— Поки що ні. Решта округів набагато більші за наш. Навіть якщо половина жителів там сховалась по домівках, піднімати повстання все одно було кому. Тут, в Окрузі 12, або всі повинні збунтуватись, або ніхто, — почула я у відповідь.

Я поміркувала. Як нам бракує кількісної переваги!

— Може, у певний момент?.. — наполягала я.

— Може. Але нас мало, ми слабкі й не виробляємо ядерної зброї, — саркастично відповів Геймітч.

Моя оповідь про Округ 13 не надто його надихнула.

— Геймітчу, як ви гадаєте, що з ними зроблять? З бунтівними округами? — спитала я.

— Ну, ти вже знаєш, що зробили з Округом 8. І бачила, що роблять тут, і це без особливих підстав, — промовив він. — Якщо події виходитимуть із-під контролю Капітолія, думаю, влада не вагатиметься і зрівняє з землею ще один, а може, й не один округ — як учинили з Округом 13. Щоб інші боялися, ясно?

— Отже, ви справді думаєте, що Округ 13 зрівняли з землею? Але ж Бонні та Твіда не помилялися щодо крила переспівниці, — не вгавала я.

— Так, але що це доводить? Якщо поміркувати, то нічого. Може бути безліч причин, чому використовують старі плівки. Може, через те, що вони вражають більше. Та й простіше натиснути кілька кнопок у монтажній, ніж летіти кудись і фільмувати, хіба ні? — мовив Геймітч. — Ідея, що Округ 13 якимсь чином відродився, а Капітолій це ігнорує, більше схожа на плітки, які поширюються від розпачу.

— Знаю. Але так хочеться сподіватись... — відповіла я.

— Саме так. Бо ти в розпачі, — зронив Геймітч.

Я не сперечалася, бо в його словах була частка правди.

Прим повернулася зі школи, захлинаючись від збудження. Вчителі оголосили, що сьогодні ввечері перегляд телевізора обов’язковий для всіх.

— Думаю, транслюватимуть твою фотосесію!

— Та ні, Прим, не може бути. Тільки ж учора знімали, — заперечила я.

— Ну, я тобі кажу те, що чула.

Я сподівалася, що вона помиляється. В мене не було часу підготувати до цього Гейла. Відтоді як його відшмагали, я бачила його тільки, коли він приходив до матері — вона перевіряла, як гояться рани. Йому часто доводилося працювати в копальні сім днів на тиждень. За ті кілька хвилин, що ми провели з ним наодинці, коли я проводила Гейла до міста, я зрозуміла — після «впливу» Треда його думки про повстання в нашому окрузі майже зникли. Він знає, що я вже не збираюсь тікати. Але також він має усвідомлювати: якщо ми не піднімемо повстання в Окрузі 12, тоді я приречена стати дружиною Піти. А якщо Гейл побачить мене по телевізору в усіх цих розкішних сукнях, що він подумає?

Коли ми всі о сьомій тридцять зібрались біля телевізора, з’ясувалося, що Прим і справді мала рацію. Цезар Флікермен стояв перед Тренувальним центром і розповідав цілому натовпу — яблуку ніде впасти — про моє майбутнє весілля. Ось він представив Цинну, який завдяки костюмам, що він шив для мене на Іграх, став дуже популярним; хвилинна розмова — і нам пропонують спрямувати свою увагу на велетенський екран.

Тепер зрозуміло, як це вдалося — мене фотографували ще вчора, а сьогодні вже випустили репортаж. Виявилося, що Цинна розробив для мене дві дюжини весільних убрань. Потім тривав довгий процес відбору найліпших, а також власне пошиття суконь і підбір аксесуарів до них. Очевидячки, на кожному етапі жителі Капітолія мали змогу голосувати за вбрання, яке їм сподобалось. Кульмінацією стали мої світлини в шістьох найкращих сукнях — вставити їх до вже змонтованої плівки не було таким уже й складним завданням. Кожен знімок натовп зустрічав гучними оплесками. Люди кричали та свистіли, побачивши улюблені сукні, або незадоволено гуділи, угледівши ті, які не були їм до вподоби. Моє весільне вбрання цікавило всіх: люди голосували за сукню-переможця і, либонь, навіть робили ставки. Дивно було на це дивитись, адже сама я, поки не приїхали камери, навіть не приміряла жодної сукні. Цезар оголосив, що всі охочі можуть віддати свій голос в остаточному голосуванні, яке протриває завтра до полудня.

— Влаштуймо Катніс Евердін стильне весілля, — закликав він публіку.

