— Так, тож у сектор дванадцятої години може вести будь-яка з цих стежок, — промовила я.

Ми зібралися навколо Рогу достатку, ретельно оглядаючи джунглі. Вони були напрочуд одноманітні. Я згадала високе дерево, яке прийняло перший удар блискавки о дванадцятій годині, але в кожному секторі росло таке дерево. Джоанна запропонувала піти по слідах Енобарії та Брута, але їх чи то звіяло вітром, чи то змило водою. Сказати, що й де, було геть неможливо.

— Даремно я згадала про годинник уголос, — розлючено промовила я. — Тепер у нас забрали навіть цю перевагу.

— Ненадовго, — заспокоїв мене Біпер. — О десятій ми побачимо хвилю — і знову будемо в курсі.

— Так, продюсери ж не можуть перепроектувати цілу арену, — додав Піта.

— Сказала — не сказала... — нетерпляче промовила Джоанна. — Ти мала нам сказати, бо ми б і з місця не зрушили, дурило!

За іронією долі, тільки її логічне, хоча й зверхнє зауваження змогло мене переконати. І справді, я мала їм сказати, щоб змусити рухатися далі.

— Ходімо, я хочу пити, — мовила Джоанна. — У кого тут гарний нюх?

Ми навмання вибрали стежку й рушили нею, і гадки не маючи, в який сектор прямуємо. Діставшись узлісся, ми роззирнулися — чи не чигають на нас небезпеки.

— Зараз, здається, година мавп, але тут нема жодної, — промовив Піта. — Тож я починаю довбати дірку в дереві.

— Ні, зараз моя черга, — промовив Фіней.

— Гаразд, я тебе прикрию, — погодився Піта.

— Прикрити може і Катніс, — втрутилась у розмову Джоанна. — А ти маєш накреслити нову мапу. Ту ж бо змило.

Вона зірвала з дерева великий листок і простягла Піті.

На мить мені в голову закралася підозра, що нас хочуть розділити і вбити поодинці. Але це безглуздо. Я матиму над Фінеєм перевагу, якщо він поратиметься з деревом, та й Піта набагато кремезніший за Джоанну. Тож я попрямувала за Фінеєм углиб джунглів — кроків за п’ятнадцять він знайшов хороше дерево й заходився колупати ножем дірку.

Я стояла зі зброєю напоготові, й мене не відпускала неприємна думка: щось відбувається і це щось має стосунок до Піти. Подумки я, шукаючи причину дискомфорту, прокрутила назад усі події — аж до миті, коли пролунав перший гонг. Фіней уплав забрав Піту з його металевого люка. Фіней оживив Піту, коли його серце зупинилося після зіткнення з силовим полем. Магс пішла в туман, щоб Фіней міг нести Піту. Морфліністка затулила його власним тілом, захистивши від мавпи. Сутичка з кар’єристами була зовсім короткою, але я пригадала: Фіней відбив списа, якого Брут кинув у Піту, хоча бачив, що Енобарія збирається встромити йому в ногу ножа. І навіть зараз Джоанна забрала його креслити мапу, тільки б він не ризикував у джунглях.

Це не підлягало сумніву. З причин, для мене незбагненних, переможці заповзялися зберегти Піті життя, навіть якщо для цього доведеться принести в жертву себе.

Я була приголомшена. По-перше, це я мала захищати Піту. По-друге, це безглуздо. Тільки один із нас зможе вибратися з арени. Чому вони вибрали для захисту Піту? Що міг Геймітч їм сказати, що запропонувати, аби змусити їх поставити життя Піти вище за власне?

Чому хочу я, щоб Піта вижив, я знала. Він — мій друг, і це мій вияв непокори Капітолію, мій виклик жахливим Іграм. Але якби мене з Пітою нічого не зв’язувало, що б могло змусити мене рятувати його, поставити його життя вище за своє? Звісно, він хоробрий, але всі ми хоробрі, коли вже витримали одні Ігри. Певна річ, Піта — особливий, він винятково порядний, але... А тоді я згадала те, що Піта робить краще за нас усіх. Він уміє говорити. На інтерв’ю він двічі затьмарив усіх учасників.

І можливо, саме ця порядність, яка лежить в основі його натури, здатна розворушити публіку — ні, країну — й одним простим реченням змусити її стати на його бік.

