І досі не знаю.

Бріско пішов шукати собі ліпшої долі, як це часто роблять сезонні працівники — ґазуні, тож коли я спитав у Джейкобза, чи не візьме він мене на роботу, той одразу ж погодився. Нічого особливо важкого в ній не було, та все ж позбавляло його необхідності шукати якогось тамтешнього мугиря, щоб тягав камеру на сцену й зі сцени, подавав циліндра й вдавав, що його вбиває струмом. Він навіть підкинув ідейку, щоб я під час показів брав на своєму «Ґібсоні» кілька акордів.

— Щось тривожне, — інструктував він. — Щоб змусило лохів побоюватися, що дівчина може підсмажитися.

То було раз плюнути. Перехід між А мінор та Е (основоположними акордами «Дому сонця, що сходить» і «Аварією на шахті в Спрінґгілі») завжди наводить на думку про неминучий абзац. Я кайфував від цього, хоча й думав, що гучний повільний барабанний дріб дуже б навіть не завадив.

— Не надто прив’язуйся до цієї роботи, — попередив мене Чарлі Джейкобз. — Я збираюся їхати звідси. Коли ярмарок закриється, відвідуваність у «Белзі» змиється в унітаз.

— Їхати куди?

— Ще не знаю, але я звик мандрувати на самоті. — Він поплескав мене по плечу. — Це щоб ти розумів.

Але я вже зрозумів. Після смерті дружини й сина Чарлі Джейкобз був артистом-одинаком. Тільки так і не інакше.

Він і далі відвідував свою майстерню, але затримувався там чимраз менше й менше. Привозив із собою деяке обладнання і складав у маленький трейлер, який чіпляв ззаду до «баундера», коли вирушав у мандри. Та підсилювачі, що не були підсилювачами, так і не з’явилися. Як і два з чотирьох довгих металевих контейнерів. Я здогадувався, що там, де він опиниться, йому хочеться почати з чистого аркуша. Так, неначе він вже звідав цю дорогу й хотів спробувати іншу.

Що робити із власним життям (тепер вільним від наркотиків, та й шкутильгання теж), я не мав ні найменшої гадки. Знав тільки, що поневірятися з Королем високої напруги точно не входить у мої плани. Я був йому вдячний, та позаяк більше не міг виразно пригадати всі жахи героїнової залежності (напевно, так само й жінка не спроможна згадати біль пологів), моя вдячність була не такою великою, як ви могли б подумати. А ще я його боявся. Так само, як і його таємної електрики. Він говорив про неї кучерявими словами — таємниця Всесвіту, шлях до абсолютного знання, — але уявлення про неї мав не більше, ніж якийсь карапузик про пістолет, який знайшов у татка в шафі.

І якщо вже говорити про шафи… я заглядав у його речі, ясно вам? І знайшов там альбом, повний фотографій Петсі, Моррі та їх утрьох, разом. Сторінки вже були добряче засмальцьовані, і оправа пошарпалася. Не треба бути Семом Спейдом[82], щоб зрозуміти, що він часто роздивлявся ті знімки. Але я ніколи не бачив їх у нього в руках. Альбом був таємницею.

Як і його електрика.

Рано-вранці третього жовтня, невдовзі по тому, як ярмарок штату в Талсі згорнули до наступного року, я зазнав ще одного наслідку втручання Джейкобза в мій мозок. Джейкобз платив мені за послуги (набагато більше насправді, ніж ті послуги вартували), і я орендував собі потижнево кімнату за чотири квартали від ярмаркового майдану. Цілком очевидно було, що він хотів бути сам, хай би там як я йому подобався (якщо подобався), і я відчував, що слід уже повернути йому його ліжко.

Я ліг після півночі, десь за годину після того, як ми закінчили останнє шоу того вечора, і одразу ж заснув. Я тепер майже завжди одразу провалювався в сон. Наркотик більше не труїв організм, і я міцно спав. Та тільки того ранку прокинувся на дві години раніше, на порослому бур’янами подвір’ї будинку, у якому здавали в оренду мебльовані кімнати. Над головою висіло морозне кружало місяця. А під ним стояв Джеймі Мортон, голий, крім однієї шкарпетки та ще шматка гумового шланга, яким був перев’язаний біцепс. Я зеленого поняття не мав, звідки він у мене, але над ним набрякли судини, і кожна з них ідеально годилася для того, щоб ширнутися. Рука під ним була біла, холодна й міцно спала.

