— «Ви можете довіритися Препу».

Він виявився єдиним відвідувачем. Полиці були заставлені різними пристроями, набагато екзотичнішими, ніж зразки у вітрині. Деякі з них він впізнав: вимірювальні прилади, осцилоскопи, вольтметри та стабілізатори напруги, стабілізатори амплітуди, вирівнювачі, інвертувальні підсилювачі потужності. По підлозі зміїлися електричні проводи, скрізь були натягнуті дроти.

Власник зайшов у двері, облямовані різдвяною гірляндою миготливих лампочок. («Може, задзеленчав дзвоник, коли я увійшов, але я точно його не чув», — сказав Г’ю.) Мій давній «п’ятий персонаж» був одягнений у вилинялі джинси й просту білу сорочку, застебнуту на всі ґудзики аж до комірця. Його губи заворушилися, було видно, що він каже «Здрастуйте» і щось на зразок «Чим можу допомогти». Г’ю махнув йому рукою, похитав головою і пішов уздовж полиць. Вибрав «Стратокастер» і провів рукою по струнах, перевіряючи, чи не розладнаний.

Джейкобз роздивлявся його зацікавлено, але без видимої тривоги, хоча рок-патли Г’ю тепер звисали на плечі жирними пасмами, та й одяг був брудний. Десь через п’ять хвилин, коли він вже почав втрачати інтерес і подумував повертатися в блощичник, де тепер вішав капелюха, налетіло запаморочення. Він заточився, виставив уперед руку й збив на підлогу розібрану стереосистему. Він майже опанував себе, але останнім часом мало їв і світ навколо став сірим. А перед тим як ударитися об запорошену дерев’яну підлогу крамниці, Г’ю почорнів. Один в один моя історія. Тільки місце було іншим.

До тями він прийшов у кабінеті Джейкобза. На лобі лежала холодна ганчірка. Г’ю попросив вибачення й сказав, що заплатить за все, що розбив. А Джейкобз відсахнувся й заблимав очима від подиву. Останніми тижнями Г’ю часто спостерігав таку реакцію.

— Вибачте, якщо я надто гучно говорю, — сказав він. — Я не чую себе. Глухий.

Із верхньої шухляди свого захаращеного стола (я легко міг його собі уявити, засипаний обрізками дроту й батарейками) Джейкобз витяг блокнот. Швидко щось нашкрябав і підняв блокнот угору: «Недавно? Я бачив вас із гітарою».

— Недавно, — погодився Г’ю. — У мене якась хвороба Меньєра. Я музикант. — А подумавши, він розсміявся… беззвучно для власних вух, хоча Джейкобз відповів усміхом. — Був музикант.

Джейкобз перевернув аркуш у нотатнику, швидко накидав текст і підняв догори: «Якщо це Меньєра, я можу стати вам у пригоді».

— І став, як я бачу, — сказав я.

Обідня перерва скінчилася; дівчата вже пішли всередину. У мене були справи (багато справ), але я не мав жодного наміру йти, поки не почую історію Г’ю до кінця.

— Ми досить довго сиділи у нього в кабінеті. Розмова йде повільно, коли один зі співрозмовників мусить записувати свої репліки. Я спитав, як він думає мені допомогти. Він написав, що віднедавна експериментує з черезшкірною електричною стимуляцією нервів, скорочено — ЧЕСН. Сказав, що думка використовувати електрику, щоб стимулювати ушкоджені нерви, походить з глибини віків, що цей метод винайшов якийсь давній римлянин…

Десь у надрах моєї пам’яті відчинилися припорошені пилюкою двері.

— Давній римлянин на ім’я Скрибоніус. Він відкрив, що коли чоловік із хворою ногою ступає на електричного вугра, біль іноді стихає. І оце його «віднедавна», Г’ю, повна туфта. Твій Преп грався з ЧЕСНом ще до того, як його було офіційно винайдено.

Він дивився на мене, підійнявши брови.

— Розказуй далі, — попросив я.

— Добре, але до цього ми ще повернемся, гаразд?

Я кивнув.

— Ти ділишся своїм, я — своїм. Така в нас угода. Але натякну тобі: у моїй історії теж є закляття з зомлінням.

— Що ж… я розповів йому, що хвороба Меньєра — це загадка. Лікарі не знали, чи вона пов’язана з нервами, чи то вірус спричиняв хронічне накопичення рідини в середньому вусі, чи це щось бактеріальне, чи, може, генетичне. «Усі хвороби за своєю природою електричні», — написав він. Я відповів йому, що це маячня. Він лише всміхнувся, перегорнув сторінку і писав щось довший час. Потім подав блокнот мені. Я вже дослівно не процитую, забагато часу минуло, але перше речення врізалося в пам’ять: «Електрика — це основа всього життя».

