— Вдоволення променіє з тебе крізь усі пори, — мовив я, усміхаючись.

— Авжеж. Ну, гаразд, уперше в житті я був справді щасливий. Гадаю, невдовзі ти виправиш це становище.

Автомобіль вибився на швидкісну автомагістраль, що вела до мосту.

— Якщо ти поглянеш через праве плече, — сказав Джік, — то побачиш тріумф уяви над економікою. Як у літаку «Конкорд». Хай живе безумство, бо тільки воно здатне кудись нас привести.

Я подивився. Це був оперний театр, невиразний натяк на нього, сірий від дощу.

— Удень він мертвий, — сказав Джік. — Це нічна пташка. Фантастично.

Над нами зметнулась велика мостова арка, камерна, як сталеве мереживо.

— Це єдиний рівний відтинок дороги в Сідней, — сказав Джік.

По той бік мосту ми знову поїхали вгору.

Ліворуч, ледь помітний спочатку за знайомими для ока висотними будівлями, з'явився у всій своїй пишноті масивний, сяйний червоногарячий будинок; вздовж кожної його стіни бігли правильні ряди широких прямокутних вікон із круглявими кутками, в які було вставлене скло «під бронзу».

Джік усміхався.

— Обриси двадцять першого сторіччя. Уява і сміливість. Я люблю цю країну.

— Де подівся твій природний песимізм?

— Коли сонце сідає, ці вікна жахтять золотом. — Ми залишили блискотливу потвору позаду. — Це водогосподарче управління, — сказав Джік уїдливо. — Їхній начальник об'якорює своє судно поруч з моїм.

Дорога вела під гору, а потім з гори, за місто, крізь тісні шереги двоповерхових будиночків, крівлі яких з літака здавалися великим червоним картатим килимом.

— Є одна заковика, — зітхнув Джік. — Три тижні тому я одружився.

Заковика жила з ним на судні, пришвартованому разом з колонією таких самих біля рогу, який Джік називав Стрілка: не важко було зрозуміти, чому — принаймні на чає — світова журба відступила.

Вона не була ні простушка, ні красуня. Довгобразе обличчя, шатенка, фігура нівроку і практичний крій вбрання. Нема того стилю чи безпосередньої жвавості метелика, що були у Регіни. Мене теж своєю чергою критично обстежили ясно-карі очі, у їхньому погляді світився розум, і це справило на мене враження.

— Знайомся, Тодд, це — Сера, — відрекомендував Джік. — Сера, це Тодд.

Ми привіталися, вона запитала, як я долетів, і я відповів, що добре. Наскільки, я зрозумів, на її думку, ліпше було б, якби я залишився вдома.

У Джіковому кечі, завдовжки в тридцять футів, що відплив з Англії, схожий на гібрид майстерні з крамничкою дрібних товарів, скрізь впадали в око фіраночки, подушечки та якась розквітла рослина. Джік відкоркував шампанське ти розлив його в сяйні тюльпаноподібні тумблери замість пластмасових кухликів.

— Їй-богу, — сказав він, — збіса приємно тебе бачити.

Сера ґречно приєдналася до тосту за мій приїзд, але я не переконаний, що їй теж було збіса приємно. Я вибачився за те, що так брутально порушив їхній медовий місяць.

— Хай йому грець, — щиро визнав Джік. — Надмірні домашні гаразди шкідливо впливають на душу.

— Залежить від того, — сказала Сера, — що тобі потрібно для подальшого життя — любов чи самотність.

Колись Джік потребував самотності. Мене цікавило, що він малював останнім часом, але в комфортабельній тепер каюті не було й сліду якогось пензля.

— Я тепер на сьомому небі, — заявив Джік. — Я міг би зайти на Еверест і стати на руках на його вершині.

— Не треба Евересту, стане камбуза, — сказала Сера, — якщо ти не забув купити річкових раків.

Коли ми жили разом, Джік куховарив, і схоже, що часи не змінилися. Саме він а не Сера швидко і вправно повідкривав бляшанки з раками, вкрив їх шаром сиру та гірчиці і примістив під рашпером. Саме він промив велике листя свіжої салати і порозкладав грінки, намащені маслом. Ми все це споживали за столом у каюті, а дощ періщив по ілюмінаторах та палубі, і вітер, що дедалі свіжішав, хлюпав у борти хвилями. За кавою, оскільки Джік наполягав, я розповів їм, навіщо приїхав до Австралії.

