— Я думаю, мізинчикові батарейки Чарлі не такі, як ті, що ти купуєш у магазині, — сказав я. — Вони набагато потужніші. Хіба він ніколи не розказував тобі про таємну електрику?
— О Господи, безліч разів. То був його хобі-коник. Але то вже було пізніше, та й я в цьому ні бе ні ме ні кукуріку. Я навіть не певен, що він сам тямить. У нього такий вираз в очах з’являється…
— Сторопілий, — підказав я. — Сторопілий, стурбований і радісно-схвильований, усе це одночасно.
— Ага, типу того. Він приклав кільця мені до вух, щипцями, щоб ти розумів, а тоді попросив мене натиснути кнопку на пульті, бо в нього руки зайняті. Я вже мало не відмовився, а тоді згадав пістолети у вітринах ломбардів, і таки натиснув.
— А далі — провал у пам’яті. — Це було не запитання, бо я точно знав. Але Г’ю мене здивував.
— Провали в пам’яті були, так, і те, що я називаю призматикою, але все це прийшло пізніше. Тієї ж миті в моїй голові пролунало могутнє клацання. Ноги різко випросталися, а руки злетіли вгору над головою, наче в учня, який вмирає, так хоче сказати вчителю, що знає правильну відповідь.
Це навіювало спогади.
— А ще в роті був присмак. Наче я монетки смоктав. Я спитав у Джейкобза, чи можна мені ковток води, і реально почув, як питаю. І розплакався. Плакав я довго. А він мене обіймав. — Зрештою Г’ю відірвав погляд від гір і подивився на мене. — Після цього, Джеймі, я був ладен зробити для нього все. Усе, що завгодно.
— Знайомо.
— Коли я знову себе опанував, він повів мене назад у крамницю й надів на мене пару навушників «Koss». Увімкнув їх у FM-радіоприймач і став поступово прикручувати музику, питаючи, чи я чую. Я все чув, аж поки він не прикрутив звук майже до нуля, та й тоді я міг поклястися, що чую. Він не лише повернув мені слух — він зробив його ще гострішим, ніж тоді, коли мені було чотирнадцять і я грав свій перший джем-сешн[105].
Г’ю спитав, чим він може віддячити Джейкобзу. Преп, зачуханий парубок, якому не завадилося б постригтися й помитися, замислився над цим.
— Ось що я вам скажу, — зрештою промовив він. — Бізнес у мене йде так собі, сюди як хтось і забрідає, то тільки непевні особи. Я збираюся перевезти все це добро на склад у Норт-Сайді, а потім подумаю, що робити далі. Ви могли б мені допомогти.
— Я можу зробити ще краще. — Г’ю досі насолоджувався звуком власного голосу. — Я сам винайму складське приміщення і знайду вантажників, щоб усе перевезли. По мені не скажеш, що я можу це дозволити, але це так. Правда.
Ця ідея, здавалося, налякала Джейкобза.
— Категорично ні! Товар, який я виставив на продаж, — це в основному сміття. Але моє обладнання дуже цінне, і більша його частина, яка стоїть там, у підсобці, у моїй лабораторії, ще й крихка. Вашої допомоги буде більш ніж достатньо. Хоча спершу вам треба трохи відпочити. І від’їстися. Набрати кілька фунтів. У вас був дуже важкий період у житті. Містере Єйтс, чи не бажали б ви стати моїм асистентом?
— Якщо ви цього хочете, — відповів Г’ю. — Містере Джейкобз, мені досі не віриться, що ви говорите, а я вас чую.
— За тиждень ви сприйматимете це як належне, — відмахнувся він. — З чудесами завжди так. Нема сенсу це заперечувати, така вже людська натура. Та оскільки вже ми вдвох стали свідками дива в цьому забутому всіма куточку Мотор-Сіті, я не можу дозволити вам і далі звати мене містером Джейкобзом. Хай для вас я буду Препом.
— Це скорочено від «преподобний»?
— Точно. — І він широко всміхнувся. — Преподобний Чарльз Д. Джейкобз, нині — головний прелат у Першій церкві електрики. Обіцяю занадто вас не навантажувати. Поспішати нема куди. Будемо робити все поволі.
— Не сумніваюся, що так і було, — сказав я.
— І що б це могло означати?
— Він не хотів, щоб ти наймав йому вантажників, і гроші твої йому не були потрібні. Йому потрібен був твій час. Я думаю, він тебе вивчав. Чекав, чи не проявляться якісь залишкові явища. А ти що думав?
