— Леді й джентльмени, високий суд іде! — вигукнув судовий пристав у залі, подаючи присутнім знак підвестися зі стільців.

Дрібнохідь до залу увійшов суддя Чарлз Фріке, маленький непоказний чоловічок в окулярах на гостренькому носику. Йому виповнилось майже 70 років, і його вважали одним з найрозумніших суддів у Каліфорнії. Злочинці боялися його, як найбезжалісного суддю країни. Жоден суддя у Сполучених Штатах не виніс стільки смертних вироків, як Чарлз Фріке.

— Засідання відкрито! — вигукнув пристав, коли Фріке піднявся на подіум, і жестом показав, що можна знову сісти.

Потім суддя звернувся до Чесмена:

— Керіл Чссмеи, чи відомі вам висунуті проти вас звинувачення?

— Так, ваша честь, — сказав Чесмен зі скромною стриманістю, до якої досвідчені злочинці, що вже не раз стояли перед судом, звичайно вдаються з тактичних міркувань.

— Перш ніж я запитаю вас, чи визнаєте ви себе винним, хочу повідомити вам наслідки вашої відповіді. Якщо ви визнаєте себе винним, вирок вам винесе суддя. Якщо ж ви скажете «невинний», питання про вашу вину вирішить суд присяжних з 12 осіб.

— Невинний, ваша честь, — сказав Чесмен ясним твердим голосом.

— Тоді назвіть мені, будь ласка, прізвище адвоката, що захищатиме вас.

— Я сам себе захищатиму, ваша честь!

Після цієї заяви в залі прошелестіла хвиля здивування. Навіть прокурор підвів голову од своїх паперів.

Взяти на себе власний захист було чи не найбільшою помилкою Чесмена в цьому процесі. В історії американського судочинства ще не було випадку, щоб обвинувачений, якому загрожує смертна кара, відмовився від послуг досвідченого юриста.

«Чесмен розраховує на сердобольність присяжних», — писали в своїх перших звітах репортери.

«Той, хто в такому процесі хоче сам собі бути адвокатом, має вважатися ідіотом», — написав Чесмен через кілька років у в'язниці Сен-Квентін в своїй книзі «Моя боротьба за життя».

Суддя Чарлз Фріке сказав тільки:

— Ну що ж, конституція це дозволяє.

Коли закінчилося читання обвинувального висновку, зі свого місця несподівано встав прокурор Міллер-Леві і підійшов до подіуму, на якому сидів суддя. Він був щонайменше на голову нижчий за Чесмена, носив окуляри в простій роговій оправі і був одягнений з недбалою елегантністю.

Коротко уклонившись, він звернувся до судді Фріке:

— Ваша честь, до моїх обов'язків, щоправда, не входить захист інтересів обвинуваченого, але заради коректності слід було б призначити обвинуваченому офіційного адвоката, який міг би йому пояснити, в чому саме має полягати захист.

Цей жест справив глибоке враження на присяжних. Прокурор, який так безкорисливо ставиться до обвинуваченого, здався їм зразком об'єктивності і беззастережності.

У такий елегантний спосіб представник обвинувачення записав на свій рахунок перше очко і, крім того, обмежив можливості Чесмена для захисту. Суддя Фріке погодився на пропозицію прокурора і призначив адвокатом-порадником Чесмена судового референта Ела Метьюса, недосвідчену молоду людину, яка щойно закінчила навчання і тепер відбувала першу юридичну практику в суді. Це було витонченим ходом обвинувачення й суду — дати Чесмену в захисники людину, яка напевне не насмілиться на конфлікт із судом.

Якого роду допомогу подав референт підсудному, виявилось при виборі присяжних. Сто вісім чоловіків і жінок з Лос-Анжелеса були у списку присяжних. За американським законом, адвокат, як і прокурор, має право відшукати в такому списку присяжних на свій розсуд, а в разі розходжень остаточне рішення про призначення присяжних приймає голова суду.

Судовий референт Ел Метьюс спокійно спостерігав, як прокурор вибрав на роль присяжних 12 матерів, у яких були дочки у віці жертв «бандита з червоним ліхтарем», і не протестував, коли прокурор у присутності всіх вдався до спроби вплинути на присяжних у потрібному йому напрямі, театрально звернувшись до них зі словами

— Подумайте, що станеться з вашими дочками, якщо цей чоловік на лаві підсудних вийде на волю! У вашій владі знешкодити це чудовисько! Не бійтеся в цьому випадку вдатись до найвищої кари, передбаченої законом, — страти!

