— Ти називаєш його Препом. Коли ви познайомилися, він проповідував?

— І так, і ні. Усе складно. Ану, вимітайся звідси, тебе дівчина чекає. Може, на ній буде міні-спідничка. Це змусить тебе трохи забути про Пастора Денні.

Дівчина справді була в міні, і ті ноги, безперечно, були видовищними. Проте я на них не звертав уваги, і розказати вам, про що вона того дня співала, не зможу, якщо не зазирну в журнал. Мої думки крутилися навколо Чарльза Деніела Джейкобза, на прізвисько Преп. А тепер відомого під іменем Пастор Денні.

Мукі Макдоналд витримав прочуханку щодо пульту тихо, з опущеною головою, киваючи, й наприкінці пообіцяв, що він виправиться. І виправився. Ненадовго. А через тиждень чи два я зайшов і побачив, що в першій, другій чи в обох студіях знову ввімкнені пульти. Думаю, саджати людей у тюрму за куріння трави — це повна дурня, але не маю жодних сумнівів, що тривале її щоденне вживання — то рецепт на НПНХ. Тобто не-пам’ятаю-ні-хріна.

Почувши, що буде записувати Джорджа Деймона, Мукі просяяв.

— Я його завжди обожнював! — вигукнув Мукстер. — Усе, що він співав, звучало, наче…

— Кеті Сміт співає «Боже, благослови Америку». Я знаю. Гарно тобі розважитися.

За великим домом, у вільховій діброві, була невеличка симпатична зона для пікніків. Там саме обідали Джорджія й кілька дівчат з офісу. Г’ю повів мене до столика подалі від їхнього і витяг зі своєї вкладистої чоловічої сумки пару загорнутих у папір сендвічів і дві бляшанки «Доктора Пеппера».

— Один курячий салат і один з тунцем, усе з «Табіз»[100]. Вибирай.

Я вибрав тунця. Якийсь час ми їли мовчки, сидячи в тіні великих гір. А потім Г’ю сказав:

— А знаєш, я теж колись грав ритм. І трохи краще за тебе.

— Багато хто грає краще.

— Наприкінці своєї кар’єри я був у банді з Мічиґану, називалася «Джонсон Кетс».

— Із сімдесятих? Пацани в армійських футболках, звучали як «Іґлз»?

— Прорвалися ми на початку вісімдесятих, але так, то ми були. Чотири хітові сингли, усі з першого альбому. Сказати тобі, що зробило той альбом помітним? Назва і обкладинка. І те, і те придумав я. Він називався «Твій дядько Джек грає монстрячі хіти», а на обкладинці був мій рідний дядько, Джек Єйтс, сидів у себе у вітальні й бренькав на гавайській гітарі. А всередині багато важкого року і крутого фузу[101]. Не дивно, що він не дістав премію «Ґреммі» за найкращий альбом. То була епоха «Тото»[102]. Блядська «Африка», ну яке ж то було гівно.

Він спохмурнів і замислився.

— Значить, грав я в «Кетс», два роки вже, а це мій рекорд перебування в гурті. Відіграв перші два концерти туру і мусив звільнитися.

— Чому? — «Мабуть, через наркоту. Тоді так було завжди», — подумав я. Але він мене здивував.

— Я оглух.

Турне «Джонсон Кетс» почалося в Блумінгтоні («Цирк номер один»), потім був Театр конгресу в Оук-Парку. Тісні зали, тамтешні лабухи на розігріві. А далі був Детройт, з якого мала початися жара: тридцять міст, «Джонсон Кетс» мали відкривати виступи Боба Сеґера і «Сілвер Булет Бенд». Рок на арені, реально круто. Те, про що лише мріяти можна.

Дзвін у вухах Г’ю почув у Блумінґтоні. Спочатку махнув рукою й подумав, що то просто ціна, яку платиш, коли продаєш душу за рок-н-рол. (У кого з музикантів, які себе поважають, не бувало шуму у вухах? Подивіться на Піта Таунсенда. Еріка Клептона. Ніла Янґа.) А тоді, в Оук-Парку, почалося запаморочення й нудота. На середині концерту Г’ю поточився, впав зі сцени, і його знудило у відро з піском.

— Як зараз пам’ятаю табличку на стовпчику над ним, — сказав він. — «ЛИШЕ ДЛЯ МАЛИХ ПОЖЕЖ».

Концерт він все-таки дограв (якось), потім зібрав інструмент і пішов за лаштунки.

