Одного чудового дня Пух чалапав на другий кінець Лісу, щоб провідати Крістофера Робіна та з'ясувати, чи не забув той узагалі про існування ведмедів. Уранці під час сніданку (сніданок був дуже скромний: трохи мармеладу, намащеного на стільники з медом) Пухові зненацька закрутилася в голові нова пісенька. Вона починалася так:

Придумавши ці рядки, Пух почухав потилицю і сказав сам до себе: "Початок просто чудовий, але де взяти продовження?" Він спробував ще кілька разів повторити "Ура!", та це не допомогло. "Може, вийде краще,– подумав він,– якщо я співатиму: "Гарно ведмедеві. Тричі ого "? І він заспівав. Але пісня й далі не зрушила з місця. "Ну що ж, гаразд,– сказав Пух,– тоді я проспіваю перші два рядки ще двічі, і, може, якщо я співатиму дуже швидко, то й сам незчуюся, як доберуся й до третього рядка, а там і до кінця, і в мене вийде гарна пісенька. Ну, почали:

Пухові так сподобалася ця пісенька, що він співав її цілу дорогу, поки йшов Лісом.

"Але якщо я співатиму її довше,– раптом подумав він,– то саме наспіє час попоїсти чогось смачненького, і тоді останній рядок "Добре під'їв він. Ура!.. "буде неправильний.

Тому Пух замугикав пісеньку без слів.

Крістофер Робін сидів на порозі й натягав свої Похідні Чоботи.

Тільки-но Пух побачив Похідні Чоботи, він ураз зрозумів, що незабаром має трапитися Пригода, тож він хутенько злизав з губів рештки меду і підтягнувся, як тільки міг, щоб показати, що він готовий до всього.

– Доброго ранку, Крістофере Робіне! – загукав він.

– Привіт, Війні-Пуше. Ніяк не натягну оцього чобота.

– Кепська справа,– сказав Пух.

– Ти, будь ласка, уприся мені в спину, щоб я, бува, не перекувицьнувся догори ногами, коли потягну надто сильно.

Пух сів і міцно-міцно вперся лапками в землю, а спиною міцно-міцно вперся у спину Крістофера Робіна; Крістофер Робін, у свою чергу, міцно-міцно вперся у спину Пухові й почав міцно-міцно тягти-натягати свого чобота, аж поки нарешті таки натягнув.

– От і готово,– сказав Пух.– Що будемо робити далі?

– Підемо в експедицію. Усі,– сказав Крістофер Робін. Він звівся на ноги, обтрусився і додав: – Дякую, Пуше.

– Підемо в ех-спотикцію ? – з цікавістю перепитав Пух.– Здається, такого я ще не бачив, не чув і не їв. А де вона, ця ех-спотикція ?

– Експедиція, дурненьке ведмежа. Не "ех", а "е-к-с", розумієш, "ка-ес"!

– А-а,– сказав Пух.– Ясно.

Та насправді йому нічого не було ясно.

– І в експедиції ми мусимо не спотикатися, а шукати й відкрити Північний полюс.

– А-а! – знову сказав Пух.– Ясно. А що таке Північний полюс?

– Ну, це така штука, яку відкривають,– недбало сказав Крістофер Робін, який і сам до пуття не знав, що ж то воно за штука.

– А-а, ясно,– сказав Пух.– А ведмедям можна його відкривати?

– Авжеж, можна. І Кроликові, і Кензі, і всім, усім, усім. Бо ж це – експедиція. А експедиція означає, що всі йдуть одне за одним, як на параді. Ти б краще попередив усіх, щоб збиралися, доки я почищу рушницю. І ще треба не забути провізію.

– Про кого не забути?

– Не про кого, а те, що їдять.

– А-а! – зрадів Пух.– А мені почулося, ніби ти сказав про якусь Візію. Тоді я піду та попереджу їх усіх.

І він почалапав геть.

Першим, кого зустрів Пух, був Кролик.

– Привіт, Кролику,– сказав Пух.– Це ти?

– Це я, але пограймося, ніби це не я,– сказав Кролик.– Подивимося, що з того вийде.

– Я маю для тебе доручення,– сказав Пух.

– Гаразд, я передам його Кроликові, – сказав Кролик.

– Ми всі вирушаємо вех-спотикцію разом із Крістофером Робіном.

– І Кролик теж? А що таке... ну оте, що ти сказав?

– Ну, такий собі парад чи що,– сказав Пух.

– Он як?! Парад! – сказав Кролик.

– Угу,– підтвердив Пух.– І ми повинні відкрити Полюск... чи, може, Молюск? Одне слово, щось там відкрити.

– Відкрити? Усі ми? – сказав Кролик.

– Усі, всі. А головне, не забути про... ну, про те, що їдять. Бо раптом нам їсти захочеться!.. Тепер я подамся до Паця, а ти перекажи все Кензі, гаразд?

Пух попрощався з Кроликом і заквапився до пацевої хатки.

Паць сидів на ґанку і, заплющивши очі, гадав на ромашці, аби точно дізнатися – любить, не любить, плюне чи поцілує. Вийшло, що плюне, і тепер він силкувався згадати, на кого ж він загадав, – тільки б не на Пуха.

Цієї миті перед ним і вигулькнув Пух:

– Гей, Пацику! – захекано сказав Пух.– Ми йдемо в ех-спотикцію. Усі, всі. І беремо про... про... їзію. Одне слово, харчі. Треба щось там відкрити.

– Що відкрити? – злякано спитав Паць.

– Та щось таке, що відкривають.

– Не дуже люте?

– Крістофер Робін нічого не казав про лютість. Він тільки сказав, що в нього є, як його... е... е... ко... си...

– "Коси" я не боюся, – серйозно сказав Паць.– Я боюся тільки вовка. Та якщо з нами йде Крістофер Робін, тоді я зовсім нікого не боюся!

Незабаром усі-всі зібралися біля хатки Крістофера Робіна, і "ех-спотикція" почалася. Попереду виступали сам Крістофер Робін і Кролик, за ними Паць та Пух, далі Кенга з Крихіткою Ру в кишені й Сова, ще далі – Іа, а в самому кінці, витягнувшись довгою вервечкою, тюпали всі Кроликові Родичі та Знайомі.

– Я їх не запрошував,– ніби між іншим пояснив Кролик.– Вони самі взяли та й прийшли. Вони завжди так. Нехай собі спотикаються в самому кінці, за хвостом Іа.

– Мушу сказати,– озвався Іа,– що це неподобство. Ось що це таке! Я взагалі не збирався йти в цю... е... е... скопицію... чи як там Пух її назвав. Я прийшов тільки з почуття обов'язку. Та все ж, бачте, я тут, і якщо я повинен іти в кінці е... е... зкопитії – ви розумієте, про що я кажу,– то й дозвольте мені йти в кінці. А коли я щоразу, як мені захочеться трохи посидіти й відпочити, матиму клопіт розчищати собі місце від цієї дрібноти – Кроликових Родичів та Знайомих, то це вже буде не е... е... ступиція – чи як там на неї кажуть, – а просто метушня й мішанина. Ось що я мусив сказати.