Тим часом Мей підійшов до лежачого. Він запустив руку у каштанове волосся невідомого і, піднявши трохи його голову, повернув її убік, щоб заглянути в обличчя. Він стрівся поглядом з насмішкуватими розумними очима юнака.

— Водити машину ви вмієте, нічого не скажеш, а от стріляти… Я б на вашому місці записався на курси стрільців… — зухвало сказала молода людина ошелешеному полісменові, який гадав, що має справу з покійником.

— Заткни пельку! — грубо відповів Мей і рвонув хлопця догори, поставивши його на ноги. Потім наклав йому наручники. Перш ніж відвести затриманого до автомашини, Мей нахилився і підняв з землі пістолет. Він показав його затриманому.

— Це твоя гармата? — спитав він.

— Киньте жартувати! Коли б я мав цю штуку в кишені, то не стояв би перед вами в наручниках.

— Тоді вона напевне впала з неба, га? Ти б придумав що-небудь краще, перш ніж ми дістанемось до дільниці! — глузливо сказав Мей і підштовхнув хлопця дулом пістолета до машини.

Кримінальний інспектор Гузен, до якого привели на перший допит обох затриманих, розклав на столі перед собою всі предмети, знайдені поліцейськими Рірдоном і Меєм у форді, на вулиці і в кишенях арештованих: маленький ліхтарик, жменю пожмаканих доларів, чотири номерні знаки до автомашини і пістолет 45-го калібру.

Гузен грайливо покрутив на Вказівному пальці пістолет, глянув на хлопців і спитав:

— Ну, кому з вас належить ця штука?

Він не дістав ніякої відповіді. Дві пари очей спокійно дивились на нього без будь-якого виразу, наче він говорив не англійською, а малайською мовою.

Увійшовши до кімнати, патрульні полісмени на якийсь час перервали допит. Вони втягли за собою дві паки новеньких чоловічих костюмів і звалили їх біля письмового стола.

— Це ми знайшли в багажнику форда, сер, — сказав Рірдон інспекторові.

Гузен недовірливо похитав головою, але промовчав. Потім наказав відвести одного із затриманих до караульного приміщення.

Коли троє залишили кімнату, Гузен звернувся до водія форда.

— Як ваше прізвище?

— Чесмен.

—Ім'я?

— Керіл Уїттір.

— Народились?

— 27 травня 1921 року в Сент-Джозефі, Мічіган.

— Як звуть вашого батька?

— Уїттір Чесмен.

— Хто він за фахом?

— Колись був асистентом режисера у кінокомпанії «Парамаунт», тепер тільки переносить куліси.

— Як звуть вашу матір?

— Хеллі Чесмен, уроджена Браун.

— Чим вона займається?

— Вона паралізована.

— Гм… Чи притягалися ви до суду, Чесмен?

Стереотипно, наче відповідаючи на анкету, Чесмен перелічив усі випадки, коли був під судом і відбував покарання. Інспектор відстукав його відповіді на друкарській машинці, потім раптом відсунув її вбік, витяг я шухляди пачку сигарет і, вибивши вказівним пальцем одну, запропонував її Чесмену.

— Ага, починаєте м'яко стелити? — сказав Чесмен і недбалим рухом узяв сигарету.

Інспектор дав йому вогню.

— А чого б це я без особливої причини став шкодити вам? Поки ви розумно себе поводите, я ставитимусь до вас добре.

Чесмен задумливо втупився у сигаретний дим.

— Облиште ці підходи, інспекторе. Чого ви наказали мене сюди притягти?

— Схоже, що ви поспішаєте, Чесмен! Це видно хоча б із швидкості, з якою ви намагалися втекти від патрулів.

Метод допиту інспектора почав нервувати Чесмена.

— Що ви хочете від мене? — грубо спитав він.

— Дізнатись, чому ви так уперто хотіли втекти від нашої патрульної машини. Була ж для цього яка-не-будь причина, га? Звичайний водій не тікає так просто від першого-ліпшого патруля!

Чесмен вказав сигаретою на протокол допиту, який все ще стирчав з машинки.

— Прочитайте ще раз список моїх відсидок, інспекторе. Останнього разу мене звільнили з тюрми умовно. Це пояснює все. На час умовного звільнення мені заборонено мати контакт з людьми, у яких є судимість. А Джонні, мій напарник, теж вийшов оце з в'язниці, і списочок у нього більший за мій. І мене знову посадять, якщо ви дасте справі хід. Тепер ви розумієте, чому я так поспішав?

Інспектор ледь помітно похитав головою.

