На той час, коли річечка добралася до краю Лісу, вона дуже виросла – виросла майже у справжню Річку. І, ставши дорослою, вона перестала крутитися, перекидатися і скакати, як раніше, в дитинстві, а плинула тихо й спокійно. Бо ж тепер вона знала, куди прямує, і казала сама до себе: "Поспішати не варто. Колись усі там будемо".

Зате всі маленькі струмки, які впадали у неї, невтомно гасали лісом туди й сюди, бо їм ще треба було так багато побачити і так багато пізнати!

Широка стежка, – така широка, що її можна було б назвати навіть битим шляхом, – вела із Широкого Світу в Ліс, але перед тим, як потрапити до Лісу, вона мала перейти через цю Річку. І от саме на тому місці, де Битий Шлях зустрічався з Річкою, був дерев'яний місток – завширшки, як і сам Битий Шлях – з дерев'яними бильцями по обидва боки.

Крістофер Робін, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на верхню поперечку билець, але куди цікавіше було стати ногами на нижню поперечку, перехилитися через бильце й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.

Вінні-Пух, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на нижню поперечку; але куди цікавіше було лягти на живіт, просунути голову під поперечку й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.

Що ж до Паця та Крихітки Ру, то вони тільки так і могли помилуватися Річкою, бо були надто маленькі й не діставали до жодної поперечки. Вони просто лягали під поперечку й дивилися вниз на Річку... А Річка текла собі й текла, повільно й тихо, бо ж поспішати їй було нікуди.

Одного разу дорогою до містка Вінні-Пух надумався скласти якогось віршика про шишки, бо скрізь довкола лежало безліч ялинових шишок, а у Вінні-Пуха був поетичний настрій. Він підняв одну шишку, подивився на неї і промовив:

– Це дуже гарна шишка, і звичайно, вона мусить із чимось римуватися.

Спочатку Вінні-Пух нічого не міг придумаги, але згодом у його голові викрутилося таке:

– Хоч це й неточно,– сказав він,– бо шишка, усе ж трохи менша, ніж моя голова.

У цей час Пух зійшов на місток, але через те, що він не дивився собі під ноги, він об щось спіткнувся – шишка вислизнула в нього з лап і впала в Річку.

– От напасть,– сказав Пух, побачивши, як шишка повільно запливає під міст. Він рушив назад, щоб узяти іншу шишку, котру також можна було б заримувати. Але раптом він подумав, що краще просто помилуватися Річкою, бо день же такий ясний та погожий. Отож Вінні-Пух ліг на живіт і став дивитися вниз на Річку, що повільно плинула кудись у далечінь...

І зненацька з-під мосту з'явилася його шишка, яка також повільно плинула кудись у далечінь!

– От чудасія! – сказав Вінні-Пух.– Я впустив її з того боку, а вона випливла з цього! Цікаво, чи всі шишки так роблять?

Він пішов і назбирав повні лапи шишок...

Так! Усі вони робили те саме, що й перша!

Тоді він кинув дві шишки одразу, перебіг на протилежний бік мосту і став чекати, яка з них випливе першою. І одна з них справді випливла першою, а що шишки були однакові, Пух не знав, чи то була та сама, на яку він загадав, чи інша. Тоді він ще раз кинув дві шишки, тільки одну більшу, а другу меншу, і більша випливла першою, як він і загадав, а маленька випливла останньою, як він теж загадав, – отже Пух виграв аж двічі!..

І на той час, коли Вінні-Пух пішов додому полуднувати, він уже виграв тридцять шість разів і програв двадцять вісім. Інакше кажучи, він виграв... Спробуйте самі відняти від тридцяти шести двадцять вісім, і ви дізнаєтесь, на скільки разів Пух виграв більше. Або на скільки менше програв, якщо вам так цікавіше...

Так народилася гра, яку потім назвали "Пушишка", на честь Вінні-Пуха, який її винайшов і навчив у неї гратися всіх своїх друзів. Але пізніше замість шишок вони стали кидати в Річку палочки, бо палочки легше розрізняти, а гру назвали просто "Палочки", і в цій назві від Пуха зосталася одна лише буква "П", а від шишок не зосталося взагалі нічого.

Одного чудового дня Пух, Паць, Кролик та Крихітка Ру гралися в Палочки. Вони кидали їх у воду за командою Кролика, а потім чимдуж бігли на протилежний бік мосту, і всі разом дивилися вниз, чекаючи, чия палочка випливе першою. Чекати доводилося довго, бо Річка того дня була дуже й дуже лінива.

– А ось моя! – вигукнув Крихітка Ру.– Ні, не моя, чиясь інша! То не твоя, Пацю? Я думав, то моя, а вона не моя. Ось моя!.. Ні, теж не моя. То не твоя, Пуше?

– Ні,– сказав Пух.

– Мабуть, моя десь застрягла,– сказав Ру.– Кролику, в мене палочка-застрягалочка! Пацю, а твоя палочка – застрягалочка?

– Вони завжди пливуть довше, ніж вам здається,– сказав Кролик.

– Пацю, он твоя!.. – раптом сказав Пух.

– Моя сірувата,– сказав Паць, не наважуючись перехилятися далі, щоб не впасти в Річку.

– От, от! Я бачу саме її! Вона пливе в мій бік.

Кролик вистромився далі за всіх, виглядаючи свою паличку; Крихітка Ру підскакував, мов гумовий, і все наспівував:

А Паць страшенно розхвилювався, бо з'явилася тільки його паличка, а це означало, що він виграє.

– Випливає! Он вона, о-о-н! – сказав Пух.

– А ти певен, що то моя? – схвильовано кувікнув Паць.

– Звичайно, певен, бо вона сіра. І велика. Ось вона підпливає! Дуже, дуже велика і... сіра... Ой, ні, це не вона. Це – Іа...

З-під мосту справді виплив Іа-Іа.

– Іа! Іа-а! – загукали всі разом.

Спокійно і незворушно, задерши до неба всі чотири ноги, Іа-Іа повагом плив за течією.

– Та це ж наш Іа! – захоплено запищав Крихітка Ру.

– Невже? – озвався Іа. – А я все думав: "Хто ж це такий?" – Іа потрапив у невеличкий вир і тричі обкрутився на одному місці.

– Я зовсім не знав, що ти також граєшся,– сказав Крихітка Ру.

– Я не граюся,– відповів Іа-Іа.