Я загадала свої міркування про те, який дар повинен мати революційний лідер. Хіба не в цьому переконував усіх Геймітч? Що Пітине слово матиме більшу силу проти Капітолія, ніж фізична міць, хай якою вона буде. Не знаю. Коли я дивлюсь на деяких трибутів, не вірю, що їх переконали б такі аргументи. Взяти хоча б Джоанну Мейсон. Але як іще пояснити спільні зусилля переможців зберегти Піті життя?

— Катніс, втулка в тебе? — спитав Фіней, повертаючи мене до дійсності. Я розрізала ліану, якою втулка була прив’язана до пояса, і простягла Фінеєві металеву трубку.

Аж тут пролунав зойк. Сповнений такого страху й болю, що в мене кров захолола в жилах. І такий знайомий! Я вронила втулку, миттю забувши, де я і що переді мною; знала тільки, що мушу дотягнутися до тієї, хто плаче, захистити її. Мов божевільна, я побігла на голос, не думаючи про небезпеку, продираючись крізь сплетені ліани й гілки, які стояли на шляху до неї.

На шляху до моєї маленької сестрички.

 «Де вона? Що з нею роблять?»

— Прим! — гукнула я. — Прим!

У відповідь почувся ще один болісний зойк. «Як вона сюди потрапила? Як опинилася на Іграх?»

— Прим!

Гілляччя дряпало мені обличчя й руки, виткі повзучі рослини обплітали ноги. Але я наближалася до неї. Ближче. Вже зовсім близько. Піт лився по обличчю, обпікаючи незагоєні рани, полишені кислотним туманом. Я хекала, бо у важкому вологому повітрі, здавалося, зовсім не було кисню. Прим озвалася — зойк був розгублений і нещасний, я навіть не могла уявити, що можна було з нею зробити, щоб дівчинка так плакала.

— Прим!

Я прорвалася крізь стіну зелених хащ на галявину — і знову почула скрик просто над собою. Наді мною? Я задерла голову. Невже її тримають на дереві? Я відчайдушно шукала бодай якоїсь зачіпки, але нічого не бачила.

— Прим? — благально гукнула я.

Я чула її, але не бачила. Знову розкотився тривалий тужливий зойк, чистий як дзвін, і вже не було сумнівів, звідки він лущє. Кричала чорна пташка з чубчиком, яка сиділа високо наді мною на гілці. І я все збагнула.

То був сойкотун.

Я цих пташок іще не бачила, думала, їх більше не існує в природі. Якийсь час я розглядала сойкотуна, притулившись до стовбура дерева, бо від бігу в боку кололо. Мутант, пращур, батько. В мене в голові постав образ пересмішниці, я з’єднала її з сойкотуном — ось звідки взялися переспівниці. Пташка зовсім не схожа була на мутанта. Якби не дивні звуки, які нагадували зойки Прим, але чомусь лунали з її дзьоба. Я змусила її замовкнути, пустивши їй у горло стрілу. Пташка впала на землю. Я витягла стрілу, а тоді про всяк випадок скрутила пташці шию. І пожбурила бридку істоту в хащі. Навіть якби я вмирала від голоду, все одно не спокусилася б на її м’ясо.

«Це все не насправді, — втішала я сама себе. — Так само, як минулого року вовки-мутанти не були справжніми трибутами. Це лише садистський жарт продюсерів».

На галявину вломився Фіней — я саме витирала стрілу мохом.

— Катніс?

— Усе добре. Я в нормі, — збрехала я, адже добре я не почувалась. — Мені почувся голос сестри, але...

Раптом мене вразив іще один пронизливий скрик. Це був голос когось іншого, не Прим, — зойк молодої жінки. Я не впізнала його. Але на Фінея він справив ефект миттєво. Його обличчя зблідло, і я навіч побачила, як його зіниці розширилися від страху.

— Фінею, стривай! — потягнулась я до нього, але він уже зник. Побіг шукати катовану жертву, так само бездумно, як бігла на пошуки Прим я. — Фінею! — кликала я його, але напевне знала, що він не обернеться і не чекатиме на мої раціональні пояснення. Тож мені не залишалося нічого, як помчати за ним.

Не загубити його було неважко, бо попри те, що рухався Фіней швидко, він, занадто збуджений, залишав по собі чітку стежку. Але пташка була ген за чверть милі, дорога йшла вгору, тож коли я нарешті наздогнала Фінея, геть захекалася. Той ходив навколо величезного дерева. Стовбур був товстезний, а гілки росли щонайменше на три людські зрости від землі. Пронизливий жіночий зойк лунав із крони дерева, але сойкотуна видно не було. Фіней також раз по раз скрикував: