— Розумію.

— Щонайменше штраф, звичайно, — вела вона далі. — Люди можуть бути такими бездушними, коли йдеться про якусь безневинну невеличку контрабанду.

— Ніхто не довідається, якщо ви самі про це не скажете. — І раптом мене вразила думка: — Хіба що ви вже сказали, що купили її.

— Ні, любий, нікому, оскільки я подумала, що краще вдавати, ніби ця картина у мене вже не один рік і, звичайно, я навіть не вішала її на стіну, бо одне кілечко вже теліпалося, і я подумала, що картина може впасти і пошкодитися, але так і не могла вирішити, кого попросити, щоб закріпив його. — Вона замовкла, смакуючи креветковий коктейль. — Ви, мабуть, думаєте, яка я дурна, любий, але мені здається, що я побоювалася викриття; почуття провини, як такого, у мене не було. Я все-таки не розумію, чому ми повинні платити цей чортів податок, тож я не вішала її, а заховала.

— Заховали? Загорнутою?

— Авжеж, любий, більш-менш загорнула. Звичайно, я відкрила її, коли повернулася додому, і побачила, що кілечко відірвалося разом з мотузкою. Тоді загорнула її знову, доки вирішу, що робити.

Мене це потішило.

— І де ви її сховали?

Вона засміялася.

— Не дуже далеко, любий. Я тільки зробила так, щоб люди не питали про неї, авжеж, я засунула її за радіатор у кімнаті, і не дивіться так перелякано, любий, центральне опалення не працювало.

Цілий наступний день я малював будинок. Ніхто так і не прийшов, ні Д. Дж., ні хтось інший. У паузах між сеансами я за власною ініціативою шукав скарби Мейзі. Я знайшов багато уламків, які можна було розпізнати: залишки металевих ліжок, кухонних машин, радіаторів — усе покручене і погнуте не тільки від вогню, а й від ваги будівлі, що завалилася. Уламки важких кроков чорніли у товстому шарі попелу, а все інше згоріло дощенту.

З усіх описаних Мейзі речей я знайшов залізну брамку зі старого будинку леді Тіт, що відділяла хол від вітальні. Леді Тіт нізащо не впізнала б її.

Не було мідних каструль, котрі мали б витримати жар. Ні камінового металевого екрана. Ні мармурового столу. Ні старовинних списів.

Ні, звичайно, Маннінгза. Коли я прибув до «Біч-готелю» о п'ятій годині, навіть не змивши фарби з рук, Мейзі вже чекала на мене у холі. Але це була не та привітна, бадьора Мейзі, котру я знав, а войовнича жінка, вся сповнена гніву.

— Я чекаю на вас, — сказала вона, окинувши мене несамовитим поглядом.

Я не міг збагнути, чим я образив її.

— Що сталося? — запитав я.

— Бар зачинено, — сказала вона, — ходімо до мого номера. Захопіть із собою всі свої речі. Мене всю аж розпирає від злості.

Це було помітно по ній, особливо у ліфті. Червоні плями різко проступали на її обличчі. Її біляве волосся, завжди ретельно полаковане, тепер було скуйовджене. Вперше за весь час нашого знайомства вона не нафарбувала губ.

Мейзі рвучко відчинила двері свого номера. Я увійшов слідом за нею і зачинив двері.

— Ви ніколи й не повірите, — з притиском сказала вона, повертаючи до мене обличчя у всьому блискові свого гніву. — У мене тут півдня сиділа поліція, а з полудня — страхагенти. І ви знаєте, що вони кажуть?

«О Мейзі, — зітхнув я подумки, — цього слід було сподіватися».

— Ви за кого мене маєте? — запитала я їх, — не вгавала Мейзі. — Я не тямилася з люті. Вони наважилися сказати мені в очі, ніби я продала всі свої скарби і застрахувала будинок на більшу суму, ніж він коштував. А я їм своєї: якщо страховка і була трохи вища, то це робилося з урахуванням інфляції, та й самі страхагенти порадили мені записати більшу суму, і я була задоволена, що скористалася з їхньої поради, та от містер Легланд сказав, що вони не можуть виплатити страховки, доки не закінчиться розслідування, яке він, здається, і не збирається закінчувати. У нього немає співчуття до мене як потерпілої.

Мейзі помовчала, щоб зібратися з силами. Вона аж тремтіла від почуттів, що переповнювали її.

