— Он як? — вирвалося в мене.

Він захихикав. Я заткнув йому пельку цілою купою устриць. Але мені не виходило з голови те, що він допіру сказав. Мене злостило, що я цим цікавлюсь. Злостило, що воно для мене щось значить. Злостило, що я не вдарив кулаком по столу. А десь у глибині я відчував холодне бажання зруйнувати щось у собі, не в інших, а в самому собі.

Лисоголовий забелькотів щось і зник. Я залишився.

Раптом відчув на своїй руці чиїсь міцні тверді груди. Це була одна з жінок, яких привів Бройєр. Вона сіла і присунулася близенько до мене. Її косуваті, сірозелені очі поволі обмацували мене. Погляд їх був такий, що після нього вже не було чого говорити — треба було лише діяти.

— Як це дивно, що ви можете стільки випити, — сказала вона через деякий час.

Я мовчав. Вона простягла руку до моєї чарки. Рука її скидалася на ящірку — іскрилася своїми оздобами, була суха й жилава. Рухалася вона повільно, ніби підповзала. Я знав, чим це пахне. «З тобою я впораюся враз», подумав я собі. «Ти мене недооцінюєш, бо бачиш, що мене роззлостили. Але помиляєшся! З жінками я вже якось та впораюсь, от з любов'ю не можу собі дати ради… Нездійсненне завжди завдає мені суму».

Жінка почала щось говорити. Голос у неї був крихкий, ніби зі скла. Я помітив, що Пат поглядала на нас. Але мене це не хвилювало. Не хвилювала мене й жінка, що сиділа біля мене. Я відчував, ніби лечу по якійсь рівній трубі кудись у безодню.

Бройєр і його компанія були тут ні при чому. Навіть і Пат була ні при чому. Справа була в жорстокій таємниці: дійсність збуджує прагнення, але ніколи не може їх задовольнити; кохання починається в одній людині, але не кінчається на ній; все може змішатись: людина, кохання, щастя, життя — і всього цього завжди замало — аж жах бере, і чим більше цього собі уявляєш, тим менше його стає.

Крадькома я позирав на Пат. Ось вона проходить у своєму сріблястому платті, молода й прекрасна, світлий вогник життя, я люблю її і тільки скажу: іди сюди — вона прийде, ніщо не стане нам на перешкоді, ми можемо стати такі близькі, як тільки можуть взагалі бути близькі люди… Та дарма — все часом у якийсь загадковий спосіб укривається тінню, я не міг видобути дівчину з цієї сукупності речей, не міг вирвати її з кола реального існування, яке було над нами і в нас, яке нав'язувало нам свої закони, своє дихання і смерть, сумнівний блиск сучасного, яке невпинно точиться кудись у ніщо, мінливу ілюзію почуття, яке опановує, щоб знову втратити…

І ніколи цього не спиниш, ніколи! Ніколи не розірвеш дзвінкого ланцюжка часу, ніколи невсипущість не стане сном, шукання — спокоєм, падіння — зупинкою. Навіть випадково я не зміг одірвати її од її минулого, од того, що було до нашого знайомства, від тисяч думок, спогадів, від того, що сформувало її, коли мене ще не було коло неї, навіть від компанії оцих людей я не зміг би її одірвати…

Коло мене своїм крихким голосом говорила жінка. Вона шукала собі компаньйона на ніч, шматка чужого життя, щоб підстьобнути себе, щоб забути себе, а разом і ту болісну, але й ясну істину, що ніколи нема нічого сталого — ні мене, ні тебе, ні, тим більше — нас! Хіба вона, по суті, не шукала того самого, що й я? Компаньйона, щоб забути самотність життя, товариша, щоб здолати безглуздість існування?

— Ходімо назад до столу, — звернувся я до неї. — Те, чого ви хочете, — безнадійна справа, те, чого хочу я, — теж.

Якусь мить вона дивилась на мене. Тоді відкинула голову назад і розреготалась.

Ми побували ще в кількох ресторанах та кафе. Бройєр розпалився, розбалакався, був в ударі. Пат притихла. Вона ні про що мене не питала, нічого мені не дорікала, не намагалася щось там пояснити, вона просто була ось тут. Часом вона танцювала, і тоді здавалось, ніби крізь натовп маріонеток і карикатур лине тихий, прекрасний, вузенький кораблик; часом вона мені всміхалася.

