За дві секунди після того, як зачинилися двері мого номера, пролунав стукіт.

Я відчинив двері. На порозі стояв Джік.

— Не завадило б мені знати, — сказав він, — хто виграв Кубок?

Коли Джік пішов, я ретельніше, розглянув нашу здобич.

Чим більше я бачив, тим ставав певніший, що ми з ним загорнули увесь банк. Я дедалі більше шкодував, що ми згаяли силу часу на підготовку позірного перебування Джіка й Сери на перегонах. Не вистачало нервів чекати на них у «Гілтоні», тримаючи стільки динаміту в руках. Інстинкт підказував, що треба негайно їхати звідси.

Для стороннього ока список чужоземних покупців — найбезневинніший документ. Найбезпечніше Уексфордові тримати його саме в замкненій картотечній шафці, бо в звичайних умовах тільки в одному випадку на мільйон хтось зрозумів би значення документа.

Дональд Стюарт, Ренстоун Гауз, Шропшір.

Викреслено.

На кожній сторінці по три колонки: широка — посередині й дві вузькі — обабіч. У лівій вузькій колонці стояли дати, у центрі — прізвища та адресу У вузькій правій колонці проти кожного прізвища — коротенький набір явно випадкових літер і цифр. Наприклад, проти запису про Дональда стояла ММЗІ09Т: позначок цих, на відміну від його прізвища, не викреслено. Можливо, — подумав я, — це своєрідний реєстр куплених картин.

Я швиденько проглянув решту викреслених прізвищ в англійському секторі. Прізвища Мейзі Метьюз там не було.

Хай йому всячина, — подумав я. — Чому?

Я квапливо перегорнув усі папери. Наскільки було видно, всі чужоземні покупці походили здебільшого з англомовних країн, а пропорція викреслених прізвищ становила близько одного до трьох. Якщо кожне викреслення означало пограбування, то їх від початку змови відбулося сотні.

Наприкінці течки я побачив ще один, окремий розділ, де знов застосовувався посторінковий поділ на країни. Списки у цьому розділі були набагато коротші.

Великобританія.

Посеред сторінки. Я пожирав цей запис очима.

Місіс М. Метьюз, Трежер, Голм, Вортінг, Сассекс.

Викреслено.

Я ледь не затремтів. Дата у лівій колонці була схожа на дату придбання нею картини. Невикреслений шифр у правій колонці — СМК29.

Я поклав течку й хвилин п'ять сидів і думав, сліпо втупившись у стіну.

Чим почав, тим і скінчив: мені ще багато треба зробити до повернення Джіка й Сери з перегонів, а інстинкти не завжди підказують правильно.

На ліжку лежала велика тека для графіки, що так схвилювала Джіка. Я розгорнув її й заходився переглядати вміст.

Далебі, я був схожий на причинкуватого, з відваленою щелепою. У теці була низка спрощених контурних малюнків на зразок тих, які хлопець-художник розфарбовував у Художньому центрі. Контурні малюнки в натуру, на не-фактурному білому полотні, ретельні, й точні, ніби кальковані.

Їх було сім штук, в основі своїй — коні. Оскільки то все були тільки чорно-білі контурні малюнки, я не міг мати остаточної певності, але здогадувався, що три — це Маннінгз, два — Раул Мілле, а решта два… Я роздивлявся старомодні обриси коней. Не може бути, щоб Стаббз — надто добре він документований… Може, Херрінг? Авжеж — Херрінг, — похитав я головою. Останні два були схожі на Херрінга.

До одного з двох полотен звичайним скріплювачем був пришпиленій клаптик паперу з рукописною нотаткою:

«Не забудь переслати оригінал. Довідайся, яка саме була в нього палітра, якщо вона чимось відрізнялася від звичайної».

Я знову поглянув на три ідентичні завершені картини, які ми забрали з собою. Полотна на дерев'яних підрамниках — з усього видно, одне породжувало інше. Використане полотно мало однаковий візерунок і апретуру.

В жодному разі не можна порушувати технічних стандартів твору. Картини й справді були схожі на Маннінгзові, надто це впадатиме у вічі, коли вони підсохнуть і будуть покриті лаком. Різні суміші фарб сохли та швидше, та повільніше, час висихання фарб залежав також від кількості вжитих оливи й скипидару, але, грубо кажучи, всі три картини були завершені три — шість днів тому. Фарба на них була на одній стадії висихання. Напевно, подумав я, їх малювали разом, підряд, конвеєрним методом. Червоний капелюх, червоний капелюх, червоний капелюх… Це мало заощаджувати і час, і фарби.

