— Ми, правда, підемо кудись, Роббі? — поворухнулися її губи на моєму обличчі.

— Та ще й усі разом, — відповів я. — Кестер і Ленц теж. «Карл» уже чекає нас біля входу.

— А Біллі?

— Біллі, звичайно, поїде з нами. Куди ж нам інакше дівати рештки вечері! Чи ти вже повечеряла?

— Ні, ще ні. Я чекала тебе.

— Але ж ти не повинна чекати мене. Ніколи. Це просто жахливо — чекати когось.

Вона похитала головою:

— Ти цього не розумієш, Роббі. Жахливо тоді, коли не маєш чого чекати.

Вона ввімкнула світло біля дзеркала:

— А тепер я мушу починати одягатись, інакше не встигну. Ти теж підеш одягатись?

— Пізніше, — відповів я. — Мені недовго. Дозволь мені ще трохи лишитись тут.

Я покликав до себе собачку й сів у крісло біля вікна. Я любив сидіти отак тихенько і дивитись, як Пат одягається. Ніколи я так не відчував таємниці цього одвічно чужого, жіночого, як тоді, коли вона безмовно вешталася туди» й сюди перед дзеркалом, задумливо приміряла ту чи іншу одежину, цілком занурившись у свої думки, підсвідоме віддаючись чуттям своєї статі. Мені важко було уявити, щоб жінка пащекувала й сміялася, одягаючись, — а коли вона так робить, тоді їй бракує таємничості і тієї ніколи не вловимої і незбагненної чарівності.

Я любив м'які, еластичні рухи Пат перед дзеркалом; для мене було насолодою дивитись, як вона одним рухом легко поправляла зачіску або обережно й тонко, ніби стрілою, проводила штифтом по бровах. У ту мить вона скидалася на сарну, і на гнучку пантеру, і дещо на амазонку перед боєм. Вона забувала все навколо, її обличчя, серйозне і зібране, на мить спокійно й уважно затримувалось перед відображенням у дзеркалі, і коли обидва образи сходилися докупи, здавалося, ніби то вже не було відображення в дзеркалі, ніби дві жінки — одна з сучасності, друга з присмерку минулих тисячоліть — сміливо й допитливо дивляться одна одній в очі одвічним, зрозумілим для обох поглядом.

У кімнату з кладовища війнуло свіжим вечірнім подихом. Я сидів мовчки, однак я нічого не забув із того, про що довідався перед вечором, я все пам'ятав, — але коли отак дивився на Пат, то відчував, як гнітючий сум, що каменем лежав у мене на душі, знову і знову заливали хвилі буйної надії, як він перетворювався в надію і змішувався з нею, одне переходило в інше — сум, надія, вітер, вечір і дівчина-красуня між блискучими дзеркалами й свічниками… На якусь мить мене охопило дивне почуття, наче тільки це й є справжнє життя в його найглибшому розумінні, а може, навіть і щастя: кохання з такою глибокою тугою, страхом за майбутнє і мовчазним усвідомленням небезпеки.

Я стояв на стоянці й чекав. Під'їхав на своїй машині Густав і став за мною.

— Ну, як твій цуцик, Роберте? — спитав він.

— Живе, як у бога за пазухою, — відповів я.

— А ти?

Я невдоволено махнув рукою:

— Теж непогано жив би, якби більше заробляв. Уяви собі — за сьогодні дві ходки по п'ятдесят пфенігів.

Густав кивнув головою:

— Дедалі гірше й гірше. І так всюди. До чого ми тільки доживемося отак?!.

— А тут іще так потрібні гроші! — сказав я. — Саме тепер! Багато треба грошей.

Густав почухав підборіддя:

— Багато грошей!… — Потім поглянув на мене. — Чесним шляхом ніхто не розбагатіє, Роберте. Можна лише спекуляцією. А якби спробувати на тоталізаторі? Сьогодні скачки. Я знаю там одну першокласну лавочку. Недавно поставив на Аїду і заробив у двадцять вісім разів більше.

— Що ж, мені однаково. Головне, щоб був якийсь шанс.

— А ти вже коли-небудь пробував?

— Ні.

— Тоді в тебе дитяча рука! Такою рукою можна ризикнути. — Він глянув на годинник. — Ну що — поїдем? Якраз устигнемо.

— Гаразд! — Після операції з собакою я проникся великим довір'ям до Густава.

