На цей раз собачка теж лежав біля неї і, узрівши мене, загарчав. Пат підняла очі й побачила в дзеркалі мене. Вона усміхнулась, і мені здалося, що від того все на світі прояснилось. Я пройшов через кімнату, став позад неї на коліна і після всієї мерзоти минулого дня притулився губами до теплої, м'якої шкіри на її потилиці.

Пат підняла чорний берет:

— Я переробила його, любий мій. Чи він тобі тепер подобається?

— Чудовий капелюшок, — сказав я.

— Але ж ти зовсім не дивишся на нього! Я позаду обрізала край і приладнала його спереду.

— Я дуже добре його бачу, — сказав я, ховаючи обличчя в її волосся. — Це такий капелюшок, що паризькі кравці посиніли б від заздрощів, якби побачили його.

— Але ж, Роббі! — вона сміючись відштовхнула мене. — Ти ж не маєш ніякої уяви про нього. Чи ти взагалі коли-небудь бачиш, як я одягнена?

— Я бачу кожну дрібничку, — запевнив я, присівши близенько коло неї на підлогу, хоча трохи в тіні, щоб вона не помітила мого носа.

— Так. А в чому я була вчора ввечері?

— Вчора?… — Я подумав. І справді не міг пригадати.

— Я так і думала, мій любий! Та ти взагалі нічого не знаєш про мене.

— Правда, — признався я, — але саме це й прекрасно. Чим більше люди один одного знають, тим більше буває непорозумінь. І чим ближче вони знають одне одного, тим більше стають чужими. Подивись на сім'ю Гассе — вони все знають одне про одного, а остогидли одне одному більше, ніж чужі.

Вона наділа маленький чорний берет і подивилася в дзеркало.

— Те, що ти говориш, вірно лише наполовину, Роббі.

— Це можна сказати про вояку істину, — відповів я. — Далі ми не просунемось ніколи. На те ми люди. І ми робимо досить багато дурниць зі своїми напівістинами. Якби ми їх знали цілком, життя взагалі було б неможливим.

Пат скинула берет і кудись-то його відклала. Потім обернулася до мене. При цьому вона побачила мого носа.

— А це що? — злякано спитала вона.

— Нічого страшного. Це тільки зовні так здається. Працював під машиною, і щось упало мені на ніс.

Вона недовірливо глянула на мене.

— Хто знає, де ти знову був! Ти ж ніколи нічого не розповідаєш мені. Я знаю про тебе так само мало, як і ти про мене.

— То це ж іще краще, — сказав я.

Вона принесла полоскальницю з водою, хустку і зробила мені компрес. Потім знову оглянула мене:

— Так виглядає, ніби тебе вдарили. Шия у тебе теж подряпана. Ти, мабуть, вскочив у якусь пригоду, любий мій.

— Найважливіша пригода сьогодні в мене ще попереду, — сказав я.

Вона здивовано підняла очі:

Ще, і так пізно, Роббі? Що ти ще задумав?

— Лишаюсь тут! — відповів я, відкинув компрес і пригорнув її. — Лишаюсь тут з тобою на ввесь вечір!

Серпень був теплий, безхмарний, і в вересні теж погода була майже як улітку; проте з кінця вересня почалися дощі, хмари цілими днями висіли низько над містом, капало з дахів, почалися бурі, і коли я одного недільного ранку прокинувся й підійшов до вікна, то побачив у зелені дерев на цвинтарі сірчаножовті плями і перші голі гілки.

Якийсь час я стояв біля вікна. Всі ці місяці після нашого повернення з моря у мене було якесь дивне відчуття: весь час, кожну годину я знав, що восени Пат має поїхати від мене, але знав це так, як знаєш усе в житті: що роки минають, люди старішають і що вічно жити неможливо. Дійсність була сильніша від дум, вона завжди відтісняла їх на задній план, і поки Пат була зі мною, а дерева стояли в пишному вбранні, такі поняття, як осінь, від'їзд і розлука, означали не більше, ніж бліді тіні на обрії, завдяки яким ще сильніше відчувалося щастя нашої близькості, нашого сумісного життя.

Я дивився з вікна на мокрий, залитий дощем цвинтар, на могильні плити, вкриті брудним, коричньовим листом. Туман, наче якийсь блідий звір, висотав за ніч в зелений сік із листя дерев; воно висіло на гілках блякле й немічне, кожен порив вітру зривав усе нові й нові листочки і гнав поперед себе. І раптом я вперше відчув, ніби гострий, різкий біль, що вже скоро розлука, що вона ставала дійсністю, як осінь, що надворі прокрадалась крізь верховіття, лишаючи по собі жовтий слід.