Мазки скрізь були ретельні й стримані. Нічого не робилося нашвидку. Неохайно. Все робилося так само старанно, як копія Мілле в Аліс.

Я розумів: переді мною справжній Гарлі Ренбо.

Всі три картини були цілком легальні. Закон ніколи не забороняв копіювати; він тільки не дозволяв продавати копію як оригінал.

Я ще трохи поміркував над цим, а тоді швидко взявся до роботи.

Коли я за годину спустився вниз, обслуга «Гілтона» поставилася до мене дуже приязно й послужливо.

Звичайно, вони могли зробити те, про що я просив. Звичайно, я міг скористатися фотокопіювальною машиною, просимо, будь ласка. Звичайно, я міг сплатити рахунок зараз, а виїхати згодом.

Я подякував їм за їхні послуги.

— Ласкаво просимо, — відповів мені портьє, і схоже, що їм справді було приємно виконувати мої побажання.

Опинившись знов у номері й чекаючи на Джіка й Серу, я спакував свої речі. Упоравшись із цим, я зняв піджак та сорочку і, використовуючи запасні бинти й затискачі, знов зробив щось схоже на шпитальну пов'язку, приклавши руку назад до грудей. Звичайно, так було набагато зручніше, ніж коли рука теліпалася і мене проймав тупий біль. Згори я застебнув сорочку й прикинув, що при напруженому вуличному русі Джік міг ще тільки їхати з іподрому.

Почуваючи себе ослабленим, я наготувався чекати.

Чекав я точнісінько п'ять хвилин. Тоді раптом озвався телефон біля ліжка, і я взяв трубку.

Тон голосу в Джіка був важкий, диктаторський.

— Чарлзе, негайно зійди до нашого номера.

— Ну… — почав я вагаючись. — Це дуже важливо?

— Проклятий окис хрому! — вибухнув він. — Ти здатний робити щось, не сперечаючись?

Боже, — подумав я.

Я зітхнув.

— Дай мені десять хвилин, — відповів я. — Мені треба десять хвилин. Я- е-е… щойно з-під дощу. Я в трусах.

— Дякую, Чарлзе, — сказав він. У мембрані клацнуло, коли він поклав трубку.

У голові пронеслася відразу ціла купа славнозвісних Джікових лайок, відбираючи дорогоцінний час. Як ніколи, нам потрібна була зараз божа допомога.

Тамуючи напад відвертого страху, який усе поперевертав мені всередині, я зняв трубку і подзвонив у кілька місць по внутрішньому.

— Будь ласка, пришліть негайно носильника до номера тисяча сімсот вісімнадцять, щоб забрати речі містера Касаветза.

— Це господарська служба?.. Будь ласка, пришліть когось негайно до номера тисяча сімсот вісімнадцять: треба прибрати, бо містерові Касаветзу було погано…

— Будь ласка, пришліть сестру до тисяча сімсот вісімнадцятого, бо у містера Касаветза страшенні болі…

— Будь ласка, пришліть чотири пляшки найкращого шампанського й десять склянок до тисяча сімсот вісімнадцятого, негайно…

— Будь ласка, принесіть якнайшвидше до тисяча сімсот вісімнадцятого кави на три особи…

— Електрик? У тисяча сімсот вісімнадцятому коротке замикання. — … вода переливається через вінця у ванні, будь ласка, пришліть негайно слюсаря.

Кого б ще викликати? Я перебіг очима список послуг. Видима річ, педикюрів, масажистів, секретарок, перукарів або прасувальників на ґвалт не викличеш… але чому б не викликати телевізійного майстра?

— … Будь ласка, подивіться телевізор у тисяча сімсот вісімнадцятому номері. Ззаду йде дим і смердить так, наче щось горить…

Вистачить, подумав я. Останнє замовлення я зробив для себе, попросивши носія забрати речі. Зараз, — відповіли мені. Я пообіцяв десять доларів чайових, якщо речі будуть у холі за п'ять хвилин. Не турбуйтеся, — радо запевнив мене голос з австралійським акцентам. — Іду цієї ж миті.