— Щось сталося, — промовив я вголос. В одній руці в мене була виделка (теж бозна-звідки там узялася), і я штрикав нею в розпухлу над шлангом руку, знову і знову. Краплини крові сочилися з десятка маленьких дірочок. — Щось. Сталося. Щось сталося. О Матір, щось сталося. Щось, щось.

Я наказав собі зупинитись, але зміг не одразу. Я був не зовсім некерований — просто мною керував не я. Згадався Електричний Ісус, що котив поверхнею Погідного озера по прихованій рейці. Ото і я таким був.

— Щось.

Удар виделкою.

— Щось сталося.

Удар-удар.

— Щось…

Я висолопив язика і прикусив його. Знову пролунав той клац, не коло вух, а десь глибоко в надрах голови. І нагальна потреба говорити й колоти зникла, отак просто. Виделка випала з руки. Я розв’язав саморобний джгут, і в шкіру встромилися дрібні голки, коли назад у судини ринула кров.

Я подивився на місяць, хапаючи дрижаки від холоду й не знаючи, хто (чи що) мною керує. Тому що мною таки хтось керував. Коли я повернувся в кімнату (радий, що ніхто мене не бачив з моїм хазяйством, яке теліпалося на вітрі), то побачив, що десь наступив на бите скло і досить-таки сильно порізав ногу. Це мало б мене розбудити, та не розбудило. Чому? Бо я не спав. Я був цього певен. Щось витіснило мене з мого тіла й перебрало на себе керування, їдучи в мені, наче в машині.

Я промив ногу й ліг у ліжко. Джейкобзу я про той випадок ніколи не розказував — та й яка з цього користь? Він би зауважив, що нога, розітнута під час невеличкої опівнічної прогулянки, — невелика ціна за чудесне зцілення від героїнової залежності, і мав би рацію. Та все ж…

Щось сталося.

Останній день ярмарку штату в Талсі припав того року на десяте жовтня. У «баундер» Джейкобза я прийшов десь о пів на шосту вечора. До вистави залишалося чимало часу, і я встигав ще наладнати собі гітару і зав’язати йому краватку — це стало в нас традицією. Поки я був зайнятий, у двері постукали. Чарлі, невдоволено насупившись, пішов відчиняти. Того вечора йому треба було відтарабанити шість вистав, включаючи фінальну опівночі, і він не хотів, щоб його турбували завчасно.

Він відчинив двері, говорячи:

— Якщо це може почекати, зайдіть, будь ласка, пі…

І тут фермер у комбінезоні й бейсболці «Кейс» (сильно розлючений окі[83], якщо окі взагалі бували розлюченими) затопив йому кулаком у губи. Джейкобз заточився назад, не втримав рівновагу і повалився на підлогу, ледве уникнувши лобового зіткнення з обіднім столиком, від якого міг знепритомніти.

Наш відвідувач завалив усередину, нахилився і вхопив Джейкобза за петельки. Віку він був приблизно того самого, що й колишній священик, але набагато кремезніший. І охоплений люттю. Це може бути проблемою, подумав я. Звісно, проблема вже була, та я міркував про такий тип проблем, який призводить до тривалого перебування в лікарні.

— Це через тебе її загребли в поліцію! — заволав він. — Будь ти проклятий! Вона замаралася, все життя не відмиється, воно за нею волочитиметься, як та бляшанка, прив’язана до собачого хвоста! Як бляшанка, прив’язана до собачого хвоста!

Не роздумуючи, я взяв із кухонної мийки порожній баняк і бемкнув ним фермера по голові. Удар був не сильний, проте окі відпустив Джейкобза й здивовано вирячився на мене. По борознах на щоках обабіч його чималого шнобеля потекли сльози.

Чарлі миттю відкотився вбік, сперся на руки й скочив на рівні. З його нижньої губи, розсіченої в двох місцях, сочилася кров.

— Чому б тобі не причепитися до когось такого самого за розмірами, як ти?

Не надто логічно вийшло, я розумію, та коли опиняєшся в ситуації такого протистояння, то на згадку спадає шкільне подвір’я.

— Її судить будуть! — загорлав він на мене зі своїм оклахомським акцентом, що нагадував розладнане банджо. — Ото через отого засранця! Отого засранця з тими хвокусами, полопотів оно, як окаянний краб!