Я прислухався до суміжної кімнати. Пат іще спала. Я підійшов до дверей і зупинився на секунду. Вона спала спокійно і не кашляла. На мить мене заполонила раптова надія — я уявив собі, що сьогодні або завтра чи ближчими днями Жафе подзвонить мені і скаже, що їй немає потреби їхати… але потім пригадав ті ночі, коли чув тихе шарудіння в її грудях, оте рівномірне, приглушене хрипіння, яке то наближалось, то віддалялось, ніби далекий шум тоненької пилки, -і надія погасла так само швидко, як і спалахнула.

Я повернувся до вікна і знову втупив очі в дощ за вікном. Потім сів за письмовий стіл і почав лічити свої гроші. Хотів підрахувати, на який час їх вистачить для Пат, але мені при цьому стало так боляче, що я знову вкинув їх у шухляду.

Я глянув на годинник. Було біля семи. У мене буде щонайменше дві години часу, поки прокинеться Пат, Я швиденько одягнувся, щоб виїхати попрацювати на, таксі. Це було краще, ніж лишатися в кімнаті наодинці з своїми думками.

Зайшов до майстерні, взяв наш візок і помаленьку поїхав вулицями. Перехожих було мало. В промислових кварталах стояли довгими рядами робітничі казарми — обдерті і занедбані, старі, сумні, ніби повії під дощем. Їхні фасади були облуплені й брудні, похмурі вікна безрадісно блимали назустріч ранку, а на потрісканій штукатурці, стін виднілось багато глибоких, сіро-жовтих дірок-так, наче її роз'їло наривами.

Перетнувши стару частину міста, я під'їхав до собору. Перед невеличкою хвірточкою зупинився і виліз з машини. Крізь важкі дубові двері, наче здалеку, долинали звуки органа. Саме був час ранкової меси, і по тому, що грав орган, я зрозумів: щойно почалося офірування, отже мало пройти щонайменше двадцять хвилин, поки скінчиться меса і почнуть виходити люди.

Я пройшов у церковний сад. Він тонув у сірій імлі. Трояндові кущі понуро схилилися під дощем, але на більшості з них ще були квіти. Мій плащ був досить широкий, і я добре міг сховати під нього зрізані гілки. Хоч була неділя, проте ніхто не пройшов мимо, і я без зайвих турбот відніс перший оберемок троянд у машину. Потім знову пішов у сад, щоб нарізати ще один. Тільки-но я це зробив і сховав букет під плащ, як у критому ході почулися кроки. Я притиснув ліктем квіти і зупинився ніби для молитви, перед зображенням одного з етапів хресного шляху.

Кроки наблизились, але далі не пішли… Хтось зупинився позаду. Мене кинуло в жар. Я побожно підняв очі на образ, перехрестився й, не кваплячись, пішов далі, до другого образа, що був неподалік від критого ходу.

Кроки послідували за мною і знов завмерли. Я розгубився: що мені робити? Зразу ж іти далі не можна було, я мусив лишитися на місці принаймні стільки часу, щоб десять разів проказати «Радуйся, діво» і один раз «Отче наш», інакше я б у ту ж мить зрадив себе. Лишившись на місці, я обережно і в той же час осудливо (мене ж бо потурбували під час молитви) зирнув убік, щоб пересвідчитися, що там скоїлось.

Побачивши привітне, округле обличчя пастора, я полегшено зітхнув. Знаючи, що за молитвою він мене не потурбує, я вже вважав себе врятованим. Аж раптом помітив, що — на своє нещастя — зупинився перед останньою сценою хресного шляху. Якщо навіть я молився б ще вдвоє повільніше, через кілька хвилин мусив би скінчити, а цього, як видно, і чекав пастор. Зволікати справу не мало ніякого сенсу. З байдужим виглядом я спокійно попрямував до виходу.

— Доброго ранку, — привітався пастор. — Слава Ісусу!…

— На віки слава, амінь! — відповів я згідно з формулою католицької церкви.

— Рідко трапляється тепер, щоб хтось у такий ранній час приходив сюди, — сказав він привітно, дивлячись на мене своїми ясними, як у дитини, голубими очима.

Я щось пробурмотів у відповідь.

— На жаль, це стало рідкістю, — додав він сумовито. — Особливо чоловіки — їх тепер ніколи не видно за молитвою в цьому місці. Ви просто порадували мене, і тому я заговорив з вами. У вас, напевно, якесь особливе прохання до Всевишнього, якщо ви так рано прийшли і в таку погоду…