— Що з тобою таке? — спитав Фелікс Ґренбі. Він був головним гітаристом і вокалістом, а отже, для більшої частини публіки, принаймні, для тої частини, яка заводилася, він уособлював «Джонсон Кетс». — Ти п’яний?

— Шлунковий грип, — відповів Г’ю. — Мені вже краще.

Йому й правда так здалося. Коли підсилювачі вимкнули, дзеленьчання у вухах наче трохи вщухло. Однак наступного ранку повернувся, і, крім пекельного дзвону, він майже нічого не чув.

Увесь масштаб лиха, що насувалося, розуміли двоє членів «Джонсон Кетс» — Фелікс Ґренбі та сам Г’ю. Лише якихось три дні відділяло їх від «Срібного купола» Понтіаку[103]. Приміщення, розраховане на дев’яносто тисяч. А що головним виконавцем там мав бути улюбленець Детройта Боб Сеґер, то зала обіцяла бути майже повною. «Джонсон Кетс» опинилися на гребені слави, а в рок-н-ролі такі шанси нечасто випадали вдруге. Тож Фелікс Ґренбі вчинив з Г’ю так само, як Келлі Ван Дорн із «Білої блискавки» — зі мною.

— Я на нього зла не держу, — запевнив Г’ю. — Якби ми помінялися ролями, я б, може, те саме зробив. Він найняв тимчасову заміну в детройтській «Студії Ламур», і той хлопець вийшов з ними на сцену того вечора в «Куполі».

Звільняв його Ґренбі особисто: не говорив, а писав нотатки й піднімав їх угору, щоб Г’ю читав. Він нагадав, що інші музиканти в «ДжК» походили з сімей середнього класу, а родина Г’ю була реально багатою. Він може полетіти в Колорадо в зручному сидінні біля носа літака й звернутися по консультацію до найкращих лікарів. На останньому аркуші Ґренбі великими літерами написав: «СКОРО ДО НАС ВЕРНЕШСЯ, САМ НЕ ПОМІТИШ ЯК».

— Аякже, — сказав Г’ю, коли ми сиділи в затінку і їли сендвічі з «Табіз».

— Ти досі сумуєш за ними? — спитав я.

— Ні. — Довга пауза. — Так.

У Колорадо він не повернувся.

— А якби й вертався, то вже точно не літаком. Здогадувався, що на висоті понад двадцять тисяч футів моя голова може вибухнути. Крім того, додому я не хотів. Хотів лише зализати рани, вони все ще кривавили. А Детройт так само підходив для зализування, як і будь-яке інше місце. Принаймні я себе в цьому переконав.

Симптоми не щезли: запаморочення, нудота (від помірної до сильної), і завжди те пекельне дзеленчання, іноді тихе, а іноді таке гучне, що він думав — ще трохи, й голова розколеться навпіл. Зрідка всі ці симптоми відступали, як хвиля прибою, і тоді він спав, десять чи навіть дванадцять годин поспіль.

Жив він у зачуханому готелі на Ґранд-авеню, хоча міг дозволити собі щось краще. Два тижні відкладав похід до лікаря, тому що боявся почути про злоякісну неоперабельну пухлину мозку. А коли нарешті примусив себе зайти в клініку на Інкстер-роуд, де приймали без запису, медик-індус, якому на вигляд було років сімнадцять, послухав, покивав, узяв кілька аналізів і порадив Г’ю лягти в лікарню, щоб здати більше аналізів, а ще отримати експериментальні ліки від нудоти, які він сам призначити не може, дуже шкода.

Замість піти в лікарню, Г’ю почав ходити на довгі й безцільні сафарі (коли запаморочення дозволяло) туди й назад уздовж уславленого відрізка детройтської дороги, знаної як Восьма миля[104]. Одного дня він проминув вітрину, захаращену радіоприймачами, гітарами, патефонами, касетними магнітофонами, підсилювачами й телевізорами за вкритим пилюкою склом. На табличці було написано, що це «Нова й уживана електроніка Джейкобза»… хоча, на погляд Г’ю Єйтса, там усе було розбите в какашку й нічого нового не було.

— Я тобі точно не скажу, чому я тоді зайшов. Може, якась ностальгія за тими аудіоцукерочками вилізла. Або то був напад самобичування. А може, я просто думав, що там працює кондиціонер і можна буде трохи прохолонути — знав би ти, як я помилявся. Або ж усе вирішила табличка біля дверей.

— А що на ній було написано?

Г’ю подивився на мене і всміхнувся.