Дрімотність нічних ресторанів своїми сірожовтими руками накладала відбиток на стіни й обличчя. Здавалося, що музика грає десь під скляним катафалком. Лисоголовий пив каву. Жінка з руками ящірки втупила кудись свій погляд, сиділа мовчки. Бройєр купив у якоїсь стомленої квіткарки троянди і роздав їх Пат і обом жінкам. На напіврозкритих бутонах, наче перлини, дрижали маленькі, чисті крапельки води.

— Потанцюємо ж тепер і з тобою, — звернулася до мене Пат.

— Ні, — відповів я, думаючи про всі ті руки, які торкалися її сьогодні, — ні, — повторив я, почуваючи себе дещо смішним і нещасним.

— Та потанцюємо ж, — наполягала вона, очі її потемнішали.

— Ні, — знову відказав я, — ні, Пат…

Нарешті зібралися йти.

— Я завезу вас додому, — звернувся до мене Бройєр.

— Добре.

У машині Бройєра була ковдра; він поклав її Пат на коліна. Вона раптом стала бліда й стомлена. Жінка, що була сиділа зі мною біля стойки, прощаючись, втулила мені в руку записку. Я удав, ніби нічого не помітив, і сів у машину. Дорогою я виглядав у вікно. Пат сиділа в куточку не ворухнувшись. Я навіть не чув її віддиху. Бройєр поїхав спершу до неї. Він, очевидно, добре знав, де вона живе. Приїхали. Пат вийшла, Бройєр поцілував їй руку.

— На добраніч! — сказав я Пат, навіть не глянувши на неї.

— Де вас висадити? — запитав мене Бройєр.

— На найближчому розі, — відповів я.

— Я охоче підвезу вас додому, — сказав він дещо поквапливо і надто ввічливо.

Він чи не хотів мені перешкодити повернутися назад, до Пат. Я розмірковував, чи не дати йому доброго ляпаса. Але він був мені надто байдужий.

— Добре, тоді підвезіть мене до бару «Фредді», — сказав я.

— Хіба під цей час ви ще зможете туди увійти?

— Дуже мило з вашого боку, що ви так за мене дбаєте, — відповів я, — але будьте певні: я ще всюди зможу увійти!

Я сказав оце, та й стало мені його шкода. Він же безперечно вважав, що цілий вечір був на висоті. А такі уявлення не слід розвіювати.

Я розпрощався з ним привітніше, ніж з Пат.

У барі ще було досить людно. Ленц і Фердінанд Грау грали в покер з конфекціонером Больвісом та кількома іншими.

— Підсаджуйся, — сказав Готфрід, — сьогодні покерна погода.

— Ні, не хочу, — відповів я.

— Глянь ось на це, — сказав він, показуючи на купу кредиток. — Без обману! Масть сама в руки пливе!

— Гаразд, — погодився я, — давай.

Я з двома королями змусив спасувати аж чотирьох гравців.

— Ого! — зауважив я. — Та сьогодні тут, здається, ще й шулерська погода!…

— Вона завжди така, — відповів Фердінанд і передав мені сигарету.

Мені не хотілося засиджуватися. Але тепер я відчув уже деякий грунт під ногами. На душі в мене було не дуже-то добре, але ж тут я почував себе, як удома.

— Постав-но мені сюди півпляшки рому, — гукнув я Фредові.

— Долий портвейну, — сказав Ленц.

— Ні, — відказав я. — Не маю часу на експерименти. Хочу упитися.

— Тоді пий солодкі лікери. Посварився?

— Дурниці…

— Не кажи так, дитинко. Не плети дурниць своєму старому татові Ленцу, що добре обізнаний з усіма закутками людського серця. Скажи «так» і пий.

— З жінкою посваритися не можна. Можна щонайбільше на неї злоститись.

— Це надто тонкі нюанси для трьох годин ночі. А я, між іншим, сварився з кожною. Коли вже не сваришся, то, значить, скоро всьому край.

— Добре, — відповів я, — хто здає?

— Ти, — відказав Фердінанд Грау. — Здається, чи не захопила тебе, Роббі, світова скорбота. Плюнь на це діло! Життя барвисте, але недосконале. До речі, ти попри всю твою світову скорботу чудово граєш. Два королі… — це ж нахабство!

— Якось я бачив партію, — кинув Фред з-поза стойки, — там проти двох королів поставили сім тисяч франків.

— Швейцарських чи французьких? — запитав Ленц.

— Швейцарських.

— Твоє щастя. З французькими ти б не посмів перервати гру…

Ми грали ще з годину. Я виграв досить багато. Больвіс увесь час програвав. Я пив, але не п'янів, тільки голова розболілась. Зелений змій не з'являвся перед очі…