Так, то був Джейкобз. Ці слова свідчили краще, ніж відбиток пальця.

— Решта була приблизно таким: «Візьмімо, наприклад, ваше серце. Воно працює на мікровольтах. Цей струм забезпечується калієм, електролітом. Ваше тіло перетворює калій на іони — електрично заряджені частинки — і використовує їх, щоб регулювати не лише серце, а й мозок, і ВСЕ ІНШЕ». Ці останні слова було написано великими літерами. Він обвів їх колом. Коли я повернув йому нотатник, він щось у ньому намалював, дуже швидко, потім показав на мої очі, вуха, груди, живіт і ноги. Та продемонстрував малюнок. То був спалах блискавки.

Ну, звісно.

— Г’ю, давай ближче до діла.

— Отже…

Г’ю сказав, що йому треба подумати. Чого він не сказав (але це, безперечно, крутилося в нього в голові), що він узагалі не знає Джейкобза. Він міг бути однією з тих божевільних пташок, що лопочуть крилами в кожному великому місті.

Джейкобз написав, що він розуміє вагання Г’ю, та й сам відчуває нерішучість. «Я дуже ризикую, навіть коли просто роблю таку пропозицію. Зрештою, я знаю вас не краще, ніж ви — мене».

— А це небезпечно? — спитав Г’ю голосом, який вже втрачав інтонацію та модуляції, ставав таким, як у робота.

Преп знизав плечима і написав: «Я вас не дуритиму: у тому, щоб пускати струм напряму через вуха, є певний ризик. Але НАПРУГА БУДЕ НИЗЬКА! Думаю, найгірший побічний ефект може виражатися в тому, що ви обмочите штани».

— Це божевілля, — сказав Г’ю. — Ми ненормальні вже тому, що це обговорюємо.

Преп знову знизав плечима, але більше нічого не написав. Просто подивився.

Г’ю сидів у кабінеті, стискаючи в руці ганчірку (досі вологу, але вже теплу), і всерйоз міркував над пропозицією Джейкобза, і більша частина його свідомості вважала це серйозне обмірковування цілком нормальним, хоч вони щойно познайомилися. Г’ю був музикантом, якого викинули з гурту, бо він оглух. З гурту, який він сам допоміг заснувати і який тепер вибрався на гребінь загальнонаціональної слави. Інші виконавці та принаймні один композитор (Бетховен) жили з глухотою, але втратою слуху негаразди Г’ю не обмежувалися. Були ще запаморочення, тремтіння, періодична втрата зору. Були нудота, блювота, діарея, пульс зашкалював. А найгіршим видавався майже неспинний дзвін у вухах. Він завжди думав, що глухота означала тишу. А виявилося, що це неправда, принаймні у його випадку. У надрах голови Г’ю постійно завивала охоронна сигналізація.

Був ще один момент. Істина, якої він доти не визнавав, але час від часу вона прозирала, наче краєм ока бачена. Він залишався в Детройті, бо збирався з духом. На Восьмій милі було багато ломбардів, і всі вони продавали стволи. Чи було те, що пропонував цей тип, гірше, ніж дуло пістолета тридцять восьмого калібру, придбаного в перекупника й націленого між зубів, прямо на піднебіння?

Своїм надто гучним голосом робота він промовив:

— Та хер із ним. Валяйте.

Розповідаючи решту історії, Г’ю не зводив погляду з гір, а права рука погладжувала праве вухо. Думаю, він це робив несвідомо.

— Він вивісив у вітрині табличку «ЗАЧИНЕНО», замкнув двері й опустив ролети. Потім всадовив мене на кухонну табуретку біля касового апарата й поставив на прилавок сталевий ящик завбільшки зі скриню. Усередині лежало два металеві кільця, загорнуті в металеву сітку (принаймні на це було схоже). Вони були десь такі завбільшки, як оті великі кільця-дармовиси, які носить Джорджія, коли вдягається по-модньому. Ти ж знаєш, про що я?

— Звісно.

— Внизу на кожному стирчала гумова штукенція, з якої виходив дріт. Дроти вели до пульта керування, не більшого за дверний дзвінок. Він відкрив пульт знизу й показав батарейку — одну-єдину, мізинчикову. Мене зразу попустило. «Від такого шкоди навряд чи багато буде», — подумав я. Але одразу ж стало незатишно, коли він натягнув гумові рукавиці — ну такі, як жінки надівають, коли миють посуд. І підняв кільця щипцями.