— Ану гляньмо, чи зможеш ти встати.

Я підвівся зі стільця й похитнувся. Ухопивши під лікоть, Джейкобз мене підтримав.

— Поки що добре. Тепер пройдися по кімнаті.

Спочатку мене хитало, мов п’яницю, та до стільця я повернувся вже нормальною ходою. Стійкий Едді[79].

— Добре, — схвалив він. — Ані сліду кульгання. Усе, вертаймося на ярмарок. Тобі треба відпочити.

— Але щось таки сталося. Що?

— Незначна реструктуризація твоїх мозкових хвиль, так я собі гадаю.

— Ти гадаєш.

— Так.

— Але точно не знаєш?

Він міркував над цим, здавалося, дуже довгий час, хоча насправді могло промайнути кілька секунд; щось наближено схоже на реальне відчуття часу повернулося до мене тільки через тиждень. Та зрештою він сказав:

— Я знайшов декілька важливих книг, які дуже важко відшукати, і тепер маю попереду довгий шлях у своїх дослідженнях. Іноді це означає зважуватися на маленькі ризики. Але тільки прийнятні. З тобою ж усе гаразд, правда?

Я подумав, що казати про це ще зарано, але змовчав. Зрештою, все вже зроблено.

— Ходімо, Джеймі. У мене попереду довгий робочий вечір, самому треба перепочити.

Коли ми підійшли до його «баундера», я спробував простягнути руку до дверей, та знову здійняв її рівно вгору. Лікоть став штивним; було таке враження, ніби суглоб зненацька перетворився на залізний. Я страшенно перелякався на мить, бо подумав, що рука більше ніколи не опуститься, що я до кінця життя ходитиму з піднятою рукою: «Вчителько, вчителько, викличте мене!» Та потім відпустило. Я опустив руку, відчинив дверцята і зайшов усередину.

— Це минеться, — сказав він.

— Звідки ти знаєш? Ти навіть сам не до кінця розумієш, що зробив.

— Бо я бачив таке раніше.

Коли він припаркувався у своєму звичному місці на території ярмарку, то знову показав мені пляшечку з героїном.

— Можеш ужити, якщо хочеш.

Але я не хотів. Я почувався людиною, яка дивиться на банановий спліт[80], перед тим натоптавшись вечерею з дев’яти страв на День подяки. Ти знаєш, що ця повна цукру смакота чудова і знаєш, що за певних обставин ти б жадібно її зжер, але тільки не після об’їдайлівки. Після об’їдайлівки банановий спліт — це не об’єкт пожадання, а просто об’єкт.

— Може, пізніше, — сказав я. Але «пізніше» так і не настало. Нині, коли чоловік на порозі старості, пише про ті давні дні руками, за які вже взявся артрит, я знаю, що воно не настане ніколи. Він зцілив мене, однак то було небезпечне зцілення, і він про це знав — коли хтось говорить про прийнятні ризики, то завжди постає питання: «Прийнятні для кого?» Чарлі Джейкобз був добрим самарянином. Але також він був напівбожевільним ученим, і того дня в покинутій автомайстерні я був його останнім піддослідним кроликом. Він міг мене вбити тоді, і часом (дуже часто насправді) я шкодую, що не вбив.

До вечора того дня я проспав. А коли прокинувся, відчув себе колишнім Джеймі Мортоном. Голова була ясна, тіло сповнене завзяття. Я звісив ноги з його ліжка й дивився, як він одягає свій концертний костюм.

— Скажи мені дещо, — мовив я.

— Якщо це про нашу маленьку пригоду в західній частині Талси, я б волів її не обговорювати. Просто почекаймо трохи, а там буде видно, залишишся ти таким, як тепер, чи знову відчуєш потяг до наркотиків… Клята краватка, ніколи не можу її правильно зав’язати, а Бріско взагалі безрукий.

Бріско був його асистентом, хлопцем, який виробляв міни перед публікою і відвертав її увагу, коли це було потрібно.

— Стій спокійно, — сказав я. — Ти тільки розтріпуєш її. Дай я.

Я став у нього за спиною, простягнув руки над плечами й затягнув краватку. Тепер, коли руки не трусилися, це було легко. Як і моя хода відтоді, як минулося заціпеніння мозку, вони були Стійкими Едді.

— Де ти цього навчився?