Я вже хотіла вимкнути телевізор, але Цезар пообіцяв: цього дня на нас чекає ще одна визначна подія.

— Все правильно, цей рік — сімдесят п’ята річниця Голодних ігор, а це означає третю Червону чверть!

— Що це вони замислили? — здивувалася Прим. — До Ігор іще кілька місяців.

Ми обернулись до матері — її обличчя було засмучене й відсутнє, ніби вона щось пригадувала.

— Мабуть, збираються розпечатати конверт.

Заграв гімн, і мені від огиди стислось горло: на сцену піднявся президент Снігоу. За ним дріботів маленький хлопчик, одягнений у білий костюмчик, він ніс просту дерев’яну скриньку. Гімн закінчився, і президент розпочав промову: знову нагадував про Чорні часи, з яких і почались Голодні ігри. Коли писали правила Ігор, було вирішено, що кожна двадцять п’ята річниця відзначатиметься Червоною чвертю. Це будуть особливо урочисті Ігри, щоб не стиралася пам’ять про тих, хто загинув під час повстань в округах.

Оскільки я підозрювала, що й зараз деякі округи повстали, ці слова набули для мене особливого значення.

Президент Снігоу продовжував розповідати, що трапилось на попередніх іграх Червоної чверті.

— На двадцять п’яту річницю, як нагадування бунтівникам про те, що їхні діти помирають через їхню же жорстокість, кожен округ мав провести вибори і проголосувати за трибутів, які представлятимуть округ на Іграх.

Як вони почувалися, ті люди! Як це — обирати дітей, що підуть на смерть? Ліпше вже жеребкування, ніж отак — щоб тебе обрали твої ж сусіди.

— На п’ятдесяту річницю, — вів далі президент, — як нагадування бунтівникам про те, що за кожного жителя Капітолія загинуло двоє повстанців, округи мали надіслати на Ігри вдвічі більше трибутів, ніж зазвичай.

Я уявила себе на арені віч-на-віч із сорока сімома трибутами замість двадцяти трьох. Гірші шанси, менше надії і зрештою більше мертвих дітей. Того року переміг Геймітч...

— Того року брала участь моя подруга, — тихо промовила мати, — Мейсилі Доннер. Її батьки мали цукерню. Після Ігор вони подарували мені пташку Мейсилі. Співочу канарку.

Ми з Прим обмінялись поглядами. Ми вперше чули про Мейсилі Доннер. Мабуть, тому, що мати знала: ми захочемо дізнатись, як вона загинула.

— А тепер ми вшановуємо третю Червону чверть, — урочисто промовив президент.

Хлопчик у білому костюмчику зробив крок уперед і тримав скриньку, поки президент відчиняв віко. Видно було охайні ряди пожовклих конвертів. Хай хто вигадав Червону чверть, а конвертів заготовили на кілька століть наперед. Президент дістав конверт із поміткою «75». Він швидко розірвав його й дістав невеличкий клаптик паперу. Без вагань він прочитав:

— На сімдесят п’яту річницю, як нагадування бунтівникам про те, що навіть найсильнішим із них не здолати влади Капітолія, під час Жнив обиратимуться трибути чоловічої та жіночої статі з переможців минулорічних Голодних ігор.

Мати здавлено скрикнула, Прим затулила обличчя руками, але я почувалась, як люди в натовпі, яких показували по телевізору. Злегка спантеличеною. Що це означає? З переможців минулорічних Голодних ігор?

А потім я втямила, що це означає. Принаймні для мене. Округ 12 має лише трьох переможців. Двох чоловічої статі. Одного жіночої...

Я знову опинюся на арені.

 Моє тіло зреагувало швидше, ніж розум, — я вискочила за двері й побігла навпростець через газони Поселення Переможців у темну ніч. Шкарпетки намокли від вологої землі, я тремтіла від колючого вітру, але не зупинялась. Куди? Куди втекти? В ліс, звісно, в ліс. Я вже дісталась паркана, коли дзижчання струму нагадало мені, що я в пастці, виходу з якої немає. Важко дихаючи, я відступила на крок, розвернулась і знову побігла.

Отямилась я навколішках у підвалі одного з порожніх будинків у Поселенні Переможців. Слабкі промені місячного світла просочувалися крізь маленьке віконечко у мене над головою. Мені було холодно, мокро, я засапалася від бігу, але навіть спроба втечі не притлумить істерики, яка рветься з мене. Якщо я не опаную себе, то захлинуся сльозами. Я схопила поділ сорочки, запхала його в рот і заверещала. Скільки це тривало, не знаю. Та коли я нарешті затихла, то заледве могла говорити.