Цю вимогу прокурор Міллер-Леві сформулював не наприкінці процесу, не в своїй обвинувальній промові, а на початку, не навівши ще жодного доказу вини Чесмена.

Метьюс жодним словом не пояснив Чесмену, що той може протестувати проти цього випаду прокурора і дати відвід присяжним. Коли Чесмен хотів сам узяти слово, той мало не силоміць посадив його назад на лаву і порадив поводити себе тихо, аби не дратувати суддю.

Наступні два дні процесу обговорювалося злочинне минуле Чесмена. Найдрібніші крадіжки нанизував прокурор Міллер-Леві на нескінченний ланцюг злочинів, що їх вчинив Чесмен.

Чесмен усі їх визнав. Здавалося, що він пишається своїм злочинним минулим і розповідає про незліченні розбійницькі напади з гордістю. Принаймні, таке враження виникло у присяжних.

Але Чесмен хвалився своїми кримінальними подвигами з зовсім іншої причини. Він хотів показати присяжним, що такий хвацький хлопець, як він, просто не міг бути отим сексуальним злочинцем. Результат виявився протилежним. Тихі домогосподарки на лаві присяжних боялися його, вважали його недолюдком, не питали, як він став злочинцем. Вони вірили, що він здатний на все.

Прокуророві Міллеру-Леві лишилось тільки дати Чесмену наговоритися, щоб виграти наступний раунд. Адвокат же Чесмена сидів мовчки і навіть не пояснив своєму підопічному, що той сам собі шкодить такою тактикою захисту. Кожний інший захисник давно вже змусив би Чесмена замовкнути і взяв би слово сам. Та Ел Метьюс мовчав.

Як головних свідків обвинувачення прокурор Міллер-Леві запросив обох жінок, що ідентифікували обвинуваченого вночі після арешту як «бандита з червоним ліхтарем». Інших потерпілих він на засідання не запросив, бо побоювався, що вони не пізнають у Чесмені бандита і таким чином виступлять у ролі свідків захисту.

Сам Чесмен не міг знайти тих жінок. Поліція відмовилась повідомити їх імена, а сам він ніяких даних здобути не міг, бо сидів у в'язниці. Його адвокат міг бути йому корисним лише порадами, а сам вести розслідування не мав права. Знову стало ясно, яким нерозумним було рішення Чесмена захищатися без сторонньої допомоги.

Вперше за всі дні процесу зал був переповнений, коли в ролі свідка виступила 17-річна Мері-Еліс Меса. Прокурор Міллер-Леві особливо старанно готувався до допиту дівчини й особисто запросив до суду репортерів усіх каліфорнійських газет, які досі обмежувались лише короткими замітками про процес.

Затинаючись, тихим голосом, зі сльозами на очах повідала Мері-Еліс Меса судові про найжахливішу ніч в її юному житті. Вона розповіла, як 21 січня 1948 року вона разом зі своїм другом Френком Гілбертом після відвідин танцювального бару поїхали до пагорбів на околиці Голлівуду. Обоє були на задньому сидінні автомашини, що належала Френку, коли раптом ззаду під'їхав інший автомобіль, зупинившись у кількох метрах від них. Друг Мері висловив припущення, що це патрульна машина поліції, бо на ній був червоний прожектор. Та раптом до їх машини підійшов замаскований чоловік, рвучко відчинив дверцята і, наставивши на її дружка пістолет, відняв у нього бумажник.

Розповівши це, Мері замовкла, але в справу втрутився прокурор Міллер-Леві:

— Що сталося далі, міс Меса? Ви повинні нам розповісти всю правду, ви ж заприсяглися!

Ще тихіше, ніж перед тим, так що в задніх рядах заінтригована публіка нічого не чула, Мері розповіла, як бандит у масці, віднявши у її друга бумажник і дрібні гроші, наказав йому повернутися одному в машині до Голлівуду, і той слухняно це зробив. Її ж бандит силоміць втяг до своєї машини і, погрожуючи пістолетом, примусив роздягтися догола.

Прокурор дуже тихо спитав у дівчини про подробиці подальших подій. Для сімнадцятирічної, вихованої у монастирському інтернаті дівчини було справжньою мукою розповідати на людях подробиці заподіяного їй злочинцем. Майже пошепки, затинаючись від огиди й сорому, вона відповідала на запитання Міллера-Леві.