— Моя гідність була принижена, і я трохи накричала на них зі злості. На грубощі їх ніхто не вповноважував, тим більше — вважати мене кримінальним злочинцем. Та й яке вони, зрештою, мають право казати мені «Вгамуйте свої нерви», коли це саме через них і через їхні витребеньки я кричала на них не своїм голосом.

«Мабуть, це була справжня сутичка, — подумав я. — Хотілося б знати, в якому стані поліція і Д. Дж. відступили з бойовища».

— Вони торочать, що це підпал, а я сказала, чому вони тільки тепер так вирішили, а раніше дотримувалися іншої думки; виявляється, через те, що цей Легланд не спромігся розшукати у попелі мої скарби чи хоча б їхні сліди. І вони сказали мені, що навіть якщо я й не продала речі ще раніше, то я вмовилася, щоб їх украли і спалили будинок у той час, коли я була у Бетті, і далі в тому ж дусі, ще й запитували, кому я заплатила за цю роботу; тим-то я дедалі більше розлючувалася, і якби мені трапилося щось під гарячу руку, то я пожбурила б у них.

— Вам зараз потрібне одне — випити міцного джину.

— Я сказала їм, що вони повинні дізнатися, хто це зробив, замість цькувати таку, безпорадну жінку, як я, і що більше я думала про злодія, котрий входить у мій дім і краде мої скарби, а тоді підло розводить вогонь, щоб замести сліди, то лютішою я ставала. Тим більше у присутності цих бовдурів, — нездатних бачити далі свого носа.

Я слухав її гнівну сповідь і думав, що гнів її, звичайно, непідробний, але вона явно намагається розпалити себе, коли бачить, що її обурення ось-ось може згаснути. В усякому разі, здавалося, вона чомусь відчувала потребу постійно перебувати у стані скривдженої цноти.

Цікаво, чому? І тільки-но на якусь мить припинився потік гарячої лави, я сказав:

— Сподіваюсь, про Маннінгза ви не прохопилися?

Червоні плями на її щоках аж спалахнули.

— Я ще не схибнулася, — сказала вона уїдливо. — Якби я сказала про це, вони б напевне взяли під сумнів решту моїх слів.

— Люди кажуть, — промовив я обережно, — що злодій найбільше шаліє тоді, коли його звинувачують у тому, чого він не зробив.

Якусь мить здавалося, що зараз я стану мішенню її ненависті, коли вона дивилася на мене гнівними очима, але раптом її осяяло, і вона відчула гумор моїх слів. Складки біля рота-розгладилися, погляд пом'якшав і прояснився, а через секунду-другу вона журливо всміхнулася.

— Так, любий, коли я над цим замислююся, мені здається, що ви маєте рацію.

Усміх повільно перейшов у хихикання.

— Ну що, вип'ємо джину?

Маленькі виверження вулкана тривали далі, коли ми пили джин і коли потім обідали, але вулкан уже не вивергав лаву, а тільки жеврів.

— А ви зовсім не здивувалися, любий, коли я сказала, що поліція думає про мене, — кинула вона на мене гострий погляд, тримаючи в руках чашку з кавою. Очі сторожкі й запитливі.

— Розумієте, щось дуже схоже спіткало і мого кузена. Надто схоже: в багатьох моментах. Якби ми вмовилися про зустріч, то я хотів би, щоб ми поговорили всі разом.

— Але навіщо, любий?

Я пояснив. Цього разу вона вже гнівалася не так за себе, як за Дональда.

— Який жах! На тлі його страждань ви, мабуть, мене вважаєте страшенною егоїсткою.

— Я зовсім так не вважаю. Далебі, Мейзі. Я думаю, що ви гарна акторка.

Вона подивилася приязно і грайливо. На мить я уявив собі, якою вона була з Арчі.

— Є ще одна справа, любий — сказала вона ніяково. — Після всіх цих подій, після всього, що було сказано, мабуть, з картиною ми відкладемо. Я вже не хочу мати собі згадки про ці руїни. Я хочу пам'ятати цей будинок таким, яким він був. Отже, може, я вам дам п'ятдесят фунтів, та й край. Як ви гадаєте?

Ми поїхали до Шропшира «ягуаром» Мейзі, по черзі сідаючи за кермо. У голосі Дональда по телефону не чулося ентузіазму на звістку про можливе моє повернення, але він був надто байдужий до всього, аби щось заперечити. Коли Дональд відчинив нам парадні двері, я був вражений.