона обернулась:

— Ні.

— А з вигляду наче так, — сказав я.

— Це в мене втома іншого характеру, Роббі. Але на це у мене ще досить часу.

— Хочеш переодягнутися? — спитав я. — Чи, може, давай спершу на годинку спустимося вниз? Гадаю, краще нам спершу сходити вниз.

— Так, — погодилась вона, — це буде краще.

Ми з'їхали безшумним ліфтом униз і сіли за один з маленьких столиків у вестибюлі. Невдовзі туди прийшла Гельга Гутман із своїми друзями. Вони підсіли до нас. Гельга Гутман була збуджена і ніби занадто весела, але я був радий її присутності і тому, що Пат уже мала кілька знайомих. Адже завжди особливо важко пережити перший день.

Через тиждень я повернувся додому. Прямо з вокзалу пішов до майстерні. Коли підходив до двору, був уже вечір. У місті все ще йшов дощ, і мені здавалося, ніби відтоді, як ми виїхали з Пат, минув цілий рік.

Кестер і Ленц сиділи в бюро.

— Ти прибув саме вчас, — зустрів мене Готфрід.

— А що тут сталося? — спитав я.

— Дай йому спершу поріг переступити, — сказав Кестер.

Я підсів до них.

— Як там Пат? — запитав Отто.

— Добре. Наскільки це можливо в її стані. Але скажіть мені, нарешті, що тут сталося?

Йшлося про розбитий лімузин. Ми відремонтували його і два тижні тому здали. А вчора оце Кестер ходив, щоб одержати за нього гроші. Але тим часом власник машини збанкрутував, і його автомобіль разом з іншим майном мав піти на торг.

— Це ще не страшно, — сказав я. — Ми ж матимемо справу лише з страховою компанією.

— Та й ми так думали, — сухо пояснив Ленц. — Але, як виявилося, машина не застрахована.

— Прокляття! Це правда, Отто?

Кестер кивнув головою:

— Сам лише сьогодні про це довідався.

— А ми возилися з тим чудаком, як сестри милосердя, та ще й ув'язалися в бійку заради того мотлоху, — бурчав Ленц. — І все для того, щоб повиснути в повітрі з чотирма тисячами марок.

— Хто ж міг таке передбачити! — сказав я.

Ленц засміявся:

— Надто вже недоумкувате вийшло це в нас!

— Що ж ми тепер будемо робити, Отто? — запитав я.

— Я заявив наші претензії судовому виконавцеві. Але боюсь, що з цього мало що вийде.

— Доведеться нам закрити нашу лавочку — ось що вийде з цього, — мовив Готфрід. — Фінансове управління теж ладне здерти з нас шкіру за податки.

— Можливо, — погодився Кестер.

Ленц підвівся.

— Холоднокровність і витримка в скрутному становищі прикрашають солдата. — Він підійшов до шафи й дістав пляшку коньяку.

— З коньяком ми можемо виказати навіть героїчну витримку, — додав я. — Якщо не помиляюся, це в нас остання пляшка доброго коньяку.

— Героїчна витримка, хлопче, — дещо повчально заперечив Ленц, — це щось підхоже для важких часів. А ми живемо в безнадійний час. У такому стані єдиним пристойним виходом є лише гумор. — Він випив свою чарку. — От так, а тепер я сяду на нашу стару «Росінанту» і поїду, щоб заробити хоч який-небудь гріш.

Він пішов через темний двір, сів у таксі й поїхав. Ми з Кестером ще деякий час посиділи удвох.

— Не повезло, Отто, — мовив я. — Щось останнього часу нам страшенно не везе.

— Я вже звик не роздумувати більше, ніж на те є конча потреба, — відповів Кестер. — 3 мене й цього досить. Як там у горах?

— Коли б не та хвороба — рай земний. Сніг і сонце.

Він підняв голову.

— Сніг і сонце. Це звучить трохи неправдоподібно, га?

— Так. Дуже неправдоподібно. Там нагорі все неправдоподібне.

Кестер глянув на мене:

— Що ти робитимеш сьогодні ввечері?

Я знизав плечима:

— Спершу віднесу додому свій чемодан.

— А мені ще треба відлучитися на годину. Ти прийдеш потім у бар?

— Неодмінно, — сказав я. — Що ж мені ще робити?

Я поїхав на вокзал, одержав свій чемодан і привіз його додому. Двері відчинив якомога тихше, бо в мене не було ніякого бажання будь з ким говорити. Мені вдалося пройти, не потрапивши на очі пані Залевській. Якийсь час посидів у своїй кімнаті. На столі лежали листи і газети. У конвертах були проспекти, рекламні картки тощо. У мене ж бо нікого не було, хто писав би мені. «А тепер дехто буде», подумав я.

Через деякий час я встав, помився і переодягнувся. Чемодана розбирати не став; я хотів, щоб потім, коли прийду сам додому, у мене було що робити. До кімнати Пат я теж не зайшов, хоча й знав, що там ніхто не живе. Потихеньку прокрався коридором і полегшено зітхнув, коли вже був за дверима.

Зайшов до кафе «Інтернаціональ», щоб там чогось поїсти. Кельнер Алоїс привітав мене в дверях:

— О, таки знову завітали до нас?

— Так, — відповів я. — Зрештою, завжди рано чи пізно повертаєшся назад.

За великим столом сиділа Роза й інші дівчата. Вони майже всі зібралися там; саме був час між першим і другим виходом.

— Боже мій, Роберт! — вигукнула Роза. — Рідкий гість.

— Тільки не задавай зайвих запитань, — сказав я. — Досить того, що я знову тут.

— Як це? То ти тепер будеш приходити частіше?

— Можливо.

— Не приймай нічого близько до серця, — порадила вона, допитливо дивлячись на мене. — Все тече, все минає.

— Це правда, — погодився я. — Це найвірніша правда з усіх на світі.