— Я не вірю вам, Чесмен. Поліцейські патрулі не цікавляться минулими злочинами і не питають першого-ліпшого, чи випущено його на волю умовно. Це ви знаєте не гірше за мене. Я не повірю вам, навіть якщо ви мені скажете, що причина вашої втечі — крадені костюми, знайдені нами у вашому багажнику.

Чесмен глянув на костюми, що лежали біля столу, і спитав:

— А чого ж, на вашу думку, я мав тікати?

— Бо ви й є «бандит з червоним ліхтарем», Чесмен!

На якусь мить Чесмен втратив мову, але потім оглушливо зареготав:

— Ви невдало жартуєте, інспекторе! Невже ви вважаєте мене отим нещасним сексуальним інвалідом? Подивіться, як слід, на мене. Невже я схожий на людину, якій, аби зробити жінку слухняною, потрібен пістолет? Та я можу мати жінок і не вдаючись до зброї!

Немовби демонструючи інспекторові свої шанси у жінок, Чесмен звівся на ноги, поставши перед слідчим у весь зріст, і, наче боксер, ударив себе кілька разів кулаком у груди.

Гузен все ж збентежився, побачивши перед собою довгов'язу фігуру — не тому, що оцінив враження, яке міг справити на жінок Чесмен, а тому, що у всіх свідченнях жертв «бандита з червоним ліхтарем» його описували як чоловіка невеликого зросту—1 метр 60— 1 метр 70 сантиметрів. А зріст Чесмена аж ніяк не становив менше 1 метра 85 сантиметрів, і він був куди могутнішої статури.

І все ж інспектор сказав:

— Сідайте-но знову на свій стілець. Це вже психіатр скаже, для чого був вам потрібен пістолет. Може, це у вас таке відхилення? Хто може знати?

Знизавши плечима, Чесмен знову сів.

— Не може бути, щоб ви говорили серйозно, інспекторе. Мені… ґвалтувати їх! Я б вам багато міг дечого розповісти про отих клятих жінок…

Чесмен все ще не збагнув, у яку диявольську ситуацію завів його інспектор. За зґвалтування закони Каліфорнії вимагали смертної кари! Він ще сміявся з підозри інспектора, не відчуваючи петлі на своїй шиї.

Інспектор, досвідчений криміналіст, добре розумів, що такого досвідченого гангстера, як Чесмен, голими руками не візьмеш. Тому він поки що припинив допит.

— Ну, гаразд, Чесмен, почекаємо. Вам усе одно доведеться залишитися під вартою, доки суддя не вирішить, як бути з вашим достроковим звільненням. А ми за цей час усе з'ясуємо.

Гузен натиснув на кнопку дзвінка і наказав поліцейському вивести Чесмена з кімнати.

Коли двері за Чесменом причинилися, інспектор заглибився в документи, в яких описувалась зовнішність, «бандита з червоним ліхтарем». Зріст— 160–170 сантиметрів, худорлява постать, коричнювата шкіра, темне, майже чорне волосся, не вистачає кількох зубів; можливо, він італійського походження — так одностайно описували злочинця жертви і свідки його злочинів.

Чесмен — довжелезний, кремезний хлопець, у якого всі зуби були на місці, ніяк не скидався на «бандита з червоним ліхтарем».

Крім того, Гузен розумівся на сексуальних злочинах. Він кілька років працював у відповідному відділі нью-йоркської поліції і знав, що чоловіки, які під загрозою зброї примушують жінок скорятися перед своїми бажаннями, становлять цілком певний людський тип: боягузи, обділені природою невдахи, психопати. Ні, людина, що оце сиділа перед ним, — хто завгодно, але не сексуальний психопат.

Отже, інспектор Гузен аж ніяк не був впевнений, що цей Чесмен і «бандит з червоним ліхтарем» — одна й та ж людина.

Роздуми інспектора перервав асистент, що прожогом увійшов до кабінету:

— Форд затриманих доставлено сюди, сер, — доповів він.

Інспектор склав документи до купи і встав зі стільця.

— Дякую, Глен, я зараз вийду на повітря і сам гляну на нього.

Біля форда вже порались агенти, у пошуках слідів орудуючи в світлі трьох прожекторів пінцетами, лупами, знімаючи відбитки пальців на приладовому щитку.

— Придивіться добряче до сидінь, чи немає на них слідів крові,— наказав Гузен. Він пригадав, що останні дві жертви «бандита з червоним ліхтарем» — 27-річна Реджіна Джонсон і 17-річна Мері-Еліс Меса — були поранені злочинцем.