Лавочка займала досить просторе приміщення. Праворуч торгували тютюновими виробами, ліворуч містився тоталізатор. Вітрина вся була завішена зеленими й рожевими спортивними газетами та надрукованими на машинці об'явами про скачки. Вздовж однієї стіни стояв довгий пульт з кількома письмовими приборами. За ним моталося три чоловіки. Один щось кричав у телефон, другий бігав сюди й туди з якимись аркушиками паперу в руках, а третій, зсунувши котелок аж на потилицю, з товстою, чорною бразільською сигарою в зубах, без піджака, засукавши рукава, сидів за пультом і записував ставки. Сорочка на ньому була густофіолетового кольору.

На моє здивування, там було досить людно. Переважали люди нижчого прошарку — ремісники, робітники, дрібні чиновники, кілька повій і сутенерів. Біля самих дверей нас зупинив якийсь чоловік у брудних сірих гамашах, сірому береті і в сірому сюртуці.

— Фон-Білінг. Ризикнем, панове? Певний виграш!

— Як пальцем у небо, — відповів Густав, раптом зовсім преобразившись.

— Всього п'ятдесят пфенігів, — наполягав Білінг. — Я особисто знаю тренера. Здавна… — додав він, помітивши мій зацікавлений погляд.

Густав уже студіював списки учасників.

— Коли вийде бюлетень «Отей»? [1] — гукнув він до стойки.

— О п'ятій, — квакнув помічник.

— Філомена — славна кобила, — бурмотів Густав. — Чудова коняка для далекого забігу. — Він уже потів від хвилювання. Раптом спитав: — Що на черзі?

— Гоппегартен [2], — відповів хтось поруч.

Густав продовжував вивчати списки.

— Для початку ми поставимо кожен по дві монети на Трістана, цей переможе, — пояснив він мені.

— А ти хоч якусь уяву маєш про нього? — запитав я.

— Уяву? — перепитав Густав. — Я знаю кожен кінський копит.

— І все ж ставите на Трістана? — поцікавився хтось поруч. — Старанна Лізхен, чоловіче, єдиний шанс! Я особисто знаю Джонні Бернса.

— А я сам — власник стайні Старанної Лізхен, — відрубав йому Густав. — Я знаю ще краще!

Він сказав чоловікові за пультом наші ставки. Одержавши свої квитанції, ми сіли ближче до буфету, де стояло кілька столиків із стільцями. Навколо нас шуміло — які тільки клички не називались! Двоє робітників дискутували про скачки в Ніцці, два поштарі вивчали інформацію про парі в Парижі, а один кучер вихвалявся, що він був колись наїзником на рисаках. Лише один товстун, у якого волосся стирчало, як у їжака, сидів байдужий за столиком і поглинав бутерброди. Двоє інших, прихилившись до стіни, пожадливо дивилися на нього. Кожен з них тримав у руці по квитку, але їхні обличчя були такі запалі, ніби вони три дні не їли.

Пронизливо задзвенів телефон. Всі насторожили вуха. Служник викрикував клички. Про Трістана ніде нічого не було чути.

— Чорт забери! — вилаявся Густав, почервонівши по самі вуха. — Соломон переміг. Хто міг таке подумати, може ви? — роздратовано звернувся він до поклонника Старанної Лізхен.

— Але ж і ваш був серед тих, що «потім прийшли…»

Між нами ніби з землі виріс фон-Білінг.

— Панове, якби ви послухали мене, я назвав би вам Соломона! Якщо хочете до наступного забігу…

Густав зовсім не слухав його. Він уже заспокоївся і встряв у розмову з поклонником Старанної Лізхен як знавець із знавцем.

— Ви хоч трохи розбираєтеся в конях? — запитав мене Білінг.

— Аністілечки, — признався я.

— Тоді ставте! Ставте! Але тільки сьогодні, — додав він пошепки, — і більше ніколи. Послухайте мене. Ставте… все одно — на Короля Ліра чи на Срібну Міль… хай навіть на L'heure bleue [3]. Я нічого не хочу заробити на вас. Лише дасте мені що-небудь, коли виграєте.

Від ігорного азарту у нього тряслося підборіддя. Я знав правило ще з гри в покер: початківці часто виграють.

— Ну, добре, — сказав я, — на що ж ставити?

— На що хочете… на що хочете…

— L'heure bleue звучить непогано, — сказав я, — так тому й бути: десять марок на L'heure bleue!

— Ти з глузду з'їхав? — накинувся на мене Густав.