— Тоді? Нічогісінько. Я їхав на величезній хмарі радості. Якби Преп попросив мене пограбувати Перший банк Детройта, я б, може, й спробував це зробити. Але так, якщо подумати, то, мабуть, твоя правда. Роботи там було небагато, бо коли я придивився уважніше, побачив, що він майже не мав що продавати. У підсобці було значно більше всяких штук, але з нормальною командою з «Ю-Хола» ми могли б перевезти всі ті шняги з Восьмої милі за два дні. Але він розтягнув це на тиждень. — Г’ю трохи подумав. — Ну, так, згода. Він за мною спостерігав.
— Вивчав. Чекав залишкових явищ. — Я зиркнув на годинник. За чверть години мені треба було з’явитися в студії, і якби я ще трохи затримався у пікніковій зоні, то міг спізнитися.
— Пройдися зі мною до першої студії. Розкажи, якими були ті явища.
Ми пішли, і дорогою Г’ю розповів про потьмарення, які з ним ставалися після того, як Джейкобз вилікував його електрикою від глухоти. Нетривалі, проте часті за перші день-два, і відчуття непритомності в нього при цьому не виникало. Він просто приходив до тями в іншому місці й бачив, що минуло п’ять хвилин. Чи десять. У двох випадках це сталося, коли вони з Джейкобзом вантажили обладнання й уживаний товар для продажу в старий автофургон для доставляння сантехніки, який Джейкобз у когось позичив (може, ще в когось зі зцілених чудесним шляхом, але чи це справді було так, Г’ю ніколи не дізнався — Преп щодо цього волів тримати рот на замку).
— Я спитав, що сталося за ці відрізки часу, а він відповів: нічого, що ми просто переносили речі й розмовляли, усе по-нормальному.
— І ти йому повірив?
— Тоді так. А тепер уже не знаю.
Якось увечері, розповідав Г’ю (а було це через п’ять чи шість днів після терапії), він сидів у єдиному кріслі в номері свого блощичника, читав книжку і зненацька побачив, що стоїть у кутку та дивиться на стіну.
— Ти щось при цьому казав? — спитав я, а сам подумав: «Щось сталося. Щось, щось, щось».
— Ні. Але…
— Що «але»?
Цей спогад змусив його недовірливо похитати головою.
— Я зняв штани і знову взув кросівки. Так і стояв у боксерських трусах і «Рібоках». Шиза, правда?
— Muy loco[106], — погодився я. — І довго в тебе виникали ці міні-потьмарення?
— На другому тижні їх було всього декілька. На третьому — вже жодного. Але було дещо інше, і це тривало довше. Щось із очима. Ці… події. Ця призматика. Я не знаю, як інакше їх називати. Протягом наступних п’яти років таке зі мною ставалося, може, з десяток разів. А відтоді вже не було нічого.
Ми дійшли до студії. Там нас чекав Мукі в кепці «Бронкос»[107] із сіточкою, повернутою козирком на потилицю, що надавало йому вигляду найстарішого у світі скейтбордиста.
— Банда вже всередині. Розігріваються. — Він перейшов на шепіт. — Мужики, бля, вони реально жахливі.
— Скажи їм, що почнемо пізніше, — сказав я. — Дамо їм додатковий час наприкінці, щоб компенсувати.
Мукі перевів погляд з Г’ю на мене й назад на Г’ю — вимірював емоційну температуру.
— Слухайте, правда ж, нікого не звільнять?
— Ні, якщо ти знов не лишив пульт увімкненим, — відказав Г’ю. — А тепер марш усередину, дай дорослим договорити.
Мукі відсалютував і пішов у студію.
Г’ю повернувся до мене обличчям.
— Призматика була набагато дивнішою, ніж провали. Я навіть не знаю, як тобі це описати. Правильно кажуть, це треба самому відчути.
— Спробуй.
— Я завжди наперед знав, коли це станеться. Весь день займався своїми справами, ну як завжди, а потім начебто загострювався зір.
— Так само, як слух після лікування?
Г’ю похитав головою.
— Ні, то було насправді. Вуха в мене досі чують краще, ніж до Препового лікування. Точно знаю, що перевірка слуху могла б це підтвердити, хоча мені ліньки було її робити. Ні, із зором було наче… знаєш, як епілептики передчувають наближення нападу за поколюванням у п’ястях чи якимось фантомним запахом?