Вони скупчено мовчали, дослухавши мою розповідь до кінця. Тоді Джік, чиї погляди не змінилися з рожевих студентських часів, пробурмотів щось невиразне про «стерво», а Сера почала відверто непокоїтись.

— Не турбуйся, — сказав я їй. — Тепер, довідавшись про те, що Джік одружений, я не збираюся просити його про допомогу.

— Я допоможу. Я допоможу, — запалився Джік.

Я тріпнув головою:

— Ні.

Сера запитала:

— З чого саме ти плануєш почати?

— Розшукати, звідки походять обидві картини Маннінгза.

— А потім?

— Якби я знав, що шукати, то мені не треба було б шукати.

— Не конче, — сказала вона неуважно.

— Мельбурн, — сказав раптом Джік. — Ти сказав, що одна картина походить з Мельбурна. Це годиться. Звичайно, ми допоможемо. Мерщій рушаймо туди. Краще не могло й бути. Ти знаєш, що буде наступного вівторка?

— Ні, — відповів я. — А що?

— У цей день розігруватиметься Мельбурнський Кубок!

У голосі його чувся тріумф. Сера, що сиділа навпроти, похмуро бликнула на мене.

— Краще б ти не приїздив, — сказала вона.

Тої ночі я спав у перебудованому елінгу, який вважався постійним місцем проживання Джіка. Крім відгородженого закутка для ліжок, нової на вигляд ванної та примітивної кухні, решта місця використовувалась як майстерня.

Посередині стояв старий масивний мольберт, обабіч нього — столики з порозкладуваними на них фарбами, пензлями, мастихінами, горнятками з оливою, скипидаром та змивкою — звичайнісінькі надібки.

Жодної розпочатої роботи, все позакривано й прибрано. Як і колись в Англії, мата перед мольбертом уся поплямлена і аж чорна від фарби, бо Джік мав звичку між зміною кольорів витирати об неї нашвидкуруч промиті пензлі. Тюбики з фарбою теж були досить характерно витиснуті посередині, бо через нетерплячку він ніколи не видушував фарбу, починаючи від самого дна. Палітра — маленька й довгаста; більшої йому не треба, бо він переважно клав фарбу прямо з тюбика і досягав своїх ефектів завдяки великій кількості фарби. Під одним столом стояло велике пудло з ганчірками, якими можна було витерти все, що використовувалось для накладання фарби на полотно: не тільки пензлі та мастихіни, а й пальці, долоні, нігті, зап'ястки — все що заманеться. Я подумки всміхнувся. Майстерню Джіка так само легко розпізнати, як і його картини.

Уздовж однієї стіни на двох'ярусному стелажі стояли ряди картин, які я витягав по одній. Темні, сильні, різкі кольори, що самі впадали в око. Все ще бентежне бачення, почуття приреченості. Розклад і страждання, похмурі й жахливі краєвиди, прив'ялі квіти, мрущі риби, про все треба здогадуватися, нічого явного.

Джік не любив продавати свої картини і робив це рідко, на мою думку, теж правильно, бо людині незатишно жити з ними в одній кімнаті: навіть вітрогона вони здатні довести до розпачу. Щоправда, цим полотнам не можна було відмовити у певній силі. Кожен, хто бачив цей доробок, запам'ятовував його: мінялись думки людини, а то й дещо у світогляді. З певного погляду, він був видатний художник, яким я не буду ніколи, і просте визнання загалу він сприймав би як особисту творчу поразку.

Вранці, коли я спустився до кечу, Сера була там сама.

— Джік пішов по молоко й газети, — сказала вона. — Я зараз приготую тобі сніданок.

— Я прийшов попрощатися.

Вона подивилась мені просто у вічі.

— Шкоду вже заподіяно.

— Все поправиться, як я поїду.

— Назад до Англії?

Я заперечливо похитав головою.

— Я так і думала, що ні. — Тінь усмішки промайнула у неї в очах. — Джік сказав мені учора ввечері, що він не знає іншої людини, здатної з досить холодною головою визначити координати судна для подання сигналу «у мене аварія», проробивши абсолютно точні вирахунки вночі після чотиригодинної шаленої боротьби з десятибальним штормом, маючи пробоїну в корпусі й помпи, що вийшли з ладу.