— Після аварії, коли я вже міг стояти й грати протягом кількох годин, не падаючи, працював у гурті, який називав себе «Гробарями». — Гурт був, м’яко кажучи, такий собі. Як, зрештою, і будь-який гурт, де я був найкращим гітаристом. — Ми вбиралися у сюртуки, капелюхи-циліндри і краватки-стрічки. Барабанщик і бас-гітарист погризлися через дівку, гурт розпався, зате я з цього всього вийшов з новим умінням.

— Ну… дякую. А про що ти хотів спитати?

— Про це шоу, «Портрети блискавкою». Ти фотографуєш лише жінок. По-моєму, ти через це недоотримуєш половину доходу.

Він широко всміхнувся хлоп’ячою усмішкою, тією, з якою провадив ігри в підвалі пасторського будинку.

— Коли я винайшов портретну камеру, яка, думаю, ти й сам знаєш, насправді є гібридом генератора з проектором, я пробував знімати і чоловіків, і жінок, було діло. То був маленький приморський парк розваг у Північній Кароліні, «Джойленд» називався. Його вже закрили, але там дуже гарно, Джеймі. Працювати там було суцільною радістю. Коли я давав вистави на центральній алеї — Джойленд-авеню, так вона звалася, — поряд із «Дзеркальним особняком “Містеріо”» стояла Галерея розбійників. Там головними атракціонами були картонні фігури на повен зріст, з вирізаними колами замість облич. Був там пірат, гангстер із автоматом, хуліганка Джейн з пістолетом-кулеметом Томпсона, Джокер і Жінка-Кішка з коміксів про Бетмена. Люди просовували обличчя в прорізи, й мандрівні паркові фотографи — голлівудські кралечки, як їх називали, — клацали їх на свої камери.

— Це й наштовхнуло тебе на думку?

— Так. У ті часи я стилізував себе під Містера Електрико. То була данина Рею Бредбері[81], але навряд чи хтось із лохів про це знав. І хоча тоді я вже винайшов свій проектор і мав його сиру версію, мені ніколи не спадало на думку застосувати його в шоу. Переважно я використовував трансформатор Тесли, який називав Драбиною Джейкобза. Маленьку Драбину Джейкобза я показував вам, дітям, коли ще був вашим священиком, Джеймі. За допомогою хімікатів робив так, щоб іскри, які злітають, міняли колір. Пригадуєш?

Я пам’ятав.

— Галерея розбійників змусила мене задуматись над можливостями, прихованими в моєму проекторі, і так я винайшов «Портрети блискавкою». Ще одна дурня, сказав би ти… а однак вона допомогла мені просунутися в дослідженнях, і досі помагає. Поки я давав вистави у «Джойленді», то використовував на заднику не лише фотографію прекрасної дівчини в бальній сукні, а ще й чоловіка в дорогій чорній краватці. Декілька чоловіків одгукувалися на мої заклики, проте їх було напрочуд мало. Напевно, їхні друзяки-селюки реготали з них, коли бачили такими, бездоганно вбраними. А от жінки ніколи не сміються, бо жінки люблять бездоганно вбиратися. Бездоганніше, ніж бездоганно, якщо це взагалі можливо. А коли вони бачать це на власні очі, то шикуються в чергу.

— Давно ти виступаєш?

Примруживши одне око, він став рахувати. І раптом обидва ока широко розплющилися від подиву.

— Та вже майже п’ятнадцять років.

Я, всміхаючись, похитав головою.

— Зі священика став балаганним артистом.

Щойно ці слова вирвалися на волю, я збагнув, що бовкнув щось нехороше, але думка про те, що мій колишній священик збирає натовпи роззяв, досі не вкладалася в мене в голові. Проте він не образився. Просто схвальним поглядом обдарував свою бездоганно зав’язану краватку і підморгнув мені.

— А різниці нема жодної, — сказав він. — Обидві справи так чи інак зводяться до того, щоб переконувати лохів. А тепер перепрошую дуже, маю піти продати трохи блискавок.

Героїн він залишив на маленькому столику посеред «баундера». Я вряд-годи на нього позирав, а одного разу навіть узяв до рук. Але потреби вмазатися не було. Правду кажучи, я не розумів, нащо взагалі викинув шолудивому псу під хвіст такий кавалок свого життя. Уся та люта жага здавалася тепер якимось сном. Стало цікаво, чи кожна людина відчуває те саме, коли минається її нав’язливий потяг до чогось. Я не знав.